ЛАБІРИНТ, ДРАКОН, ЄДИНОРОГ… Про що говорять символи
Одного ранку маленька дівчинка простягнула мені кулачок. І прошепотіла тихесенько: «Це горіх кракатук». На долоньці лежала крихітна пластилінова кулька, яка була замотана у шматочок блискучої фольги, і було очевидно, що вона чарівна.
Колись...
Символічна мова виникла дуже давно, і важко відшукати період в історії, коли була людина і не було символів. Малюнки на скелях, палеолітичні венери... У різні часи роль цієї мови завжди була важлива. Сучасні дослідники знаходять дедалі більше відтінків цієї мови, які говорять про сакралізацію всього буття людини: починаючи від повсякденних турбот, облаштування житла й організації всього, що потрібно для життя родини та роду, і закінчуючи священними діями — церемоніями і таїнствами.
Змінювались форми символів, способи їх передачі, але суть не змінилася — символ завжди допомагав людині відчути зв’язок із божественним, з небом та здійснити прорив від буденного та повсякденного до чогось абсолютно неймовірного, абсолютно іншого…
Чи схоже це на те, як дитина здатна виходити за межі реальності у світ казки? Психологи вважають, що на момент гри для дитини цей «інший» світ не є «псевдореальністю». Навпаки, саме справжність всього того, що проживає дитина у своїй уяві, дає їй можливість максимально відчути всю гаму, все багатство своїх почуттів і думок, можливість стати людиною.
Те, як працює мова символів, намагались зрозуміти дослідники ХХ століття: історики, етнографи, психологи — Карл Густав Юнг, Джозеф Джон Кемпбел, Мірча Еліаде та інші, їхні послідовники й учні. Зараз багато вчених говорять, що життя людства в далекі від нас часи було сповнене символів, і не варто розглядати це як наївність. Символ містить у собі такий обсяг знань, принципів, ключів до розуміння життя, розкриває такі глибини в усвідомленні внутрішніх законів людини, що скоріше навпаки: кожен з нас нинішніх дуже гостро потребує того, щоб відкривати для себе символи.
Карл Густав Юнг
Ще на початку XX століття вчені вважали, що міфологічне мислення — це примітивна стадія мислення людини. Але починаючи з французького дослідника Леві-Брюля вчені-антропологи наголошували на іншому, міфологічному типі мислення, який є не нелогічним, а, швидше, «дологічним», образно-емоційним, пов'язаним, зокрема, з уявою, інтуїцією. Виявляється, міфи іншою мовою, відмінною від мови сучасної науки, передають знання про світ і людину.
Карл Густав Юнг, основоположник одного з напрямів глибинної психології — аналітичної психології, відкрив, що природа людини не зводиться тільки до особистості. Як і його вчитель Зиґмунд Фрейд, він вважав, що крім свідомої частини психіки є несвідома. Але на відміну від Фрейда він говорив, що несвідоме є не стільки сховищем пригніченого, дитячого, інфантильного, особистого досвіду, скільки джерелом найвищих спонукань. «Колективне несвідоме є величезною духовною спадщиною, відродженою у кожній індивідуальній структурі мозку. Свідомість же, навпаки, є ефемерним явищем, що здійснює всі одномоментні пристосування й орієнтації, від чого його роботу, швидше за все, можна порівняти з орієнтуванням у просторі. Несвідоме містить джерело сил, які урухомлюють душу...» («Людина та її символи»). «По суті, всі ми є частинами однієї душі» («Проблеми душі нашого часу»).
Передумови міфотворення Юнг бачив у самій структурі психіки людини – колективному несвідомому. Змістом колективного несвідомого є архетипи, які виражаються в міфах через символічні образи, універсальні мотиви з їхньою власною енергією тяжіння. Саме їх ми знаходимо в міфах різних культур, цивілізацій. Архетипи – це споконвічні образи: героя, дитини, мудрого старця, Великої матері, батька-Бога, народження, відродження, смерті, чарівництва тощо.
