Філософія – шлях внутрішнього перетворювання

Автори: Антон Мусулін

Справдешня філософія завжди містична, це сходження до таїни, яка лежить у засадах Всесвіту й у засадах людського життя. Та філософія – це не просто теорія, дискурс заради дискурсу, вміння ставити питання та шукати відповіді на них. У часи античності, як на Сході, так і на Заході, філософія охоплювала всю духовну культуру, і її метою було впливати на людей, допомогти їм здійснити внутрішній поворот, збагатити їх не просто знанням певних речей, а вмінням змінити докорінно своє життя. Слово «софія» зазначує розсудливість, освіченість, науку та мистецтво, мудрість та майстерність життя, а слово «філософія» – прагнення опанувати цю майстерність.

Знати щось по-справжньому значить не тільки володіти інтелектуальним знанням про предмет, але й уміти застосовувати його.

Філософське знання – знання себе і знання життя – на практиці обертається на перетворення й облагородження, на здатність жити відкритими істинами. Ця майстерність приходить завдяки духовним вправам, які філософію обертають на спосіб життя. Принаймні, так було у стародавньому світі.

П’єр Адо у книзі «Що таке антична філософія?» говорить, що одна з проблем сучасної філософії – відокремлення теоретичного від практичного. Філософію розуміють як абстрактне мислення, інтелектуальну спекуляцію, а практика з часом стала надбанням релігії. Спосіб життя й духовні вправи, які були засадничою складовою всіх античних шкіл, сьогодні на Заході співвідносяться з релігією, містикою або езотеричною традицією. Іншими словами, філософія перестала бути мистецтвом самобудування, ниткою Аріадни, яка дозволяє нам сягнути центра лабіринту і вийти з нього переможцями. Але для нас займатися філософією – значить постійно вправлятися в мистецтві бути людиною, жити істинами, котрі відкрили на своєму шляху, який веде до мудрості. Людина створює себе сама, й припинення зусиль у цьому напрямку веде до деградації.

За Платоном, філософія – це мистецтво скульптора. Її головна ідея – не додати щось до душі, а звільнити її від нанесеного, від матерії, показати її такою, як вона є. Мистецтво скульптора – відокремити зайве; у живописі, навпаки, ми завжди додаємо на полотно фарби. Іншими словами, для Платона філософське виховання – це видобування зсередини назовні архетипового, того, що є в людині споконвічно, а заняття філософією – спосіб очищення душі, певним чином мистецтво помирати. Душа має завжди пам'ятати про смерть, про те, що ми тимчасово перебуваємо у цьому світі та скінченні. Ця здатність спонукає до внутрішньої роботи, осмислення та переосмислення нашого життя.

Сучасні філософи спробували проаналізувати цінності трьох поколінь: наших дідусів і бабусь, батьків і дітей. Яких висновків вони дійшли? Покоління, яке було молодими 30-40 років тому, було орієнтоване на суспільство, а для їхніх дітей основною цінністю була сім'я. В сучасному суспільстві молоде покоління відчуває певний вакуум цінностей. Сьогодні нам накидають ідею споживання, зокрема споживання товарів престижних брендів. Бути – отже споживати, а бути щасливим – отже споживати найкраще, що є на ринку. Тому підростає покоління брендів, а не цінностей. Важливо мати щось, що має статус, одяг чи машину тієї чи чи іншої марки. Важливий статус, а не духовні цінності, котрі облагороджують душу й роблять людину людиною.

Наш час – не найкращий із часів. Ми живемо в умовах цивілізації, яка розпадається, яка проходить через численні кризи, починаючи з духовної й закінчуючи економічною. Причина і корінь усіх криз – у втраті орієнтирів, моральних та духовних цінностей. Зіпсованість та корупція врешті призводять до економічних і геополітичних криз, а у гіршому випадку – і до руйнування цивілізації. Всі політичні процеси, принаймні у пострадянський період, націлені на те, аби скріпити світ економічними інтересами. Наприклад, більше заробляти й продавати все, що можна продати, ми почали продавати навіть кредити, що й спричинило світову економічну кризу 2008 року.

Глобалізація не проминула культуру. З одного боку, говориться про те, що потрібно враховувати багатополярність та мультикультурність нашого світу. Потрібно знати та поважати інші культури. З іншого боку, в нашому світі все більше конфліктів. Є філософи, які говорять про зіткнення цивілізацій, передовсім західної та східної, з огляду на політичні, релігійні та інші відмінності.

Я не знаю, яким буде світ за 20-30 років, та малоймовірно, що він буде кращим за сьогоденний. Для того, аби вижити, гідно зустріти й подолати мінливості своєї долі та долі людства, ми маємо повернутися до духовних цінностей, навчитися по-іншому бачити світ, набути внутрішньої міцності.

