вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Київ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

СИМВОЛИ — МОВА ВІЧНОСТІ

Автори: Олена Секирич, Керівник «Нового Акрополя» у Росії

Світ символів живе в нас

Далеко не завжди є можливість виразити словами все те, що ми відчуваємо і розуміємо. Існують явища, стани, події, суть яких неможливо пояснити звичайними словами чи то математичними формулами. В загадкових глибинах людської душі приховані перлини досвіду, які містять у собі тисячу і один смисл, тисячу і одне переживання, тисячу і одну таємницю. У скарбниці духовної культури людства зберігаються безцінні знання про людину, природу і Всесвіт, великі ідеї і творіння людського духу, за якими стоять довгі низки подій, причин і наслідків, долі багатьох поколінь. Для їх осягнення завжди був необхідний особливий підхід душі, бо нашим звичайним раціональним розумом збагнути їх неможливо. Споконвіку щоразу, коли перед людиною поставала необхідність побачити світ у цілому, поєднати видиме з невидимим, пов'язати між собою минуле, сьогодення і майбутнє, зовсім нове і воістину древнє; щоразу, коли душа її рвалася до нових далечин, для досягнення яких потрібно було долати межі життя і смерті, простору і часу, осягати вічні закони буття; щоразу, коли для пояснення і вираження цього самих слів було недостатньо — людина зверталась до дивної мови символів.

У передмові до французького «Словника символів» його укладач Жан Шевальє пише: «Вдень і вночі, коли ми розмовляємо, послуговуємося жестами, бачимо сни, кожен із нас свідомо або несвідомо користується символами. Вони надають форми нашим прагненням і бажанням, підштовхують нас до дій і нових починів, моделюють нашу поведінку, лежать в основі наших успіхів і невдач... Всі науки, природні й гуманітарні, мистецтво з усіма його напрямками — все, що становить культуру людства, на своєму шляху зустрічається з символами. Всі вони мають об’єднати свої зусилля, щоб розгадати таємницю символів і звільнити енергію, сконцентровану в них. Мало сказати, що ми живемо в світі символів, — світ символів живе в нас».

Наше життя дійсно наповнене символами. Вони супроводжують нас уві сні й наяву, в спілкуванні і взаєминах, у пізнанні й творчості. Насправді, деколи самі того не усвідомлюючи, ми часто зустрічаємось із символами і використовуємо їх, слідуючи в цьому за багатьма поколіннями людей різних епох і культур, які мовою символів виражали свій стан душі, свій світогляд, своє розуміння великих істин і таємниць буття. Адже й ми постійно стикаємося з явищами, ситуаціями, образами, предметами, істотами, які мають для нас не лише яскраво виражені, загальновизнані характеристики і риси. Часто, свідомо або несвідомо, ми наділяємо їх іншими значеннями, не завжди пов'язаними з їхніми конкретними властивостями чи функціями. Вони стають для нас нагадуванням, символом якихось відчуттів, переживань, станів і досвіду пізнання, що виходять за межі конкретної фізичної реальності.

Коли в сновидінні з'являється наша сусідка по будинку, з якою ми сваримось, потрапляємо разом у дивні, фантастичні ситуації, і яка потім перетворюється на чудовисько, яке переслідує і намагається вбити нас, цілком очевидно, що справа тут не в конкретній людині, знайомій нам із повсякденного життя. Наша душа просто використовує образ сусідки як символ своїх певних внутрішніх станів і переживань або якоїсь зовнішньої, ще не вирішеної нами проблеми. У такий яскравий спосіб вона попереджає нас про внутрішню дисгармонію або про конфлікт, розповідає, в чому вони полягають і як виявляються, а також про те, що цей конфлікт необхідно терміново вирішувати, якщо ми не хочемо, щоб усе гірко для нас скінчилося. Окрім того, використовуючи один-єдиний образ нашої сусідки і всі ситуації, пов'язані з нею, наша душа також попереджає про наслідки, які чекають на нас у тому разі, якщо ми не зуміємо зробити правильних конкретних кроків. Все це показує нам сновидіння у формі символів, і найважче завдання — розгадати їх значення.

З 40-ка біломорських кам'яних лабіринтів 30 знаходяться на Соловецьких островах. Ці древні символи притягують до себе багатьох туристів і дослідників, але призначення подібних мегалітичних пам'яток досі лишається загадкою.