Поняття «архетип» сформульовано у Юнга, виходячи з традиції платонізму, згідно з якою існує світ Ідей – моделей, зразків поведінки, мислення, бачення світу для людства в цілому і кожної людини окремо. Саме ідеї-архетипи проявляються в міфології різних культур. «Вся міфологія – це свого роду проекція колективного несвідомого» («Проблеми душі нашого часу»).
«Лише Я-свідомість має незмінний і завжди новий початок і швидке закінчення. Несвідома ж психіка є не тільки нескінченно старою, але вона може навіть проростати в далеке майбутнє» («Структура психіки і процес індивідуації»). Колективне несвідоме – сховище психічної спадщини і потенційних можливостей людини. У цьому сенсі походження міфів лежить, так би мовити, поза часом, оскільки в них закладено не тільки минуле, а й майбутнє людства.
МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ
У символі завжди є дві сторони, два полюси, дві нескінченності. Одна сторона – це множинність форм прояву символу. А ось інша веде далеко, кудись в область ірраціонального, нескінченного. Якщо ці грані з'єднуються – символ оживає.
Символом може бути зображення, малюнок, предмет, звук або жест, танець, священний текст, міф, легенда, казка, ритуал... навіть якесь поняття. Але все це може не працювати як символ, а бути просто знаком. Символ може оживати.
Дерево, Річка, Сонце, Зірка – якими б прекрасними вони не були, вони залишаться тільки чудовими частинами природи, якщо не відбудеться загадкового моменту зустрічі. А місце зустрічі – тільки всередині кожного з нас.
Зустріч відбувається, коли символ оживає і може говорити, говорити, говорити...
Гора
Гірська вершина як символ розповідає не тільки про свою велич. Не випадково в багатьох культурах ми знаходимо символічні поняття Світової гори, Центру світу. Храмові комплекси, акрополі зводили на височинах, вважаючи, що Боги живуть на горі – Олімп у Греції, Кунь-Лунь у Китаї. Священні гори – Фудзіяма в Японії, Кайлаш у Тибеті, Білуха на Алтаї – шанувалися протягом тисячоліть. За цим стоїть особливе ставлення до місця, яке піднімається над усім навколо. У символічному понятті гори об'єднується багато смислів: наближеність до неба, присутність небесного, божественного на землі, а сама гора подібна до вісі, що з'єднує землю і небо. Отже, гора є, перш за все, символом Центру, яка одночасно розповідає й нагадує нам про один з універсальних законів буття: Всесвіт має Центр.
Надалі цей закон можна розгортати все ближче і ближче до життя людини. Ми згадаємо про те, як народжуються міста, як будується житло, як у поглядах людини, її світогляді, вчинках, у підході до найрізноманітніших питань щось відіграє роль центру. Це щось набуває для неї особливої цінності. Чим більш стійкий цей центр до змін у часі, тим стабільнішим є відчуття стійкості й безпеки.
Про це ж говорить один з фахівців у питаннях економіки й управління Стівен Кові, автор книги «Сім навичок високоефективних людей»: якщо головна цінність для людини – кар'єра, то така ситуація дуже хитка; бажання, щоби ніхто не турбував, теж дає хитку опору; а ось прагнення творчості, якщо це не прагнення слави, або етичні та моральні пріоритети – це більш універсальний, стабільний «центр».
Орієнтири на шляхетність, справедливість дають такий рівень стійкості, що людина стає подібною до гори. Згадаймо, наприклад, російську аристократію в XIX столітті, дружин декабристів, які здійснювали свої подвиги любові? Вони й досі вражають нас своєю стійкістю і силою.
Якщо ж, навпаки, цей центр усередині відсутній – все розсипається. Життя, думки, почуття – все це просто мозаїка, калейдоскоп переживань і задоволень, тихих моментів повсякденності і пристрасних бур, радощів і страхів... То чи є вона, твоя гора, твоя висота, на яку ти орієнтуєш своє життя?
