Бойові мистецтва і лицарські ордени

Автори: Хорхе Анхель Ліврага

Бойові мистецтва і лицарські ордени Люди звертаються до давніх бойових мистецтв у спробі осягнути сенс понять сили і честі, яких завжди прагнула людина, всупереч світові, основними рисами якого стали слабодухість і втеча від труднощів. Але в цьому пошукові, що не завжди має чіткі цілі, вони звичайно задовольняються лише зовнішніми, тобто, поверховими результатами, обмежуються спробами дати визначення як складним і абстрактним поняттям, так і конкретним різновидам нетрадиційних форм протиборства. Цей пошук часто зводиться до сприйняття лише матеріальної сторони питання, лише зовнішніх проявів, що мають екзотичний характер, виходять за межі звичного. І хоч головними в цьому пошукові є ідеї мужності і чесноти, люди часом з легкістю задовольняються лише видимістю відкриття таємничого і далекого світу.

Тому всіма, хто шукає сили і порядку, справедливості і обов'язку, бойові мистецтва стали сприйматися як виключна належність Сходу. При цьому зовсім випускається з уваги, що й Захід зберігає глибокі традиції в цій області. Забувається і та обставина, що в умовах нерозуміння і відсутності необхідних пізнань і здатності розпізнавання бойові мистецтва, як і інші вчення, ризикують бути повністю втраченими.

Тому необхідно провести грань між воїнською філософією і бойовими мистецтвами. Воїнська філософія одна, а бойових мистецтв може бути багато (власне, стільки, скільки існує їх різновидів на Сході і на Заході). Воїнська філософія (ісп. marcial) — це філософія, що грунтується на символіці Марса. Вона має на увазі боротьбу супротивників, мета якої — встановлення загальної гармонії. І боротьба, і супутня їй гармонія можуть знаходити своє втілення в різних формах бойових мистецтв, або, інакше кажучи, в різних проявах воїнської філософії. Всі бойові мистецтва, всупереч загальноприйнятому поглядові, об'єднує те, що жодне з них не має нічого спільного з руйнуванням. Війна і бійка — це не одне й те саме.

Війна є найдостойнішим, полум'яним, мужнім, непохитним проявом людської сутності, що бореться з мороком і пітьмою. У боротьбі двох протилежностей вогонь протистоїть темряві і, пробиваючи шлях, несе світло, долає невігластво і пробуджує мудрість. Війна завжди підпорядковується певному кодексу честі і найтіснішим чином пов'язана з релігією. Брати участь у війні може лише людина, яка усвідомлює, що її тіло не становить ніякої цінності, що воно — не більше як жертва, що приноситься на вівтар долі в ім'я Бога і братів-людей.

Навпаки, бійка — це насильство. В ній на перший план виступають питання особистої вигоди, уявних цінностей і класових привілеїв, продиктовані грубим і примітивним прагненням до володіння тими або іншими матеріальними благами.

Усвідомлюючи, що суть війни — це свого роду містичний злет вищої свідомості, звільнення від тілесного і матеріального, ми спробуємо в цьому коротенькому дослідженні показати, чим була війна в різні часи і в різних країнах для людей, в руках яких була практично одна і та сама зброя.

Те, що тепер називають східними бойовими мистецтвами, бере свій початок в Північній Індії і в окремих районах Тібету і Китаю. Найдавнішим з видів бойових мистецтв, що мав свою школу, є карате (Karate-dо), або «шлях порожньої руки» (в перекладі з сучасної японської).

В Китаї зародився різновид ритуального танцю, відомий під назвою тай-цзи цуань (Tai-chi Chuan), який складається з серії вправ, спрямованих на досягнення контролю над емоціями. Цей танець започаткував китайське карате, відомоме під назвою кон-фу, яке відрізняється за стилем більшим «артистизмом», ніж його японський прообраз. Ще один його різновид, зі своїми особливостями стилю, поширився в Кореї під назвою тае-квон-до (Tae-kwon-do). Всі ці види бойових мистецтв просякнуті релігійним змістом, закладеним в них свого часу буддистами. Кодекси, на основі яких вони діяли, також мали буддистський грунт. Найвідоміший з них — японський Бусідо. Він являв собою звід моральних норм, що регламентували життя касти японських воїнів — самураїв.

Бойові мистецтва, самурай Уявивши стан, коли естетичне задоволення, яке доставляють рухи, супроводжує сила, концентрація, енергія, життя в постійній готовності вмерти чи вбити, захищаючи справедливу справу, і усвідомлення того, що кожна дія робиться в ім'я Бога, ми зможемо скласти уявлення про те, що таке Ци (Ki). Ци — це енергія, що виникає всередині людини і внаслідок концентрації приливає до її рук, до кистей і пальців рук. Правильно використана ця енергія викликає відчуття холодної сили, сили без радощів і болю, що грунтується на почутті обов'язку. При концентрації в момент удару добре натренована «людська машина» дає глибокий звук, і вже не людина завдає удару, а «щось», що знаходиться всередині її, «щось», що не знає страху, бо страх виключає можливість його дії. В такому стані легко вмерти або вбити без вагань. Усвідомлюючи це, буддисти розробили дуже жорсткий моральний кодекс як невід'ємну частину цього мистецтва, що не допускає перетворення його на руйнівну силу.

