Підтримуємо Україну у ці важкі для нашої країни дні

вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ/Нивки

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • І.-Франківськ
  • Кам'янець–Подільській
  • Київ/Нивки
  • Київ/Поділ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Історія одної волі


Автори: Катерина Макаревич

Історична довідка:

9 листопада 1976 року Мирослав Маринович разом зі своїм другом Миколою Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінської групи. З того часу Маринович перебуває під «ковпаком» КДБ. У березні 1977 року М. Маринович та М. Матусевич на вечорі, присвяченому пам’яті Тараса Шевченко в Київській філармонії, подолали супротив організаторів вечора, неочікувано вийшли на сцену та закликали заспівати «Заповіт». 23 квітня 1977 Маринович був заарештований. Перебував під слідством 11 місяців. У березні 1978 року Київський обласний суд Василькова присудив Мариновичу максимальний термін ув’язнення – 7 років суворого режиму та 5 років заслання.

Відбував покарання в Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодування у знак протесту, зокрема й 20-добове, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав близько 150 діб ШІЗО й десь півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). У 1978 «Міжнародна амністія» прийняла Мариновича під свій захист як в’язня совісті. З квітня 1984 Маринович відбував заслання у селі Саралжин Уільського району Актюбинської області Казахстану.

Мирослав Маринович

Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, віце-ректор Українського католицького університету у Львові, член Ініціативної групи «1 грудня»

Я: За часів радянської влади Ви провели 7 років у таборах і 3 роки на засланні. І, мабуть, як ніхто інший, знаєте, що означає поняття «воля». Україна наразі також проходить переломні точки переосмислення своєї ідентичності, і принцип волі може мати основоположне значення для майбутнього країни. Мені б хотілося на прикладі Вашої життєвої історії прослідкувати внутрішній шлях і спробувати, нехай і не виробити універсальний принцип волі, але, як мінімум, наблизитись до розуміння того, як із цим принципом можна працювати людині, яка зіштовхнулась зі складними обставинами.

М. Маринович: (сміється) Це завдання на мільйон доларів.

Я: Перше питання і, напевно, найскладніше. Що воля означає особисто для Вас?

М. Маринович: Це можливість іти за покликом своєї совісті. Я б хотів одразу обмовитись, що я тут не виступаю із позиції праведності. Я звичайна грішна людина. Іноді у своєму житті йду проти своєї совісті, і мені за це дуже прикро. Але в ті кращі моменти життя, яких, слава богу, було досить багато, щоб я про них міг говорити впевнено, можу сказати, що воля для мене — робити не так, як наказує інстинкт самозбереження, а так, як говорять мені мої базові цінності. Я можу бути у таборі, бути на межі смерті, але якщо спокійна моя совість і є спокій у душі, я щасливий. Комплекс всіх цих почуттів і є тим, чому для мене важлива воля.

Я: Ви згадали базові цінності. Виходить, для того, щоб зрозуміти, чого прагнути, необхідно для початку сформувати їх? Розкажіть про Ваші цінності.

М. Маринович: Свобода – одна з найголовніших цінностей. Я пам’ятаю той момент, коли народився, як дисидент. Я був у кабінеті КДБ. І вони мені сказали: «Майте на увазі, що ті, хто не з нами — проти нас». Я тоді несподівано для себе їм відповів: «Добре! Тоді я буду проти вас!» І знаєте, це буле таке звільнення, таке відчуття свободи. Відразу зник страх. Раптом я зрозумів, що можу бути самим собою, що в мене немає необхідності корегувати свою поведінку. Це був один із найкращих моментів у моєму житті, коли я відчув свободу.

Друга цінність — людська гідність. Я гостро реагую, коли мою людську гідність пригнічують, при цьому відчуваю якісь руйнівні для душі муки, коли при мені пригнічують гідність інших людей.

Ще один момент. Я не знаю, чи можна це назвати власне цінністю. Але для мене в житті це було дуже важливо.