Ніхто не обирає того, що не вважає важливим або цінним. Допомогти людині визначитися з пріоритетами, навчити її розрізняти минуще та вічне – одне з провідних завдань філософії. Це виховування особистості, яка вміє думати та йти життям самостійно, брати відповідальність не лише за себе, але й за світ навколо. Нам не вистачає самостійності, моральної автономії, здатності протистояти диктатам суспільства, в якому ми живемо. Не зауважуючи цього, ми піддаємося маніпуляції. Тому необхідно піднятися над добою, над самим собою, здійснити поворот у бік духовних цінностей, у бік блага.

Перетворювання – це рух у бік істини, але не нашої істини або наших уявлень про те, чим є істина. Це відмова від неправильних уявлень про самого себе та про світ, в якому ми живемо. Це рух у бік щастя, тому що істина робить людину щасливою, чи, краще, у бік радісності, тому що щастя – це теж відносна категорія. Там, де є щастя, завжди є страждання. Проте, як сказав один філософ, радісності ніколи не буває забагато.

Перетворювання – це рух у бік смислу. Хоча, з погляду метафізики, життя саме по собі володіє прихованим сенсом, потрібно пам’ятати, що кожна людина сама надає смисл своєму життю: ми обираємо те, заради чого живемо, те, що виправдовує наше існування. Ми самі маємо спитати себе: «Заради чого я живу?», і в цьому «заради чого» має бути присутньою духовна складова.

Життя, наділене смислом, – це життя, в якому присутня мислення. А мислення – це аналіз і синтез, це здатність розрізняти й обирати належне та обов’язкове для людини.

Філософія вимагає опанування вмінням мислити. У нас є розум, та ми не вміємо міркувати. Ми звикаємо до самих себе, до людей, до життя, і нам здається, що світ перестав бути таїною. А там, де відсутня таїна, таїна буття та надбуття, таїна життя та смерті, таїна нас самих і таїна іншого, – там владарює повсякденність. Міркувати означає дивуватися, сумніватися, ставити запитання й шукати відповіді, відкривати нові обрії, закохуватися в таїну і жити в її присутності. Нам потрібно подружитися з думкою та з власною совістю. З совістю, котра говорить нам про людське в людині.

Філософія – це потреба в самому собі кращому, необхідність свободи. Адже справжня свобода – це не звільнення від чогось, від якихось обов’язків. Свобода – це інструмент, це засіб, який існує, як і будь-який засіб, для досягнення якоїсь мети. Після 1991 року нам дали політичну свободу, та ми не вміємо цією свободою користуватися і вже багато років продовжуємо обирати однаково поганих правителів. Для того, щоб користуватися свободою вибору, потрібно володіти знанням, яке дозволяє відрізнити добре від поганого. Маленькій дитині можна дати на вибір товсту пачку мілких купюр і одну купюру, наприклад у тисячу гривень. У неї є свобода вибору, та немає правильних знань, аби правильно скористатися нею. В цій справі дорослі поводяться гірше за дітей. Що ж нам обрати: світові блага чи турботу про душу? Пачку купюр чи одну купюру номіналом у тисячу чеснот?

Справжня свобода завжди має зворотну сторону – прийняття на себе відповідальності. Свобода без відповідальності перетворюється на розпусту, на анархію, у якої нема ані мети, ані форми. Але, на відміну від анархії, свобода вертикальна, людяна, подібна вогню.

«Спостерігай же з невідступною увагою за своєю помірністю, чесністю, мужністю, спокоєм, гараздом – одним словом, за своєю свободою… Я хочу бути вільним, тобто другом Богу, хочу добровільно скорятися йому»

Епіктет «У чому наше благо»

Початок філософської дороги і внутрішнього перетворення – це бажання стати кращим у моральному та духовному плані. Й це краще нам потрібне як повітря, що ми ним дихаємо, хоча ми це не завжди усвідомлюємо.

Перетворювання – це вторгнення у казковий простір подвигів, надбань, здійснень. У чарівній казці завжди протиставляються два простори: звичайний та казковий. У звичайному просторі людина не володіє ідентитетом. Звичайність та невідання зрівнюють людей. Лише втручаючись у чарівний простір духу, проходячи через випробування та долаючи перешкоди, можна набути ідентитет, дізнатися, хто ми й наскільки здатні чи нездатні. Ми можемо надбати друзів, союзників, чарівну зброю, перемогти Чахлика Невмирущого або Дракона, знайти Василису Прекрасну/Премудру, яка уособлює прекрасний та мудрий спосіб життя. Казка «Царівна-жабка» пояснює нам три модуси життя. Подібно братам із цієї казки, кожен з нас обирає один із цих модусів і «укладає шлюб» з ним: із життям, яке має за вищу цінність матеріальні блага, з життям, де ми прагнемо статусу та слави, або з життям мудрим, що веде до внутрішнього збагачення.