Ось про що повідав нам всього один символ – Гора. А тепер уявіть, як багато можуть розповісти Дерево, Річка, Зірка і Сонце.
Крок за кроком розкриває символ свій сенс.
Лабіринт
На підлозі готичного собору міста Шартр у Франції зображено вражаючий за розмірами лабіринт.
Перед тим як увійти до собору, паломникам потрібно було пройти етап лабіринту, здолати значну кількість заплутаних зигзагів, щоб дістатися його центру.
Цікаво, що усередині лабіринту заблукати неможливо. Німецький дослідник Герман Керн, автор одного з найбільш повних друкованих видань про лабіринти всесвіту, пише, що сучасне тлумачення «лабіринт як щось заплутане» є фактично спотворенням споконвічного символічного поняття «лабіринт».
У світі ми досить часто зустрічаємо зображення лабіринту. Збереглися зображення на скелі, старовині рельєфи, монети та печатки. Дивно, що символічні лабіринти, які були знайдені у віддалених одне від одного місцях, тим не менш створені наче за одним каноном, за одним законом.
Керн розмірковує, що час втрутився в цей канон двічі. У римські часи форма лабіринту зазнала деяких ускладнень, але сама ідея і принцип залишилися. А от пізніше, на початку середньовіччя, коли виникає образ лабіринту як плутанини, відбулася, по суті, профанізація споконвічного символу. У Європі захопилися новою дивиною, стали створювати сади-лабіринти, дзеркальні лабіринти.
Але більш цікавий, звісно, той початковий, «канонічний» лабіринт. Символічний лабіринт обов'язково має центр і один вхід. Сама стежка, що веде до центру, звиваючись, то несподівано близько підходить до нього, то різко віддаляється, але незмінно до нього приводить.
Грецький герой Тезей, за міфом про крітський лабіринт, проходить через лабіринт, зберігаючи зв'язок зі світом завдяки нитці Аріадни; він рухається з сокирою в руках і, дістаючись центру, перемагає страшне чудовисько, Мінотавра. Саме ця перемога є головним подвигом і головним перетворенням героя: він повертається, тримаючи в руках уже факел.
Прохід до центру лабіринту означає перетворення, навіть нове народження, тому що центр лабіринту – це простір змін. Що ж там, у центрі лабіринту? За тисячолітню історію існування цього поняття ми знаходимо різні інтерпретації цього образу.
Припускають, за однією з версій, що в культурах півночі (скандинавські країни, Російська Північ, Соловецькі острови) в центрі лабіринту знаходилося щось, що нагадує вівтарний камінь, і стародавній жрець-шаман здійснював священний танець, який дозволяв йому переходити в інші світи і зв'язуватися з духами. Про священний танець говорять і дослідники етруської вази з малюнком лабіринту.
Так чи інакше, центр лабіринту – це сакральний простір. Ось чому навіть у християнському храмі лабіринт знайшов своє місце. Центр лабіринту – це місце перетворення душі людини. А сам лабіринт – шлях до центру, і його часто ототожнюють з долею.
Адже доля людини має багато поворотів і зигзагів, а життєвий шлях звивистий і довгий. Важливо не загубити головний сенс – рух до центру. Лабіринт не такий уже складний геометрично, зате він містить у собі складні філософські питання. Якщо це спосіб життя людини, його долі – що ж означає той факт, що стежка завжди приводить до центру? Чи таким визначеним є життєвий шлях людини?
Багато ще питань ставить лабіринт. Він вчить, що шлях лише спочатку здається ясним і прямим. І коли ти майже досягнув мети – ось вона, перед тобою, – стежка лабіринту веде кудись убік, на периферію його простору. І потрібно знову повертатися до головного, не дозволити себе захопити. Цей же сенс ми зустрічаємо в символічних переказах – міфах, легендах, казках. Російський фольклорист Володимир Якович Пропп досліджував структуру чарівної казки. Пригоди, з якими стикаються герої казки, її персонажі, – це теж символи.