Звертаючись до коханої людини зі словами «сонечко моє» або «моє золото», ми навіть не уявляємо, що конкретне небесне тіло і конкретний метал символізують не тільки безмежну гаму наших прекрасних почуттів, які не потрібно пояснювати. Скільки паралельних смислів, значень, законів та істин приховано в самих лише символах Сонця і золота! В усі часи ці символи використовувалися в алхімії, астрології, медицині, у міфах і легендах народів світу; їх можна побачити на портиках храмів, у лабіринтах гробниць і пірамід. Що робить ці, на перший погляд, прості, всіма улюблені поняття символами, які містять у собі цілі світогляди, глибокі пізнання про створення світу і великі закони Всесвіту, про процеси трансформації, які відбуваються у природі і в душі людини? Скільки в них ще не пізнаного? Зважаючи на те, що існує безліч подібних символів, ми маємо право говорити, що символи — це не просто мова, якою користується душа людини для розуміння і вираження своїх багатогранних станів. Це цілий дивний світ, загадкова скарбниця духовної культури людства, яка містить не лише всю мудрість поколінь, але й ще не розкриті таємниці існування людини, природи, Всесвіту.

Коли нам сниться, що ми палаємо, що нас охоплює полум'я і що, долаючи біль, ми змінюємось і стаємо іншими — ми пробуджуємося в холодному поту і сподіваємось, що кошмарний сон більше не повториться. Подібне відчували також герої древніх міфів Греції, Єгипту, багатьох інших народів, з однією лише різницею: згодом вони дізнавались, що проходження через вогонь означає процес випробувань і змін, який веде до усвідомлення безсмертя і вічних принципів буття. Символіка сновидіння, яка на перший погляд здається кошмарною, у міфах проявляється у зовсім іншому світлі, хоча в обох випадках в ній прихований один і той самий сенс: вона говорить про закони, етапи духовного розвитку як людини, так і людства в цілому. Таких міфів, легенд, казок, у яких вміщено цілі символічні комплекси, – безліч. Вони дуже схожі за формою, змістом і прихованими в них значеннями; приголомшує те, що вони належать до зовсім різних епох, цивілізацій, культур, не пов'язаних між собою ні географічно, ні історично.

Як пояснити той факт, що майже той самий міфологічний зміст з'являється у сновидіннях людей, які про нього ніколи нічого не читали і не чули? Чи означає це, що є універсальне джерело всього пізнання, яке лежить і в основі самої мови символів?

Щоб відповісти на це питання, необхідно повернутися до властивостей символу.

 

Камінь Сонця. Бл. 1479. Національний музей антропології Мехіко

 Камінь Сонця — монолітний базальтовий диск із символічним зображенням ацтекської космогонії, що відображає уявлення народів доколумбової Америки про цикли часу.

Що таке символ?

На сьогодні виникла велика плутанина між символами і простими позначеннями. Тризуб Нептуна на банці оселедців, Царівна-лебідь на коробці прального порошку, фігура Геракла на кремі проти облисіння, Афродіти на пігулках для схуднення, Гермеса на дверях нотаріальної контори — ці зображення нічим не відрізняються від будь-яких інших позначень, хоча в міфах, оповідях, легендах, у деяких ситуаціях ті ж самі образи мають глибокі і потаємні властивості символів. Виникає цілком справедливе питання: чому ж в одних випадках деякі образи, ситуації, персонажі, предмети, відчуття і стани набувають властивостей символів, а в інших, маючи ту саму зовнішню форму, зводяться до простих позначень для нової зубної пасти, банку або марки автомобіля?

У своїй книзі «Проблеми душі нашого часу» К. Г. Юнг пише: «Я в жодному разі не розумію під символом алегорію чи простий знак; швидше я розумію під ним якийсь образ, який повинен, наскільки це можливо, охарактеризувати лише неясно передбачувану природу духу».