Простір духу – це простір, де ми можемо не тільки здійснювати подвиги, але й планувати їх, як це робив барон Мюнхгаузен у п’єсі Г. Горіна. Подвижництво у певному розумінні потрібно «планувати», воно не відбувається саме по собі.

Перетворення – це духовна зміна, яка потребує великих зусиль. Це пошук внутрішньої вічної людини, це здатність повернутися всередину, де в нас перебуває Маленький принц, або Бог, котрий завжди супроводжує нас у житті. Пошук внутрішньої людини – людини вічної – це пошук Бога у собі, прагнення врятувати та вивести душу-Персефону з царства смерті.

Ми спимо, ми сліпі. Перетворювання – це пробудження людини від сну, це прозріння, завдяки якому ми починаємо по-іншому бачити життя, дивитися на нього з перспективи вічності або з перспективи смерті. Лише звідси все набуває своєї справжньої величини та значущості.

З перспективи смерті наші земні блага не мають жодної цінності, адже коли ми відходимо до світу іншого, то не можемо їх забрати, проте прив’язаність до земного робить сон душі глибшим, а її сновидіння в Аїді – боліснішими. Ми забираємо лише те, що надбали внутрішньо. Пам’ятати про смерть та про вічність – одна з основних духовних практик як східних, так і західних філософських та містичних шкіл. Думка про смерть не робить життя менш радісним. Зло не в смерті, а в негідному житті. Як вчить Плутарх, для людини доброчинної світ – найбожественіший із храмів, а життя – це посвята в таїни буття, й воно має бути наповнене ясністю розуму й радістю.

Життя скінченне, й із цим нічого не вдієш, а смерть не тільки неминуча, але й раптова. Про це треба пам’ятати. Сприймаючи кожен день як останній, ми будемо приділяти більше уваги роботі з виправлення себе, ставати кращими для себе і для інших людей.

Перетворення починається з завоювання себе, зі здатності душі повернутися у бік блага та Бога. Ідея внутрішнього повороту, зміни та рееволюції свідомості зустрічається і в античній, і в християнській філософії. Поняття «метанойя» (перетворення розуму), яке означає цей поворот душі в християнській традиції, зазвичай трактують як каяття та покаяння. Та грецькі філософи розуміли під ним переосмислення, докорінну перебудову свідомості, зміну себе. Іншими словами, справжнє каяття – це не емоційне переживання та докори сумління, хоча зазвичай ми його розуміємо саме так. Справжнє каяття – це внутрішнє перетворення, внутрішня «рееволюція» - зміна точок відліку, досягнення глибокого розуміння необхідності змінити себе. Йдеться про збурення, що охоплює всього індивіда, свого роду «просвітлення», яке не дозволяє жити як раніше. Подібне каяття – початок виправлення себе та порятунок від кайданів тіла.

Чудовим прикладом такого повороту душі може слугувати історія Сіддхартхи Гаутами. За переказами, батько Будди прагнув уберегти свого сина від усіх страждань. Провісником було сказано, що принц стане величним правителем світу або найвеличнішим вчителем. Батько, звісно, хотів, аби він залишився його спадкоємцем і став правителем. Для цього він побудував величезні чудові палаци, оточив принца розкошами та багатством. Та боги, які мали інші задуми, зробили так, щоби він побачив хворого, потім старого і, врешті-решт, померлого. Після кожної зустрічі юнак питає свого візничого про природу побаченого. Він усвідомлює неминучість хвороб, старості, смерті, і раптом відбувається його внутрішнє перетворювання. Він доходить висновку, що засаднича компонента людського життя – це страждання. Юнак відмовляється від престолу, йде в ліси, шукає вчителів, практикує йогу та прагне мудрості, бажаючи знайти ліки від страждань. В остаточному підсумку відбувається пробудження Будди в ньому, він формує засадничі ідеї свого вчення.

Головна складова цього вчення – істина про вісімковий серединний шлях, який веде до звільнення від страждань. Не вдаючись у подробиці, можна сказати, що вісім сходинок шляху взаємопов’язані, практикуються одночасно й охоплюють три типи роботи, яка сприяє звільненню: мудрість (правильні уявлення та правильна думка), практику моральності (правильне слово, правильна поведінка та правильний спосіб життя) і духовну дисципліну (правильне зусилля, правильна увага та правильне зосередження). Іншими словами, якщо ми хочемо покращити якість життя, ми маємо зміцнюватися у чесноті моральній та споглядальній, очищати почуття та розум і перетворити цю працю в духовну практику, справжню аскезу, турботу про свою моральну й духовну подобу.