Петро Григоренко — правозахисник, засовник Української Гельсінської групи, член Московської Гельсінської групи

Ранньою зимою 1977 року я приїхав у Москву до генерала Григоренка. Але перед зустріччю вирішив поглянути на Червону площу. До вашого відома, Кремль для мене на той час був, наче замок Чорномора. І ось я стою на цій засніженій площі, дивлюсь на цю махіну й питаю себе: «Слухай, хлопче, ти що, хочеш все це зруйнувати? Ти хоч розумієш свої пропорції? Чи не втрачаєш ти глузд?» Ні, це був не страх. Тоді в мене його вже не було. Мене просто зціпило від осмислення того, що я – мала мурашка, яка й поряд не стояла з цією силою.

Із цим відчуттям я прийшов до генерала Григоренко. А там – дивовижна атмосфера добра й любові до людини у сім'ї. Я пригадав те відчуття і посміхнувся. Хай воно у сто разів сильніше за мене, та не сильніше за тих людей, не сильніше доброти. І я хочу бути разом із ними. Добро переможе. Я не знаю як назвати ті відчуття, але для мене – це цінність.

Я розповідаю вам про ці моменти, бо для мене вони стали вирішальними у виборі свого шляху. І я вдячний Богу, що обрав саме цей шлях.

Я: (посміхаюсь) А правда є для Вас цінністю?

М. Маринович: (сміється) І правда теж. Дякую, що нагадали.

А. Солженіцин: «Найдоступніший ключ до нашого звільнення: особисто не брати участь у брехні! Хай брехня все покриває, всім володіє, але ми застопоримось у найменшому: «Хай володарює не через мене!» (із ессе «Жити не брехнею»)

Знову ж таки згадую той час. Я був молодий і тоді не міркував категоріями християнства, проте для мене заклик Соженіцина «Жити не брехнею» прозвучав абсолютно по-новому. Неправди у той час було стільки, що я теж не витримував. Дуже люблю жест Юрія Орлова, який на питання західних журналістів, що його, успішного академіка, змусило піти у дисиденти, відповідав, вказуючи на горло: «Набридло!» Це прекрасний жест, який точнісінько передавав наші почуття. Ми сприймали офіціальну брехню як те, що вже вище за нас, як те, що вже неможливо витримувати.

Я: Отже, Ви сформували свою ціннісну платформу. В одному зі своїх інтерв'ю Ви колись розповідали історію, як вже після виголошення вироку прокурор спитав, яка ваша мета у таборі. Ви йому відповіли: «Не стати злим». Тобто, по суті, Ви сформулювали для себе, ким ви не хотіли б стати. Ви окреслили межу своєї внутрішньої ідентичності. І ось Ви потрапляєте у табір, де точно доводилось боротись за право бути самим собою. Як це відбувалось? І як вам вдалось зберегти себе?

Юрій Орлов – фізик, учасник дисидентського руху. Засновник і перший керівник Московської Гельсінської групи з 1976 року. Професор Корнелльського університету

М. Маринович: Це важливе питання. Я можу відповісти на нього тільки двома життєвими прикладами.

Перший випадок. Коли мене привезли до табору, я одразу познайомився в одному з бараків із двома українцями, які сиділи за УПА. Вони ілюстрували собою дві маски: одна сумна, злобна, інша – добра. Тобто один був внутрішньо зруйнований ненавистю і весь час заводив себе, кажучи «як я ненавиджу цю адміністрацію, КДБ і цей Союз». Він увесь час кипів ненавистю, реагував на найменші сутички й відразу вибухав. А інший був добрий. Ні, він не співпрацював із адміністрацією, це була дуже чесна людина, дуже стійка. Але добра. Для мене зустріч із ними була, як Господній подарунок, — просто дивися і вибирай, ким хочеш бути. Тоді я ще більше утвердився в тому, що не хочу озлобитися, не хочу ставати таким, як був той перший чоловік.