Багатогранність, багатозначність символу прекрасно визначає Р. Бекер: «Символ можна порівняти з кришталем, який пропускає світло різними способами, залежно від того, через яку грань це світло проходить. Можна ще сказати, що символ — це жива істота, частка нашої власної суті, що перебуває у постійному русі і трансформації. Коли ми в нього занурюємось, в ту мить, коли ми усвідомлюємо, що він є поштовхом для перегляду і роздумів, вивчаючи його, ми одночасно спостерігаємо і вивчаємо свій власний шлях, перед нами відкривається той напрям, слідуючи якому, наша душа відлетить до нових далечин».

Насправді між символом і простим позначенням існує така ж відмінність, як і між живою людиною і її зображенням на фотографії. Символом може стати буквально все: ситуація, образ, предмет, явище, істота, персонаж, — але для цього вони мають набути певних властивостей, характерних для будь-якої безсмертної суті, що є вічно живою. Те друге загадкове паралельне життя, яке вони містять у собі і розкривають перед людиною, має виходити за межі даної миті, за межі даного фізичного існування. Властивості символу, про які ми говоритимемо, насправді характерні для всіх істин, які є частиною того, що древні філософи називали Софією, — універсальна духовна мудрість, яка відбивається у світогляді всіх культур, релігій і традицій.

Кожен символ приховує у собі багатогранне, глибоке знання

Всі сучасні дослідники, які серйозно займаються мовою символів, підтверджують те, що споконвічно знали філософи давнини. Символ не лише неможливо розуміти буквально. Навіть знаючи, що він приховує глибокі знання про людину, природу і Всесвіт, його недостатньо досліджувати звичайним раціональним способом. Багатопланові значення символу не вивчаються, а проживаються, розкриваються перед нашим внутрішнім поглядом поступово, один за одним, іноді раптово і несподівано, іноді в результаті тривалих безрезультатних пошуків, коли ми вже починаємо думати, що всі зусилля були марними. Так чи інакше, символ ніколи не розкриває перед людиною усього свого змісту, а лише ту частину, яка для неї стає актуальною, яку вона може зрозуміти, оскільки той зміст співзвучний із змінами людської душі, її духовними пошуками і прагненнями.

Китайські ієрогліфічні написи притягують і зачаровують навіть тих, хто нездатний їх прочитати. За цими древніми символами немовби вгадується їх внутрішній сенс. Та й сама традиція писати ієрогліфи водою на мостовій теж стала для Китаю символічною.

Древні філософи говорили, мова символів має щонайменше сім ключів розгадки і розуміння. Це означає, що існує принаймні сім різних підходів до одного й того ж символічного матеріалу, і за кожним з них приховано різний зміст і значення: все глибші й глибші, які належать до різних граней існування і до різних наук, але завжди доповнюють одне одного. Якщо нам розкривається одне значення символу, на цьому наша робота не скінчується — навпаки, вона тільки починається. Розгадуючи одну загадку, ми насправді піднімаємо лише найпершу, зовнішню вуаль, яка приховує за собою інші вуалі та інші таємниці. Сім символічних ключів — сім вуалей великої єгипетської богині Ісиди; відкривши одну, ми лише розуміємо, що вона веде до іншої вуалі, до іншої загадки, яка ховається за нею. Мова символів сама по собі є великою загадкою.

Навіть у системі, згідно з якою багато пізнань було закодовано мовою символів, є проста і красива логіка, хоча вона може здатися чужою нашому раціональному сприйняттю, звиклому розглядати всі подібні підходи як оригінальний плід фантазії. У своїй лекції «Про древнє і сучасне шанування місяця» Джеральд Мессей розповідає: «Коли єгиптяни уявляли місяць як кішку, вони не були настільки неосвічені, щоб припускати, що місяць був кішкою, також і рухлива фантазія не бачила ані найменшої схожості між місяцем і кішкою. Міф кішки не був простим розширенням словесної метафори; також не було у них наміру створювати непорозуміння чи то загадки... Вони помітили той простий факт, що кішка бачить у темряві і що її зіниці стають зовсім круглими і особливо світяться вночі. Місяць був споглядальником у нічних небесах, і кішка була його еквівалентом на землі; і, таким чином, звичайна кішка була прийнята як виявлення, як природна емблема і живе відтворення місяця... Кішка зветься єгипетською мовою «мау», що означає зрячий, від дієслова мау — бачити... Місяць, як кішка, був оком сонця, бо він відбиває сонячне світло, і тому, що око відбиває зображення у своєму дзеркалі. Під виглядом богині Пашт кішка стереже сонце, придавлюючи лапою голову змія темряви, який іменується його вічним ворогом!»