Західну аналогію бойових мистецтв і свого роду квінтесенцію понять честі і доблесті ми знаходимо в лицарських орденах. Ще не канули в Лєту традиції давнього ордену лицарів Круглого Стола, втілені в майже міфічному образі короля Артура. Всі дії, що чинилися членами лицарських орденів, мали ритуальний характер. І лицар, і зброєносець, і кінь були свого роду символами самого життя. Кінь уособлював матеріальне начало, лицар — духовне, а зброєносець — психіку, зв'язуючу ланку між матеріальним і духовним. Він доглядав коня, щоб той міг служити лицарю.

Зброя і обладунки також були сповнені прихованого змісту. Вони були для лицаря постійним нагадуванням про його місію на землі — захищати Справедливість. Давня зброя, виготовлена з металів спеціального загартування в особливі, сприятливі в астрологічному відношенні періоди, вручалася лицарю під час магічної церемонії. Меч і піхви, як і лицар і кінь, відображали двоїстість. Меч символізував пряму непохитну волю, піхви — матеріальну оболонку, особистість людини, що містить в собі цю волю. Знаходячись в піхвах, меч не ранить. Ним можна вдарити, образити, але не вбити. Піхви — це тільки інертна матерія; лише оголена воля має змогу проникати, розсікати, ранити. Щит є втіленням лицарської чистоти (звідси білий щит ще одного міфічного персонажа — сера Ланселота). Спис був символом правди; кинджал — милосердя; шолом — честі, почуття власної гідності; кольчуга символізувала замок, фортечний мур, споруджений для захисту від пороків і прогріхів; плащ вказував на те, скільки вже зроблено і скільки ще доведеться; і, нарешті, герб і девіз представляли і відрізняли той втілений символ, яким був лицар.

Про священну війну говориться в одній з книг великого давньоіндійського епосу «Махабхарата» —. На перший погляд, йдеться про боротьбу родів Пандавів і Кауравів за володіння містом Хастинапура. Арджуна — один з принців роду Пандавів. Саме в його серці й розгорнеться справжня війна. Як усі смертні, Арджуна побоюється наближення моменту істини. Він має зробити вибір: або ступити на шлях змін у прагненні до вищого, або залишитися звичайною людиною. Арджуна прагне польоту, війни, але боїться злетіти і боротися, тому що йому невідомі священні бойові мистецтва, покликані допомогти людині перемогти саму себе.

Арджуна, що стоїть перед вибором між слабодухістю і волею до дії, являє собою прообраз воїна, синтез того, що ми називаємо борцем, самураєм, лицарем, героєм... Він несе в собі незвичайне поєднання лютості і лагідності, твердості і поетичності, мужності і скорботи, рішучості і тривоги. В цьому він нічим не відрізняється від середньовічного лицаря, який вирушає в дорогу, щоб захищати свого короля, свою землю і тих, хто потребує його захисту.

Арджуна, Бхагавадгіта

Крішна, вчитель Арджуни в Бхагавадгіті, каже: «Знай, що кожного разу, коли чеснота і справедливість покидають цей світ і в ньому запановують порок і несправедливість, Я, Всевишній, являю себе як людина серед людей і, просвіщаючи їх, борюся з пороком і несправедливістю за повернення справедливості і чесноти з віку в вік».

В «Книзі про лицарські ордени» Раймунда Луллія ми читаємо: «В цьому світі все менше лишається місця милосердю, вірності, правді і справедливості. Все більше витісняють їх ворожнеча, віроломство, несправедливість і брехня... Як тільки в цьому світі стали знецінюватись ідеали справедливості і милосердя, відразу ж виникла потреба в тому, щоб повернути їм колишню значущість, і шлях до цього лежить через устрашіння».

Бхагавадгіта твердить: «Як чинить найкращий, так і інші люди». А в «Книзі про лицарські ордени» говориться: «Король або принц, що руйнує лицарський орден в собі самому, руйнує не тільки лицаря в собі, але й тих лицарів, що служать йому».

В містичних війнах йдеться не про славу перемог і не про горе поразок. Зовнішні стимули не становлять ніякої цінності, значення має лише перемога над самим собою. Бхагавадгіта говорить: «Виконуй свій обов'язок без будь-якої іншої причини, окрім власне обов'язку, не задумуючись, чи обернуться для тебе добром чи злом наслідки його виконання». Давньокитайський полководець Сун-Цзи твердив: «Бути переможеним можна лише з власної провини, а стати переможцем можна лише з провини супротивника». Обидві цитати свідчать про зневагу до нагород, про тлінність мирської слави і про високе почуття обов'язку.