Практика мудрості містить правильні уявлення і правильну думку. Спробуймо відповісти на декілька питань. Наскільки правильні наші уявлення про життя, людину та її призначення, про наше місце у світі? Про що ми думаємо, чого прагнемо, які мотиви спрямовують нашу думку? Ми зайняті лишень собою, чи у нашому серці є дещиця доброти для інших людей? Практика моральності послуговує засобом для очищення розуму. Наші слова та дії ранять чи зцілюють? Вони нешкідливі чи породжені гнівом, страхом, егоїзмом? Адже, як кажуть стоїки, «ми більше шкодуємо про сказане, ніж про що змовчали».

Духовна дисципліна – це пильність щодо себе і зосередженість на блазі, здатність відновлювати й підтримувати вертикальність всієї нашої сутності. Чи можна досягти духовних висот, не очистивши душу та розум від усього зла? Чи робимо ми щось для самих себе, для свого пробудження? Міфічний образ, що уособлює духовну дисципліну, – Афіна, богиня мудрості та справедливої війни. Що ж таке мудрість? Це знання блага, здатність розрізняти добро та зло, це здатність бачити те, що для інших затьмарено. Афіна – не просто богиня мудрості та війни, але війни справедливої. Єдина дійсно справедлива війна – це війна проти власних недоліків та завоювання себе кращого, а її результат – осягнення Реальності та Звільнення.

Розмірковуючи на тему вісімкового серединного шляху, ми можемо себе запитати: «Що відбувається в житті людини, якщо її уявлення не відповідають реальності, суперечать її внутрішній природі, її долі та призначенню? Якими будуть її думки, слова та вчинки?» Напевне, неправильними, й ця неправильність перетворюється на невичерпне джерело страждань. Основна проблема людини – у її світогляді, переконаннях, ціннісно-сенсовому ставленні до життя. З утилітарної точки зору, філософія не може нам дати нічого практичного, проте вона змінює й формує наш світогляд.

Змінивши наше бачення світу, ми починаємо жити по-іншому, і тоді все життя змінюється. Світ змінити ми не можемо, тому його зміна починається з самих себе, з надбання правильних уявлень.

Правильні уявлення 

Що включають у себе правильні уявлення? Це цінності і моральні орієнтири, які складають сенс нашого життя. Ми не можемо пізнати абсолютну істину, але ми можемо засвоїти прості філософські істини – відправні точки, що міняють наше бачення світу і наше власне життя. Спочатку зазначимо такий факт, що ми не ідеальні, у нас є недоліки. Кожна людина усвідомлює свою недосконалість, але зізнавшись собі в цьому, ми відкриваємо собі дорогу до досконалості. Сказати «я знаю, що нічого не знаю» і нічого з цим не робити – все одно, що нічого не сказати. «Я знаю, що нічого не знаю» – це початок шляху. Це по-перше. По-друге – якщо я усвідомлюю, що недосконалий і у мене є недоліки, я розумію, що інші люди теж мають право на недосконалість. Часто ми від інших вимагаємо більше, ніж від себе, і їх помилки засуджуємо більш строго, ніж свої. Крім того, ми постійно виправдовуємо себе і знаходимо аргументи, чому ми так вчиняємо, так думаємо, так поводимось. Потрібно припинити самовиправдання. Всі ми маємо право на недосконалість, а також право удосконалюватись. Усвідомлення цього надасть нашим стосункам більше толерантності і розуміння.

Ще одна маленька істина, яка змінює наше бачення інших народів і релігій: усі релігії – це дороги сходження до Бога, немає релігій гірших чи кращих. Православ’я не краще за католицизм чи буддизм. Те, що ми християни, не робить нас кращими, а те, що ми атеїсти, не робить нас гіршими. Релігії – це шляхи. А якщо це шляхи дані людству Богом, то всі вони мають право на існування, всі вони однаково цінні для тих, хто йде ними. Якби ми дотримувались цієї ідеї, у світі було б менше релігійних війн, фанатизму та ненависті.

Продовжимо нашу бесіду роздумами про Бога. Ще один факт, який може змінити наше життя, – це розуміння того, що Бог присутній в усьому, в кожному предметі, в кожній живій істоті. Він є в кожній людині. Нам потрібно навчитись говорити з іншими людьми так, наче ми розмовляємо з Богом. Іван Франко в одному з своїх творів писав, що у багатьох людей є два обличчя: одне – добре і ласкаве, воно повернене до Бога; друге – зневажливе, суворе або хитре, повернене до людей. Ми маємо перемогти цю дихотомію, адже Бог створив людину для людей, а не для себе. Інша людина – це цілий Всесвіт. Це присутність Бога і можливість зустрічі з Богом, можливість справжнього діалогу, збагачення та взаємозбагачення.