Крилатий скарабей Хепрі, Прикраса Тутанхамона (останній фараон XVIII династії, правив у 1347-1338 рр. до н.е.).

 Скарабей, що тримає вогненну кулю, став для єгиптян символом молодого сонця весни, що перемогло пітьму і воскресло, щоб принести всім істотам новий імпульс відновлення

На прикладі символіки кішки ми можемо простежити певну динаміку, згідно з якою розкривається кожен символ: починаючи з найпершого, поверхневого змісту, одне символічне значення веде до іншого, глибшого. Адже «око сонця», що «бачить у темряві», «дзеркало того, що відбувається», «битва зі змієм темряви» — це вже нові символічні образи, які також мають багатогранні і різноманітні значення, ведуть до нових пізнань, до нових далечин. Їх ми можемо простежити не лише на прикладі кішки, але і в багатьох інших символічних матеріалах. Залежно від того, в якому ключі їх розглядати, вони можуть привести нас як до пізнання законів видимої і невидимої природи, так і до внутрішнього світу людини і до прихованих у ній потенціалів, до етапів учнівського Шляху, до етапів створення світу і багато до чого ще.

Динаміка розкриття потаємних значень символів, а також усі процеси трансформації та еволюції, які відбуваються у людині, природі і Всесвіті, дуже цікаво і красиво простежуються у міфах, казках, легендах, притчах. О. П. Блаватська пише про це: «Жодна міфологічна розповідь, жодна традиційна подія у народних оповідях ніколи, в жодну епоху не були вигадкою, але кожна з таких розповідей має дійсно історичне підґрунтя... Навіть притча є вираженим символом; вигадкою або легендою, як думають деякі; алегоричною передачею життєвої реальності, подій і фактів, кажемо ми. Саме як мораль завжди виводилася із притчі, причому подібна мораль була дієвою правдою і фактом у людському житті, так і історична, реальна подія витягувалась тими, хто був досвідченішим у цих священних науках, з емблем і символів, збережених у древніх храмових архівах. Релігійна та езотерична історія кожного народу була укладена в символах».

Символ — хранитель таємниці

Мудреці давнини вчили, що кожен символ стає хранителем не лише тієї актуальної для нас частини Істини, яку ми спроможні осягнути на певному етапі свого життя залежно від наших здібностей, прагнень і духовних пошуків. Він також охороняє ту таємничу, сокровенну частину великої Мудрості, яка лишатиметься для нас вічною загадкою, бо чим більше ми намагатимемось її розгадати, тим більше вона ховатиметься, даючи нам дуже корисний урок: чим більше ми пізнаємо, тим більше розширюється коло Непізнаного. Чим більше ми знаємо, тим дужче усвідомлюємо, скільки лишилося ще невідомого, чого ми негідні і поки що не можемо зрозуміти.

Таким чином, кожен символ є хранителем Таємниці, за якою ховається ще одна Таємниця, і ще одна... і так до нескінченності.

Першим кроком до розуміння потаємного змісту символів стає пробудження в нас деякого передчуття, яке ще нічого не пояснює, нічого не стверджує і не заперечує, а лише вбирає те, що відбувається довкола, і поступово веде до формування у нашій душі конкретніших образів, уявлень і припущень. За кожним передчуттям іде нове передчуття, ще одне, і ще одне... Це ланцюжок без кінця. Насправді робота з символами — це ціле мистецтво, в якому однаковою мірою поєднуються інтуїція і розум.

Російську прядку майже неможливо уявити без вирізаних або намальованих на ній символічних зображень. Лопать прядки зі стояком символізувала світове древо, а знаки на її лицьовій поверхні розповідали про складну світобудову або містили добрі побажання хазяйці прядки.