Коли Ви говорите про боротьбу, Ви абсолютно праві, тому в таборі у боротьби свої закони. Спочатку я, молодий зек, підсвідомо орієнтувався на людей, яких поважав, і переймав модель поведінки, яка вважалася для них правильною. Наприклад, з КДБістами треба було обов'язково розмовляти презирливо. Тому що КДБ – твої вороги. Я теж так розмовляв, хоча це не був мій стиль. Але через рік на зону приїжджає Зіновій Красівський, відомий український політв'язень. У нього це була вже третя ходка. І раптом я бачу, як він зустрічається з нашим КДБістом і каже йому: «А, пане Суровцев, здрастуйте!». Я не витримав і запитав його: «Пане Зіновію, а Ви не боїтеся, що про Вас не так подумають?» А він так подивився на мене з доброю хитринкою, я б навіть сказав, з іронією, і відповів: «А Ви що, собі не довіряєте?». І Ви знаєте, ця фраза створила в мені просто землетрус. Я відійшов і думаю собі: «Стоп, так виявляється, я не для себе це роблю, а для інших». Я показую іншим, що я правильний зек. А мені ж цього не потрібно. Чому я собі не довіряю? Це був цілий оберемок моральних міркувань і мук. І після цього я змінив свою поведінку. Не в тому розумінні, що я пішов на повідку адміністрації. Проте я став говорити так, як це треба мені — моїй душі. Окрім того, переконався у тому, що за такої манери я міг говорити більше. І вони слухали. Коли з ними розмовляли з презирством, вони не реагували на це, відмахувалися, а якщо говорили нормально, то їм доводилося слухати. Я міг бути ефективнішим, ніж до цього. І це було приголомшливим уроком.

Я: Ключовим кроком для Вашого духовного зростання стало те, що Ви почали вчитися довіряти собі?

М. Маринович: Я почав прочитувати своє тодішнє життя, як розкриту книгу, в якій для мене проступають знаки згори. Іноді у мене було феноменальне почуття, якого немає тут, на волі. Там Ви у замкнутому просторі, де нічого власне не відбувається. Але у мене було відчуття величезної присутності Бога, який допомагає тобі знаками, а ти просто повинен їх розкодувати. Але, перш за все, звичайно, помітити. Адже в більшості випадків люди не помічають, що Бог кричить до них.

Я: Але навколо була більшість тих, хто не чув і не бачив цих знаків. Ви їм намагалися якось допомогти, надихнути? Як цей процес спілкування з іншою реальністю, з негативною, у вас відбувався?

М. Маринович: Він складний. Завжди складний. Були люди, які відгукувалися. Для них це було невідомою авторитетністю, яку вони пізнавали. А ось розгубився і якось абсолютно спасував я перед Богданом Климчуком, ще одним українським політв'язнем. У нього дійсно була найжорстокіша доля. Він успішно перейшов кордон з Радянського Союзу в Іран. Можете собі уявити? Коли про це стало відомо агентам КДБ, вони відразу оголосили американцям та іранцям, що це страшний злочинець, і вони вимагають його повернення. Американці з іранцями з ним поговорили, нічого цікавого для себе не виявили і віддали його. При чому він благав американців, щоб вони взяли хоча б його твори, бо його за них посадять. Після повернення йому дали 15 років. Я можу собі уявити, що у нього творилося на душі. І коли ми сиділи в одній камері, як-то я йому кажу: «Богдане, ну, подумай же про Бога!». І він вибухає, починає кричати: «Не говори мені про Бога. Для нього краще буде, якщо його немає, бо якщо він є, то він несе відповідальність за мою долю, за те, що я переношу». І він це так сказав, що я зрозумів, – говорити нема про що.

Я не знаю, що робити з цими випадками, адже це взагалі велика моральна проблема. Є питання євреїв, які говорять: «Де був Бог в Аушвіці?». Якщо він був там, то, як він міг це допустити.

Але мене вразили слова одного українця-священика, який передав на волю свій останній лист із німецького концтабору: «Не робіть спроб мене звільнити, тому що я не уявляю собі, що покину цих людей, для яких є священиком. Кожен день я проводжаю їх в останню путь. Я потрібен тут. Тут Бог. Я його бачу».