Крім того, якщо Бог присутній в усьому однаково, тоді він присутній в піщинці і в зоряному небі, в сльозі і в океані, в народженні і в смерті, у видимій та невидимій природі. В Євангелії від Пилипа говориться: «Істина не прийшла в світ оголеною, вона прийшла в образах і символах». Зрозумівши це, ми можемо вчитись у всього, що нас оточує. Світ відчуваний перетворюється на світ символів – ознак, що розкривають тектоніку і ландшафти свідомості. Дерево перестає бути просто деревом, а вогонь – вогнем: вони стають психопомпами і наставниками на нашому шляху до істини. Вогонь дає нам урок вертикальності духу і щедрості душі, яка, віддаючи, нічого не втрачає. Дерево нас навчає тому, що потрібно мати дуже глибокі корені, щоб втриматись і протистояти вітрам життя. Що потрібно мати серцевину, що ми не кора, не личина, що людина укорінена в небі і повинна живитися соками духовності. Лише так вона не засихає і дає плоди. Бог присутній в усьому однаково, але, як говорить Прокл, не все однаково присутнє в Богові. Отже, проблема людини і її духовності – це проблема її присутності в Богові, адже ми знаємо Бога настільки, наскільки ми відкрили його в собі, не більше і не менше. За визначенням, філософія – це любов до мудрості, поєднання Афродіти і Афіни. Адже ми добре розуміємо лише те, що любимо. Любов рухає нами, долає відстані, звершує роботу сходження, направляє до повноти, до цілісності. Почуття власної неповноцінності змушує людину шукати, хотіти того, що, на її думку, здатне заповнити екзистенціальну порожнечу. Ми добуваємо матеріальні блага, хочемо, щоб нас любили, хочемо влади над речами і людьми. А пустота залишається, адже ми мало робимо, щоб збагатитись внутрішньо, щоб завоювати самих себе та істину.

Повнота життя і справжнє щастя здобуваються шляхом пізнання істини і рухом до неї. Мудрість – це знання того, що є добром для душі. А якщо ми знаємо, що є добром для душі, ми будемо намагатись знайти його. Мудрість подібна до зору. Вона дозволяє нам відрізняти вічне від тимчасового й обирати те, що стосується розуму і духу. Мудрість – це знання істини, і, згідно з вченнями Платона чи Будди, саме знання істини звільняє людину від страждань. Як ідеться в одному з єгипетських текстів, «істина – пожива і життя богів», амброзія, що дає молодість і безсмертя. Але якщо істина є поживою богів, вона повинна бути поживою і життям для нашої душі.

Тому ми говоримо про необхідність засвоєння невеликих істин, точок відліку, з якими потрібно звіряти свої думки, вибори і вчинки. Філософія – це зростання в істині, це олюднення людини, турбота про духовне. І, як говорить Епікур, для цієї роботи ніхто не може бути «ні недозрілим, ні перезрілим». Інакше кажучи, не можна коворити, що ми або занадто молоді, або занадто старі, щоб вивчати філософію і шукати мудрість. Шукати мудрість і живитись нею – це робота кожного, якщо ми хочемо зберегти душу і не заморити її голодом.

Отже, ми вже сказали, що філософія – це спосіб перетворення людини, метод плекання мудрості. Будучи методом, вченням та шляхом досягнення мети, філософія пропонує нам не тільки теоретичні основи, але і те, що можна назвати духовними вправами.

Духовні вправи: пошук, дослідження, пригадування

Вивчати філософію – означає практикувати пошук. Ми шукачі, і ми шукаємо щось втрачене або забуте нами, що могло б повністю змінити наше життя. Ми шукаємо золото, фізичне чи духовне, але при цьому забуваємо, що це тяжка праця, що потрібно промити тони піску заради кількох крупинок золота. Ми шукаємо сенс, але при цьому забуваємо, що сенс відкривається упродовж всього життя. Ми – ті, хто наповнює своє життя сенсом. Наші друзі, наша сім'я, покликання, пошук істини – це складові сенсу життя. Але крім сенсу, яким ми наділяємо життя, є метафізичний, первинний сенс життя, який породжує всі інші, «те, заради чого варто жити». Адже доля весь час штовхає нас до вічності, до духовності, до Бога.

Пошук сенсу – це пошук себе кращого. Це творення і самотворення, хоч ми по-різному називаємо мету нашого пошуку. Хтось шукає щастя, хтось – істину, хтось – Бога, але знайти одне – означає знайти решту.

Блаженство, Знання, Буття тотожні одне одному не тільки з погляду індійської філософії. Ту ж думку, сказану трохи інакше, ми зустрічаємо у вченнях Платона, котрий стверджує, що прекрасне, істинне і добре уособлює вище Добро (Благо).