Коли одного чудового дня потаємне значення символу стає відомим і доступним усім, він частково вмирає. Про це пише К. Г. Юнг у книзі «Психологічні типи»: «Поки символ зберігає життєвість, він є вираженням предмету, який інакше не може бути виражений. Символ зберігає життєвість лише доти, доки він приховує у собі значення... Символ втрачає свою, так би мовити, магічну силу, або, якщо завгодно, силу, яка звільняє, як тільки усвідомлюється його розкладеність. Тому дієвий символ повинен мати властивість недоторканості. Він має бути найкращим з усіх можливих виразів для певного світобачення, який по сенсу безумовно не може бути перевершений; крім того, він повинен бути настільки далеким від збагнення, щоб критичний інтелект не мав жодних шляхів до його дійсного розкладання; і, нарешті, його естетичній формі потрібно діяти на почуття настільки переконливо, щоб проти нього не піднімалися й аргументи почуття».

Для розуміння символу необхідний резонанс

Якби багатозначність символу була його єдиною властивістю, його можна було б назвати лише змістовно багатим позначенням. Проте справа в іншому: при кожній зустрічі охоронця Таємниці з тим, для кого ця Таємниця зберігається, відбувається сильна взаємна реакція.

Розуміє чи не розуміє людина потаємний зміст символу, чи здається їй його зовнішня форма дивною і далекою, символ завжди може вплинути на людину і відіграти в її житті роль Учителя і Наставника, якщо людина щиро потребує цього і не лишається до нього байдужою.

Щоб побачити, як символ «оживає», потрібно «ожити» самому. У момент дійсної зустрічі людини і символу в душі поряд із смутними передчуттями, які неможливо зрозуміти, відбувається глобальний струс, справжнє потрясіння, яке неможливо пояснити жодними словами. Ще нічого не усвідомлюючи і не бажаючи, людина більш несвідомо, аніж свідомо, починає реагувати на символ. У її душі він знаходить відгук, вступає з нею в резонанс. Ніколи не буває так, що спочатку ми розуміємо потаємний зміст символу, а потім відбувається все інше; зовсім навпаки. Спочатку в якомусь куточку своєї душі ми раптом знаходимо співзвуччя з ним, відкриваємо, що він нам дуже цікавий і близький. Ми починаємо усвідомлювати, що символ став для нас викликом, який підштовхує до переосмислення багато чого з того, що ми досі розуміли, відчували і знали, і багато чого в нас починає змінюватись і завдяки цьому навіть саме наше життя стає іншим. Так починається тривалий шлях трансформації душі, яку пробуджує і до якої підштовхує символ. А сам він стає дзеркалом цього шляху, всіх його етапів, випробувань, сумнівів і одкровень. Після дійсної зустрічі з символом ніщо не може залишатися таким, яким було раніше, та й сама людина вже не та.

Шаманський костюм рясніє всілякими знаками і символами — від зображень духів-помічників і захисних орнаментів до вишитої на одязі своєрідної карти всесвіту, а також символів шаманського шляху

У традиційних суспільствах на учнівському шляху людину супроводжували особливі символи. Коли в Стародавньому Єгипті на різних етапах шляху символами учня були анх — ключ життя і смерті, уджат — око внутрішнього зору і справедливості, джед — колона стабільності Осиріса, скарабей — символ нового народження та багато інших, завдання полягало не в тому, щоб просто вивчити їхній прихований зміст. Мати своїм символом анх означало перебувати в пошуках ключів до таємниць життя і смерті, бути готовим до пов'язаних з цим випробувань і труднощів. Уджат не лише допомагав зрозуміти, що таке внутрішній зір, що таке справедливі погляди, думки і вчинки і як вони співвідносяться з віддачею і жертвою, але давав можливість прожити це і відчути на власному досвіді. Завдяки джеду учень набував внутрішньої стабільності, опори, яка дозволяє триматися на підґрунті знайденого сенсу життя. Скарабей показував, що синтезом всього пізнаного має бути циклічне відновлення, «нове народження» всього єства людини.

Якщо казка про Попелюшку жваво торкнулася моєї душі, якщо мені сниться, що я маю виконати щось цілком неможливе, щоб потрапити на бал, то роль символу в даному разі полягає не в тому, щоб я відчувала співчуття до бідної дівчинки, яку ніхто не розуміє, і раділа, коли у неї все складається добре, проводячи якісь паралелі зі своїм життям. Якщо пригадати лише один епізод казки — коли Попелюшка, отримавши завдання і прекрасно знаючи, що його неможливо виконати, таки береться за справу і тоді на допомогу приходять птахи небесні або добра фея — зовсім несподівано для неї, але цілком заслужено; якщо уявити, що, усвідомлюючи реальну нездійсненність завдання, вона примирилася б, опустила руки, і вся її доля склалася б зовсім по-іншому, — урок символу стає сповна зрозумілим. Подібна ситуація може скластися і в нашому житті, коли на практиці нам потрібно показати, чи засвоїли поданий урок. Можна сказати це простіше: якщо символ Попелюшки тобі близький, то будь готовий стати нею, проходячи все те, що проходила вона.