Мене вразили його слова, що він там бачив Бога, який один для всіх національностей і релігій. Ось одна реальність — уміння побачити Бога в цій страхітливій людській клоаці. Інший підхід — звинуватити Бога за всі сльози дитини, як в Івана Карамазова.

Я не знаю, як переконати тих інших, але знаю, що для мене дуже близьким було відчуття Бога саме там. Я навіть можу вам сказати таку річ. У таборі я про це не подумав. Але коли вже вийшов на волю, повернувся в Україну, раптом відчув занепокоєння. У мене його не було в таборі і на засланні. Якщо його спробувати передати, то це: «ось я прожив день, а що я зробив сьогодні?». Я ж не зробив нічого доброго, чим міг би пишатися. У таборі ж кожен день був виправданий тим, що ти переносиш страждання, будучи невинним. І потім я згадав, що в Біблії, у Матвія, в 5 главі є слова: «Блаженні ті, кого будуть переслідувати і хто буде страждати без провини». І я був вражений, що це було як раз почуття блаженства, тільки я тоді його не міг прочитати. А коли я його втратив, став жити в нормальних умовах, де потрібно думати про те, як заробити собі на вечерю, розумієте? Потрібно якимись добрими справами навчитися заробляти собі на світ у душі.

Я: Коли Ви перебували в ув'язненні, які основні питання Ви собі самому ставили? Що вас найбільше турбувало?

М. Маринович: «Євангеліє від юродивого», яке я написав, повернувшись на волю, як раз побудовано на цьому. Зокрема, в контексті ставлення до Росії, як ми повинні ставитися до Антихриста. Чи маємо ми його вбивати? Яка повинна бути реакція християнина на цю появу? З одного боку, зрозуміло, що це потворне і страшне, агресивне і насильницьке явище, але якщо виходити з позиції Христа – насильство у відповідь на насильство не є вирішенням питання. Коли ми починаємо діяти насильством, ми схожі на того, проти кого виступаємо. Значить, необхідне щось інше. А як це собі сказати? Як раз про це передостання частина «Євангелія від юродивого». Взагалі я написав цю річ у відповідь на один вірш Олеся Шевченко, який він прочитав нам.

У нього на волі в Києві був такий випадок. Одного разу він зателефонував до швидкої допомоги, тому що у матері стався серцевий напад. Пояснює їм, що потрібно, а йому кажуть: «Ви можете говорити людською мовою?» Мовляв, російською, а не українською. І він страшно це пережив. Бо як так, це ж не якась ідеологічна розмова?! Потрібно рятувати людину. І він у таборі написав вірш про цей момент. Я б сказав, що це була ода ненависті. Він виливав усю ненависть, звільняв її через слова, вихлюпував із себе. Я слухав цей вірш і розумів, що, з одного боку, він має рацію, що так не можна робити, як вони зробили. Його обурення справедливе. Але я не хочу і не можу будувати що-небудь на ненависті. Я не вірю у те, що побудоване на ній, буде успішним. І я мучився, бо у мене немає морального права сказати йому «ти не правий, любий», але з іншого боку, я хотів показати йому іншу реальність, і тому створив «Євангеліє від юродивого», адже тільки юродивий може в таборі, де ненависть легітимна, говорити, що потрібно жити добротою. Ось такі моменти в мені вирували.

Ліна Костенко: «Гуманітарна аура нації має бути на першому місці»

Я: У Ліни Костенко є таке поняття «високовольтна лінія духу». Вона так говорить про покоління шістдесятників, про виклик часу, про людей, які тоді, як і ви, намагалися боротися із радянською владою для відродження українськості. Адже Ваша участь в цьому виклику часу – теж питання волі. Плата була висока. На одній шальці терезів невідомість, яка може закінчитися плачевно, на інший – той самий український дух. Як Ви для себе розумієте ці сили — високовольтну лінію духу?