Отже, перш ніж говорити про пошук, спочатку віднайдімо в собі трохи більше доброти, яка додасть шляхетності всім граням нашого життя і нехай цей пошук стане нашою основною щоденною духовною роботою.

Перейдемо до дослідження. Одна з наших проблем у тому, що ми звикаємо до обставин нашого життя і припиняємо ставити запитання. Нам здається, що ми знаємо себе і знаємо, як потрібно жити, знаємо людей і світ. У нас є готові відповіді на більшість запитань, які ставили упродовж історії великі філософи та містики. І ми не сумніваємось у їх правдивості. Наша здатність дивуватись і досліджувати згасає з віком, і ми починаємо жити і мислити за шаблонами.

Але, як сказано в «Маленькому принці», ми тут не для того, щоб бути звіздарями чи королями і наказувати Сонцю, коли йому сходити чи заходити. Ми тут для того, щоб приручити власне життя і долю, щоб подружитися з Богом, щоб завжди пам’ятати про зоряне небо і власну зірку, на яку ми колись повернемось після довгих мандрів.

Поглиблене дослідження допомагає перемогти поверхове закостеніле мислення, упередження, звичку все спрощувати та інші механізми, які «захищають» нас від мислення.

Досліджувати – означає піддавати сумніву готові відповіді та навчитись ставити правильні запитання – життю, філософському тексту, поезії, яку читаємо. Ми запитуємо про все, але в цих запитаннях набагато більше поверхової цікавості, ніж потреби в собі кращому. Запитаймо себе, що ми розуміємо під поняттями сенсу, доброти, любові. Ми повинні досліджувати ці та інші речі подібно до Платона, який в «Державі» запитує «Що таке справедливість?», а в «Бенкеті» починає бесіду з запитання «Що таке любов?». Він аналізує, співставляє ідеї, узагальнює, перемагає протиріччя, інколи знаходить відповіді, а інколи вказує на те, що потрібно докласти додаткових зусиль і часто продовжує дослідження ще далі.

Філософське дослідження – це процес не інформування, а формування людини. Сьогодні, у вік інформатики, ми можемо за допомогою пошукових систем легко отримати велику кількість інформації на будь-яку тему. Але знання життя – це не інформація про нього. Знання життя – це інтегрування в життя, це причетність до життя.

Люди зазвичай хочуть більше інформації, але якщо вона не міняє їхнє розуміння і ставлення до себе та до світу, якщо вона не допомагає відчути смак життя, тоді ми марно читаємо лекції і проводимо наші філософські бесіди. Потрібно відчути смак життя, тому філософія – не тільки знання про життя, а й філософський спосіб життя.

Філософія дає нам можливість розуміти головою і серцем, відчути смак істини й істинний смак життя – смак дружби, любові, страждань та перемог. Поглиблене дослідження приносить не просто знання, а розуміння, здатність перемагати протиріччя життя.

Тепер розглянемо пригадування. Усі давні філософські школи крім трактатів, присвяченим теоретичним питанням, мали ще короткі максими та правила для щоденного життя. Зразком цього була піфагорійська школа з її символами та акусмами та епікурійці з їхніми «чотирискладовими ліками»: «не потрібно боятись богів; не потрібно боятись смерті; благо легко досягти; зло легко перенести».

Ми не повинні боятись ні богів, ні Бога, потрібно боятись своїх помилок, упереджень, слабкостей та недоліків, всього, що поневолює людину. Потрібно боятись забуття Бога та убогого життя. Ми не повинні боятись смерті: «Поки ми існуємо, смерті немає, коли є смерть – немає нас». Потрібно боятись безчесного життя, турбуватись про життя, пам’ятаючи про смерть.

«Наша біда в тому, що смерть ми бачимо попереду, а більша частина її у нас за плечима – адже скільки років життя минуло, все це належить смерті. Більшість з нас так і метається між страхом смерті та муками життя; нещасні, вони і жити не хочуть і вмерти не вміють».

Сенека, лист 1

Людина, яка не боїться смерті, не боїться і життя. Ми не можемо втратити ні життя, ні матеріальні блага, тому що ні те ні інше нам не належить. Але можна втратити душу, якщо повністю зануритись в матерію і наповнитись нею і цього потрібно боятись найбільше. Щоденне пригадування максим – «пам’ятай про смерть», «пам’ятай про Бога» – може захистити нас від смерті душі, навчити приймати і переносити життєві труднощі і виклики долі, перемагати страх, гнів, печаль, сумніви та інші хвороби душі.

Через забуття нам легше піклуватись про минуще, ніж про істину та свою душу. Керуючись бажаннями, страхами, надіями та хибними уявленнями, ми потрапляємо в рабство чар Цірцеї та пісень Сирен. Наше життя більше нагадує сізіфову працю і танталові муки, ніж сходження та утвердження в реальному. Ми ганяємось за міражами і силуємось підняти на вершину те, що чуже вершинам духу.