Насправді працювати з певним символом завжди означає викликати на себе відповідні випробування Долі, де від нашої реакції і засвоєних нами уроків залежатиме, пройдемо ми їх чи ні. Це так просто.

  

У європейській традиції пелікан, який «годує дітей своїх», був символом самовідданої батьківської любові: вважалося, що він розриває дзьобом власні груди і годує голодних пташенят кров'ю. В ордені розенкрейцерів він став символом жертовної любові і самозречення

Символ — прояв Священного

Споконвіку людина відчуває глибоку, відвічну, невгасиму тягу до Священного, до того, що могло б стати для неї святинею. І можна сказати, що кожен символ є не лише хранителем Таємниці, але також і охоронцем святинь. Будь-яка подія, предмет, явище можуть стати символами саме тоді, коли вони стають для нас носіями священних, унікальних і неповторних станів, подій, моментів спілкування, взаємодії і пізнання. Виходить, що символ насправді живий — він стає формою, оживленою силою Священного. Завдяки постійній присутності символу сила Священного, що міститься в ньому, діє також і на нашу душу, оновлюючи все, що з ним пов'язане. Коли я ношу на шиї ланцюжок, подарований коханою людиною, я завдяки «посередництву» прикраси, яка стала для мене символом, відчуваю її поряд, відчуваю частину її «заряду», сили і натхнення.

Символ, як посередник між мною і всім, що для мене священне, завжди передає мені частку сили, таємниці тієї істоти або тієї мудрості, чиїм посередником він є. Як шкода, що людина нашого часу живе в світі без символів, в світі без святинь; вона багато втрачає.

Знак, поділений на дві частини

У «Словнику символів» Жан Шевальє пише: «Спочатку символом завжди був предмет, поділений на дві частини... Двоє людей зберігали кожний одну з двох частин: господар і гість; той, хто позичив гроші, і боржник; двоє паломників; двоє, що люблять одне одного і розлучаються на довгий час... При новій зустрічі вони об'єднували дві частини символу в одне ціле, знову підтверджуючи таким чином свою любов, дружбу, узи гостинності або боргу честі. Для давніх греків символ завжди був знаком пізнавання, завдяки йому батьки могли впізнавати своїх дітей, з якими були розлучені... Символ розлучає і знову об'єднує. Він містить у собі водночас дві ідеї: розлуки і нової зустрічі. Він нагадує про єдність, яка була втрачена і яка знову може бути відновленою».

Відповідно, зберігати символ означало усвідомлювати ще одну давно забуту істину — десь, далеко чи близько, у просторі та часі чи поза ними, в житті чи за межами смерті існує таємнича друга частина, яка доповнює нас самих, якісь ідеї, пізнання або мудрість, яка чекає нової зустрічі і нового об'єднання. Це означає, при роботі з символом не лише ми робимо кроки, щоб наблизитись до цієї «іншої сторони» Священного, безконечного і незбагненного, але й це дорогоцінне Щось, що доповнює нас, робить кроки, аби наблизитись до нас. Таким чином, символ стає знаком пізнавання між «двома сторонами», двома істотами, між усім тим, що «вібрує» на одній хвилі. Він стає знаком пізнавання між усім тим, що, будучи тимчасово розлученим, є настільки близьким одне одному, і одного чудового дня має стати єдиним цілим. Символ — це знамення справжніх зв'язків, вічно тривалих. 

 Символ не містить у собі і не пояснює, а вказує через самого себе ще й на лежачий осторонь, незрозумілий, лише неясно передбачуваний сенс, який не можна було б задовільно виразити жодними словами нашої сучасної мови.