М. Маринович: Коли Ви говорите про високовольтну лінію духу, я відразу згадую свою розмову з Олексою Тихим, ще одним членом Української Гельсінської групи. Напевно, це була його остання розмова із дисидентом. Через кілька днів його повезли робити операцію, після якої він помер, а мене повезли етапом далі. Мене помістили разом із ним в камеру в Пермській пересильній в'язниці. Я думаю, що КДБ просто зручно було прослуховувати наші розмови в одній камері. Але ми абсолютно не звертали уваги на можливі прослушки і говорили про духовне. Думаю, якщо вони насправді прослуховували, то втрачали розум (сміється). Ми весь час говорили про Нагірну проповідь Христа. Олекса вже тоді виглядав, як півлюдини. У нього були величезні очі і страшенно худе обличчя, адже влаштовував голодування за голодуванням. І організм, який уже не приймав їжі. Він трошки їв, потім знову повертав голодування. Так жевріло в ньому життя. Фізичне. Але тут (показує на серце) – була високовольтна лінія духу. Це неймовірне напруження духу. Я так шкодую, що у мене не було диктофона, щоби записати цю розмову. Ми проговорили пару днів. Це було колосально. Він жив цим духом. Повірте, там не було навіть натяку на визнання, що він вмирає і це його останні дні, і сумнівів, чому він вступив на цей шлях. Абсолютно цього не було. Було таке пронизливе, неймовірно радісне почуття. Його неможливо передати. Його можна тільки відчути, коли ви піднімаєтеся на цю високовольтну лінію. Це, як би вам сказати, – дар, який дається за здатність піднятися до цієї відповідності покликанню людини. Дар, який іде згори. І тоді ти вже не відчуваєш страху за своє існування. Інстинкт самозбереження не працює. І це прекрасно ... (задумливо) ... прекрасно.

Я: Що в цей момент веде людину? Ти вибираєш чи цей голос духу?

М. Маринович: Я зайду з такого боку. Озираючись назад, я можу сказати, що один із періодів, де я відчував найвищу свою свободу – був період в одиночці, в ПКТ (приміщення камерного типу, – ред.) в табірній в'язниці. Був я, була земля, я на неї дивився і все аналізував, і Бог. Такий трикутник. Я пам'ятаю цей період як найбільшу свою свободу. Так, я був обмежений однію камерою. У мене не було свободи пересування і свободи дії. Була тільки свобода духу. І це була найвища свобода. Якби мені треба було сказати, що таке свобода для мене, – я би сказав, що це свобода духу. А ось свобода дій – двосторонньогостра.

Я можу вам навести приклад, як така свобода суперечить гідності людини. Цього не помітили деякі учасники Майдану після нього. А скажу, що для мене Майдани – найвищі явища духу. Я був на всіх. Для мене це свято душі. Всі ці шини, коктейлі Молотова – абсолютно не те, чим є Майдан. Але кажу про інше. Після Майдану багато людей розраховували, що всі чиновники сховаються, а корупціонери зникнуть. І тут вони починають вилазити і проявлятися. І в деяких людей не витримували нерви.

За один короткий період почалася, так звана, сміттєва люстрація. Тобто розгніваний народ не вбивав, не чекав правосуддя, а кидав чиновників і корупціонерів у сміттєві ящики. Знаєте, я був вражений. Адже ми ж протестували на Майдані проти влади Януковича, яка принижувала нас. Ми говорили, і Майдан це багатоголоссям вторив, що ми не раби, ми – люди з людською гідністю, яку нам дав Господь, і ніхто не сміє її відбирати у нас. Це гасло Майдану. І ось люди після Майдану, щоб покарати чиновників, кидають їх у сміттєвий ящик, тобто, по суті, принижують їхню людську гідність. Мене це вразило. Ти можеш і маєш право звинувачувати цього чиновника в гріхах, вимагати його покарання через нормальне верховенство права, але ти не смієш принижувати його людську гідність, бо її не ти дав йому, а Бог.

Я: Вас називають живою совістю нації...

М. Маринович: (сміється) Будь ласка, навіть у вигляді питання не треба цього.