Очевидно, секрет бойових мистецтв полягає скоріше в розумному застосуванні сили, ніж в надмірній агресивності чи застосуванні різноманітної зброї. Наполеон твердив, що успіх на війні досягається не великим числом, а доброю організацією і дисципліною військ. Це співзвучне рекомендаціям китайського полководця Се-Ма: «Мала армія може досягти лише малої переваги; але ці малі переваги, багатократно повторені, дають їй змогу досягти своєї мети». Тут знову йдеться про розумне застосування сили в найширшому значенні — про терпіння, завдяки якому невеликі переваги стають складовими великої перемоги.

На полі бою немає місця страху смерті, а тому немає й самої смерті. На пам'ять приходять слова з Бхагавадгіти: «Так і безстрашний воїн не боїться смерті...», — з якими перекликається вислів китайського полководця У-Цзи: «Всякий воїн повинен дивитися на поле бою як на місце, де скінчаться його дні. Якщо він намагатиметься вижити, він загине. Якщо ж, навпаки, він не боїться смерті, ніщо не загрожує його життю».

Лицар, воїн, полководець — це не звичайні люди. Самою місією, покладеною на них, вони наділені особливою перевагою, яку не виразити словами. Вона визначається справами і вчинками цих вищих людей. В Бхагавадгіті говориться: «Лише дурень марнославно гадає: я роблю це чи я зробив те. Але мудрець бачить за ілюзорним причину і наслідок всякої дії». А «Книга про лицарські ордени» твердить: «Зброєносець — марнославний, недалекий, нечистий словами і одягом, жорстокосердий; жадібний, лихослов, віроломний, лінивий, дратівливий і похітливий; п'яниця, ненажера, клятвопорушник, що має також силу інших пороків, — в певному відношенні необхідний лицарському ордену».

Бойові мистецтва дійсно вчать боротьбі з темнотою; але перемога над нею є результатом осягнення її ілюзорної суті, нездатної витримати наступ світла. У цій боротьбі воїн розстається зі своїм страхом і вже не чекає засмучений початку війни, але сам шукає застосування своїм силам. «Великий полководець не чекає, коли його покличуть. Навпаки, до нього приходять по допомогу» (Сун-Цзи). Фрідріх II казав: «Найкращими битвами є ті, в які змушуєш вступити ворога». Цю думку ілюструє також психологічний образ з Бхагавадгіти: «Почуття... вже ані зв'язують, ані оп'яняють мене, бо я осягнув їх».

Отже, ми переконалися в тому, що бойові мистецтва не служать насильству і руйнуванню, що властиві ницим пристрастям. Єдино прийнятним в цьому розумінні є руйнування вад і пороків минущої людської натури. Перемога у війні повинна стати результатом справжнього містичного дійства, в якому беруть участь всі чесноти й найкращі риси особистості. Війна і релігія нерозривно пов'язані одне з одним у прагненні взяти гору над силами темноти в ім'я світла.

Воїнська філософія виходить з поняття dialexis — протиборства двох сил, що веде до accesis — вищого прояву цих сил у гармонічній єдності. Обмеженість же матеріалістичних напрямів невоїнської філософії полягає в тому, що вони грунтуються саме на dialexis, не підносячись до accesis.

Стала звичною думка, що бойове мистецтво належить до числа примітивних досягнень людства, і що йому немає місця у світі, де панує єдність і згода. На це ми відповімо, що примітивним є те, що пов'язане з жорстокою бійкою, а не з війною в символічно-містичному розумінні цього слова. Всі високорозвинуті цивілізації — як давні єгиптяни, китайці, японці, так і перси, римляни, ацтеки — відзначалися видатними досягненнями у військовій галузі. І в усіх цих світових культурах ідея війни була рівнозначна релігійній ідеї.

Для зброєносця, що готувався до посвячення в лицарі, великою честю була можливість гідно проявити себе в любові до Бога і шануванні Його, бо без цього як лицар він не міг би прищеплювати почуття любові і шанування іншим людям. Лише той, хто приймає шлях, вказаний Богом, і дотримується його, може згодом керувати людьми і вести їх за собою. Лише той, хто сприйняв світ небесний, здатний, застосовуючи всі свої сили і здібності, сприяти його приходу на землю. Лише той, хто відчув на собі дію божественного, усвідомлює, що знамена очищуються у вогні, згоряючи і зникаючи в жаркому полум'ї перемог і поразок, але ніколи не змиваються водою простих людських пристрастей, ціною втрати Честі.

Хорхе Анхель Ліврага

Лекція, прочитана в 1975 р. в Гранаді, Іспанія