Ми живемо так, наче у нас в запасі вічність. Але ми смертні і наше життя має свій кінець. Не можна нехтувати цим простим і цілком очевидним фактом, смерть потрібно перетворити на союзника, оцінщика всіх наших дій. Бо з перспективи смерті світ бачиться інакше, і все набуває своєї істинної величини. Звичайні проблеми, питання і бажання, страждання, радості і перемоги – якщо подивитись на них згори – втрачають свою значимість. Філософувати означає пам’ятати про смерть і готуватись до неї. Як говорив Платон,

«Той, хто насправді відданий філософії, зайнятий одним – умиранням і смертю»

Платон «Федон» 

Страх перед невідомим, перед тим, що буде після смерті, необхідно перетворити в турботу про душу, в нову якість життя. Філософ більше за інших «звільняє душу від спілкування з тілом, яке наповнює нас бажаннями, страстями, страхами і такою кількістю різних недоречних привидів», що ми зневажаємо душу. Він не потакає тілу, оскільки знає, що душа – це єдине, що ніхто не може у нас ні відібрати, ні згубити, крім нас самих. Іншими словами, філософія очищає і лікує душу, відділяє від неї все інстинктивне та обтяжливе. Філософ за життя з доброї волі виконує ту роботу, яку після смерті з примусу та з необхідності виконує доля.

Пам’ятати про Бога означає жити з присутністю Таїни, таїни мікрокосму та макрокосму, божественного в людині та в природі. Але таїну не можна зрозуміти, її можна пережити, можна проникнути в її серце, відкрити її для себе і тим самим докорінно змінити своє життя. Марк Аврелій радить постійно працювати ради спільного блага, пам’ятаючи про Бога. Його думка не відрізняється від максими «ora et labora» (працюй і молись) середньовічних алхіміків, для яких лабораторія була місцем трансформації людини зі свинцю в золоту людину, місцем сходження людини і уподібнення її божеству. Пам’ятати про Бога – це практика пильності. Як сказав Порфирій, Бога потрібно зробити свідком і охоронцем усіх наших слів і справ.

Перед нами постає питання: з ким іти по життю, як пройти свій шлях, не піддавшись нападу страстей-розбійників? Чи не краще буде обрати собі вірного чесного і сильного друга, який ніколи не зрадить і буде нам захисником? Як говорить Епіктет, людина розумна «замислюється і приходить до розуміння, що якщо довіриться Богові, то пройде свій шлях безпечно». А довіритись означає «бажати те, чого бажає Він і не бажати того, чого Він не бажає». Пам’ятати про Бога означає подружитися з ним і не зневажити його порадами.

Хорошою практикою пригадування є психостазія: кожного дня оцінювати свої вчинки, як це робили піфагорійці. Кожного дня перед сном запитувати себе: «Що я сьогодні зробив хорошого і що зробив поганого?». Не роблячи нічого ми не станемо кращими. Духовність – плід аскези, уваги до себе, до своїх думок, слів і вчинків.

Тому важливо уміти слухати і говорити. Наш внутрішній діалог – медитація – направлена на встановлення контролю над внутрішньою мовою, щоб вона стала гармонійною та ясною. А ясність і гармонія з’являються, коли існує ідеал – стержень, навколо якого формується наш світогляд. Мають бути точки відліку, на які ми орієнтуємось і з якими звіряємось. Вони будуть слугувати стержнем-скелетом, змістовою основою нашого життя. Подібно до шаманів, нам потрібно замінити старий і слабкий скелет душі новим, стальним скелетом. Для цього потрібні медитація і споглядання.

Щоб опанувати мистецтво внутрішнього діалогу, потрібно слухати і вчитуватись в повчання: в тексти великих філософів і містиків, в прозу життя, в поезію природи і музику Всесвіту.

Нам здається, що ми дуже зайняті і не маємо вільного часу. Немає часу на читання, на роздуми, на роботу над собою. Але можна мати декілька улюблених книг і кожного дня присвячувати десять-п'ятнадцять хвилин читанню. Нехай в цьому списку будуть твори класиків, які хочуть від нас не знання метафізики, а турботи про себе, глибини, честі і доброти. Читати, щоб вловити і запам’ятати дві-три думки, які допоможуть нам в щоденних життєвих виборах.

Усе наше життя – текст, який вимагає свого прочитання, кожна особистість – це текст, і самі ми теж текст, який ми маємо прочитати і написати. Потрібно навчитися читати між рядків і чути те, що за словами, що не сказане, навчитись слухати почуття, мрії і переживання людини. За кожним питанням, кожною бесідою завжди присутня людська душа.