Я: Добре, але, так чи інакше, за своє життя Ви сформували комплекс цінностей і виробили якості, за які Вас поважають. Напевно тому, що Ви не тільки їх декларуєте, але і живете відповідно до них. Як Ви думаєте, які якості і цінності потрібно зараз у собі плекати Україні? Що саме сьогодні може допомогти країні, яка розчарована, втратила орієнтири і почуття найвищого явища духу, який відчувався під час Майдану? Що важливо саме зараз?

М. Маринович: Уточню. Я хотів би жити згідно з цінностями. Я намагаюся це робити, але не завжди виходить. Моя відмінність, можливо, від інших людей тільки в тому, що я гостро відчуваю моменти, які не відповідають моїм цінностям. Але не більше. Розумієте? Ви зробили висновок, який свого часу сформулювала і Несторівська група — не тільки боротися за цінності, але й жити відповідно до них. Мені здається, це найголовніше завдання українців сьогодні, бо вони вміють чудово вибухати духом, підніматися на ентузіазмі на вершини духу. Це було видно. Але потім і падати, відчувати недовіру і підозрілість, здійснювати компроміси зі злом. Розуміючи нашу грішну сутність, потрібно все-таки вміти бачити проблему, сказати собі, що так, я вчинив підлість, пішов на змову зі злом. Це треба вміти собі говорити і потім, як Мюнхгаузен, витягувати себе за волосся.

Я: Мати волю сказати правду самому собі?

М. Маринович: Так-так. Це дуже важливо. Це оздоровчий крок. Після нього починається робота совісті. А якщо совість приспати тим, що все добре, тоді зло зростатиме в душі.

Тепер переходячи до українських завдань. На перше місце я б поставив цінності, а не політичні, ідеологічні чи економічні інтереси. Я усім серцем поділяю позицію Ініціативної групи «Першого грудня», що в основі наших політичних та економічних проблем лежить проблема духу. Лікувати політику потрібно через людський дух, а не навпаки. І ось поки ми цього не зрозуміємо, ми будемо весь час проходити одне й те саме за цим млиновим колом. Мені страшенно сумно бачити людей, які вірять, що піднімуть сьогодні Україну на новий Майдан. Ось цей Міхо Майдан. Ні, я не бачу там цінностей. Я бачу там політичні інтереси, якусь політичну гру.

Олекса Тихий – український правозахисник, член-засновник Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група)

Я: На чварах єдності не збудуєш?

М. Маринович: Так-так. І тому я чекаю, поки ми це зрозуміємо. Я вже не пам'ятаю, хто з російських аналітиків, бачив його міркування на фейсбуці про Росію, написав, що говорити сьогодні про те, щоб Росія попросила вибачення — абсолютно неможливо. Це нереально. Росія повинна гепнутись, боляче гепнутись, щоб запустився процес катарсису.

Приблизно так само я можу сказати про Україну. Мабуть, ми не повіримо в те, що дух системотворчий доти, доки не використаємо всю політику і західні технології. Справжня причина саме в нашому дусі. Маю страшенно переконливий для мене образ. За радянських часів, десь у 70-ті роки, Радянський Союз закуповував на Заході технологічні лінії для виробництва нових товарів. До них ішли матеріали відповідного ДСТу, які потрібні були для цієї лінії. Так ось, як правило, у нас не хотіли платити великі гроші за ці матеріали, говорили, що всі матеріали доведемо до потрібної кондиції самі, тільки продайте лінію. Як наслідок, через рік ця лінія виходила з ладу, бо, звичайно ж, матеріали були невідповідної якості. Та ж сама модель і у нас, коли ми «закуповуємо» політичні і громадські технології Заходу. Але ми забуваємо, що вони працюють у них через те, що там людський матеріал із відповідними цінностями. А ми хочемо, щоб ці технологи спрацювались із нашими цінностями. Так не буває.

Я: Сподіватимемось, що врешті будуть розроблені свої, українські лінії, готові працювати з українськими цінностями.

М. Маринович: Так. У мене надія завжди є. Я оптиміст (сміється).

Оригінал статті тут