К. Г. Юнг

Філемон (Filemon) — вигаданий образ мудрого старця, намальований д-ром К.Г. Юнгом у його знаменитій «Червоній книзі», яка стала нещодавно доступною для масового читача. Крилатий старець із ключами в руках вперше з'явився йому в одному із сновидінь. Згідно зі словами Юнга, він здавався втіленням «найвищої проникливості», і символізував погляд всередину себе. Для Юнга він виступав у ролі вчителя: «Він володів досконалою мудрістю, і вчив мене психологічної об'єктивності та актуальності душі. Він сформулював і висловив усе, що я ніколи й не думав».

  

 

 

Велика архаїчна система, відома ще з доісторичних часів, як священне Знання-Мудрість, мала і має свою світову мову... мову Ієрофантів, яка містить наче сім «діалектів», кожен з яких належить і особливо пристосований до однієї з семи таємниць Природи. Кожна з цих таємниць має свій власний символізм. Таким чином, Природа могла читатись у всій її цілості або ж вивчатися в одному з її спеціальних аспектів.

О. П. Блаватська. «Таємна Доктрина»

Нещодавні відкриття видатних математиків і каббалістів довели, поза всяким сумнівом, що всі теології, від найдавнішої до пізніших, виникли не лише зі спільного джерела абстрактних вірувань, але від єдиної, загальної езотеричної, або Потаємної Мови... Всі слова цієї потаємної мови висловлювали однакові поняття для кожної людини, якої б національності вона не була... Символіка повинна вивчатися в усіх її аспектах, адже кожен народ мав свої особливі способи вираження. Коротше кажучи, жоден єгипетський папірус, жодна індуїстська олла, ні плитки Ассірії, ні єврейські сувої не можуть читатись, тлумачитись буквально... Кожен символ на папірусі чи на оллі є багатогранним алмазом, кожна грань якого не лише містить у собі декілька тлумачень, але також відноситься до багатьох наук.

О. П. Блаватська. «Таємна Доктрина»

 

 

Сучасний представник західної цивілізації відчуває певне збентеження перед деякими формами прояву священного: йому важко допустити, що хтось виявляє прояв священного в каменях і деревах. Проте... йдеться не про божественний камінь чи дерево самих по собі. Священним камінням або священним деревам поклоняються власне тому, що вони являють собою ієрофанії, тобто «показують» вже щось зовсім інше, ніж просто камінь чи дерево... Священний камінь лишається каменем: зовні (точніше, з мирської точки зору) він нічим не відрізняється від інших. Зате для тих, для кого в цьому камені виявляється священне, навпаки, його безпосередня, дана у відчуттях, реальність перетворюється на реальність надприродну. Інакше кажучи, для людей, які мають релігійний досвід, природа здатна проявлятись як космічний священний простір. Космос у всій його повноті представляється як ієрофанія... Деякі особливі місця, якісно відмінні від інших: рідний краєвид, місце, де народилося перше кохання, вулиця або квартал першого іноземного міста, побаченого в юності, зберігають навіть для людини щиро нерелігійної, особливу властивість — бути «єдиними». Це «святі місця» його особистого всесвіту. Неначе ця нерелігійна істота відкрила для себе іншу реальність, відмінну від тієї, в якій проходить її буденне існування.

Мірча Еліаде. «Священне і мирське»е»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Архітектура в усі часи була осереддям символів, кам'яною книгою, в якій допитливий розум міг прочитати послання архітектора. Особливо це стосується храмової архітектури, яка в своїх символічних формах і елементах зберігає розповідь про таємниці Всесвіту. Ось як про це говорить архітектор епохи Відродження Андреа Палладіо: «Воістину, коли ми, споглядаючи прекрасну машину всесвіту, бачимо, якої чудової краси вона сповнена... ми вже не сумніваємось, що малі храми, які ми зводимо, мають бути подібні до того найбільшого храму, який Бог у безконечній своїй доброті створив досконало одним своїм словом». У «Четвертій книзі про архітектуру» він продовжує свій роздум про форму храму: «...виберемо форму найбільш досконалу і чудову, а оскільки нею є круг (бо з усіх фігур вона єдина найпростіша, найбільш однорідна, рівна, міцна і містка), ми робитимемо храми круглими; адже храмам ця фігура личить особливо: ...фігура ця найвищою мірою здатна втілювати єдність, безкінечну суть, однорідність і справедливість Бога».