Арістотель: етика щастя

Автори: Джуліан Скотт

Одна з найвідоміших робіт Арістотеля — це «Нікомахова етика», названа так на честь його сина Нікомаха, який редагував її. Цікаво, що жодна з праць давньогрецького філософа, які дійшли до наших днів, не була написана безпосередньо ним. Усі твори Арістотеля — це компіляція його нотаток до лекцій, які збирали та видавали його студенти. Цим часто пояснюють сухий стиль їх викладу, що разюче контрастує з написаними ним «Діалогами» (на жаль, також втраченими), які Цицерон описував як «золотий потік красномовства».

«Етику» можна вважати політичним твором, оскільки в ньому автор порушує питання про духовність політичних діячів. Він стверджує, що для якісного виконання своїх обов’язків політик має знати, що таке душа людини та що є благом для неї. Цікаво, чи багато сучасних політиків розмірковують про такі речі? В цьому полягає одна з переваг вивчення робіт класичної філософії: твори древнів мудреців відкривають нам інший погляд на речі, що часто виходить за рамки своєї епохи, але залишається актуальним і в наші часи.

За Арістотелем, в нас співіснують три типи душі, а саме: вегетативна душа — нераціональна та інстинктивна, що опікується лише нашим життєзабезпеченням та фізичним розвитком; тваринна душа, яка пізнає світ за допомогою емоцій та відчуттів; і, нарешті, раціональна душа, що є відображенням насправді людського в людині. Раціональна душа прагне розуміння та тяжіє до правильного життя.

Розмірковуючи про те, що ж для людини є добро, Арістотель визнає, що існує багато благ, і вони можуть бути абсолютно різними залежно від темпераменту людини та обставин, в яких вона перебуває. Наприклад, бідняку найвищим благом здається багатство, тим часом як хвора людина прагне міцного здоров ’я і в ньому вбачає найвище благо. Та є таке благо, якого прагнуть всі без винятку люди, незалежно від зовнішніх умов життя, й таким благом є щастя.

Поняття людського щастя має бути пов’язане із розумною складовою, притаманною людині. З цього випливає, що щастя полягає в таких видах діяльності, які розвивають розсудливість людини: в доброчесних справах і в спогляданні та глибоких роздумах. За будь-яких часів та за будь-яких обставин ми можемо практикувати чесноти та розмірковувати про життя.

Мабуть, чи не найбільшим «відкриттям» Арістотеля у цій сфері є його майже математичне визначення чесноти (що у перекладі з грецької означає «досконалість», «високе досягнення»). Це завжди середина між двома крайнощами, одна з яких — надмірність, а інша — нестача, дефіцит. Розглянемо на прикладі: хоробрість — це середина між нерозумною бравадою та боягузтвом. Більш того, міра чесноти завжди має бути виваженою: не занадто багато та не занадто мало; у підхожий час, стосовно належної людини або речі, із доречним мотивом та у правильній формі. Тому діяти доброчесно не означає просто «бути хорошим», це означає пізнати мистецтво жити, стати в ньому експертом. Досягти цього настільки ж непросто, як влучити в яблучко при стрільбі з лука; при цьому поводитись негідно настільки ж легко, як схибити та не влучити у ціль. Як бачимо, Арістотель у більшості випадків закликає нас обирати складні шляхи та не збочувати на легкі та більш привабливі стежинки.

Гарна новина в тому, що чесноти можна культивувати. Ми не приречені проживати все життя із тим багажем, котрий отримали при народженні. Вони можуть бути розвинуті дотриманням простого принципу — «практика веде до досконалості». Арістотель викладав це так: «Ми стаємо справедливими, коли вчиняємо справедливо, стриманими — коли поводимо себе стримано, сміливими — коли діємо сміливо». Не варто очікувати негайних результатів, однак ставитися до набуття чеснот як до практики довжиною в життя.

Щодо практики споглядання (яку Арістотель називає другим ключем до щастя), то тут ідеться про необхідність роздумів, окрім здійснення добрих вчинків. Нам слід розмірковувати про події нашого життя та про життєві шляхи інших людей, про історію, про політику, про природу Всесвіту… Ця діяльність також збагачує людське життя та веде до ясного та насправді людського щастя, котре допомагає нам краще долати негаразди.

Цим Арістотель довершує коло аргументів і знову повертається до політики. Він каже, що тепер, коли ми знаємо, що таке людина і що є для неї благом, ми можемо визначити, який тип політичної системи найкраще обрати для загального добробуту. Цю тему Арістотель розвиває у продовженні цієї праці — трактаті про державу «Політика».