Потрібно навчитись співпереживати, щоб надати більше ніжності, більше взаєморозуміння в наші стосунки. Близькі люди розмовляють про погоду, про життєві обставини, але за цими простими бесідами приховані глибокі почуття. Це спілкуються їхні серця, говорячи одне одному: ти для мене дуже важливий.

І, звичайно, потрібно навчитись розмовляти з Учителем і з Богом. Адже як практикувати вчення, не знаючи, що практикувати. Як виправлятись, не знаючи що виправляти? Як іти вслід за Богом, не бажаючи того, що бажає він, і не вивчаючи його закони, записані в нашій душі?

Філософія – це не професія, вона не обмежується знанням якихось речей або умінням щось робити. Як говорив в своїх «Бесідах» Епіктет, «філософія не обіцяє дати людині нічого того, що стосується зовнішнього світу. В такому випадку вона взялась би за те, що не стосується її предмета. Як дерево – предмет теслі, мідь – предмет скульптора, так власне життя кожного – предмет мистецтва життя». Філософія – це мистецтво життя, уміння перетворити її на симфонію, музику душі, уподібнення до деміурга, чия музика звучить на весь Всесвіт.

Філософія – це пошук і діалог. Що початок і кінець всього? Хто ми є, звідки прийшли і куди ідемо? Що таке людина? В чому сенс нашого життя? Що ми можемо знати? Ці та багато інших запитань хвилювали людей всіх епох в усіх куточках земної кулі, а знайдені відповіді формували культури і направляли життя людей тим чи іншим руслом історії. Наше життя – це відповідь на всі озвучені питання. Бути філософом означає запитувати про людське в людині, про непізнане і навіть про непізнаване. Там, де немає таких питань, немає ні мислення, ні пізнання, ні олюднення. Про банальні речення запитує тіло, душа ж запитує про піднесене.

Філософія – це співпадіння потрібного і можливого. Потрібне – це те, що я можу зробити, той спосіб життя, яким я можу жити. Не потрібно бажати Нірвани, вона нам ще не до снаги, потрібно бажати маленьких перетворень, прозрінь, виправлень себе. Вибирати потрібне і можливе – означає не злякатись дороги, яка відкривається перед нами, бути здатним ризикнути своїм комфортом і невіданням. Шукати – означає іти вперед, робити крок в невідомість і невизначеність. І це нелегко. Там, де ми є, нічим ризикувати, крім повсякденності і духовного убозтва. Щоб збагатитись духовно, потрібно набратись сміливості і почати сходження на свою Ітаку. В цьому довгому плаванні нам доведеться відпустити «ніщо цього світу», в яке ми вчепились наче щипцями, і подібно до Одіссея, втратити все, щоб віднайти себе.

Потрібно ризикнути і вибрати «самобудування».

Атеїсти ставили запитання: «Якщо Бог всемогутній, чи може він створити такий камінь, який сам не зможе підняти? А якщо він його не зможе підняти – значить він не всемогутній?» і на це запитання є одна відповідь: «Бог уже створив такий камінь – цим каменем є людина, тому що лише людина здатна підняти саму себе». Потрібно ризикнути і почати піднімати себе, тому що лише нам це під силу.

На завершення, повертаючись до першого питання – пошуку істини, філософії як любові і мудрості, наведемо невелику цитату з праць засновника «Нового Акрополя»: «Я подумав, що якби всі раптом дізнались, що істина є в певному місці і її можна побачити на власні очі, то всі кинулись би до неї. Тому коли я бачу людей, що йдуть поодинці кожен у свій бік, серце підказує мені, що шукають вони зовсім не Істину. Кожен намагається наблизитись до своєї власної істини, що відображає зазвичай його бажання, прагнення і взагалі що завгодно».

Ми маємо право дивитись в різні боки, адже у нас різні потреби і обов’язки, але коли мова йде про Істину, було б добре, щоб очі душі дивились у її бік. Це не так важко. Потрібно бути скромним, розважливим і мати почуття гумору. Адже з висоти духа всі наші людські турботи – це трагікомедія.

Ми спробували поговорити про деякі теоретичні та практичні аспекти мистецтва жити. Але цього мало. У нас є інструмент – душа, і нам потрібно налаштувати її струни й одночасно опановувати мистецтво гри на цьому безцінному інструменті. Можливо, спочатку у нас не все вийде. Як і будь-яке мистецтво, мистецтво життя потребує багато праці і трохи таланту. А він у нас є. Ми творці власного життя. Подібно до Бога, нам потрібно відділити воду від суші, горішнє небо від нижнього щоб врешті-решт відтворити в собі людину нову і кращу, здатну створити новий кращий світ.

За матеріалами лекції.