Ось навіяна його дослідженнями аналогія: хіба не нагадує історія Івана-царевича, який спалює шкурку своєї жаби, рух лабіринтом? Ось воно, щастя, вже в твоїх руках, і, здається, потрібен всього один крок... Але доведеться пройти ще довгу дорогу, щоб знову підійти до головної точки – до перетворення.
ЗНАКИ НА ШЛЯХУ. КРОК ПЕРШИЙ
Невеличкий відступ. Хто не погодиться з тим, що кожна людина неповторна? Часи минають, правителі змінюють один одного, обставини, умови життя – немов пейзажі у вікні вагона. Як ми жили двадцять років тому? А що говорити про сто, двісті, тисячі років?.. Але сама людина – як сильно вона змінилася? Переживання і почуття окремої людини – хіба можна зазирнути в цей світ?
Як багато може нам розповісти світова література! Відмотаємо час: Булгаков, Достоєвський, Шекспір, Есхіл... Нехай сотні разів написано про муки і страждання людини, яка опинилася в пастці сумнівів у момент, коли потрібно зробити важливий вибір, нехай хтось проживав це тисячі, мільйони разів, але ніхто не скасовував незрівнянної цінності справжніх почуттів кожної окремої людини.
Але над усією цією неповторністю, над усім цим багатством пошуків, емоцій, переживань, над тим, що здається пульсом життя, над бурями пристрастей піднімається одне питання, особливе питання, яке, що вже говорити, ми ставимо собі не щодня: а що ж у мене всередині, в моєму світі? Який же Я істинний, хто я? «Пізнай самого себе!..»
О, скільки років минуло з часів грецьких мудреців!
Не будемо лукавити: заповнюючи пунктики якоїсь невидимої анкеті, ми змушені ставити позначки «не знаю», «не думав», «не вмію», «не розумію».
Повернемося до мудрої мови символів. Хіба символ може надати відповідь? І знову відчуваєш внутрішній протест: «Та не може цього бути! Я сам себе не розумію! Що вже говорити про чиїсь відповіді, тим більше про символи».
Але відповіді є! І їх багато. Тільки вони не прямолінійні. Доведеться запастися терпінням, адже шлях до себе довгий. А символи – це «знаки» на цьому шляху. Схожі на дорожні покажчики? Абсолютно несхожі – кожен з них може відкрити щось більше, ніж ти міг уявити. Символ допомагає перейти кордон того, що ти раніше розумів, і поринути в безмежність знань. Це неможливо зрозуміти логічно. Але ми переступаємо через логіку, коли визнаємо, що внутрішній світ кожної людини унікальний, величезний і нескінченний. Можливо, на шляху до себе нам заважає наше прагнення зрозуміти все одразу і бажання, щоб усе було логічно і розкладено по поличках. Головною перепоною, як кажуть символи, виступає щось всередині нас же самих. Про це говорять і багато міфів.
Отже, крок у розумінні самого себе.
Дракон
Цей символ ми зустрічаємо скрізь: у слов'ян це Змій Горинич, у Китаї – Лун, у Європі – дракон. Ми часто дивуємося, чому на Сході з такою ніжністю ставляться до дракона, чому на його честь влаштовується святкова хода з музикою і танцями; безліч учасників так віртуозно рухаються разом, що величезний дракон ніби ширяє над містом, плавно звиваючись у дивовижному польоті.
А в нас, у західному менталітеті, закріпилися уявлення про героя, який здійснює свій зухвалий подвиг і перемагає дракона. Поміркуймо?
Коли говорять, що у Китаї Дракон є символом мудрості, за цим стоїть щось іще. Подивіться, він завжди перебуває в русі, він завжди ширяє: на старовинній вазі, малюнку, навіть на вишиванці імператорського халата. Але дракон не просто в польоті, він незмінно трудиться. У такому ж постійному русі перебуває якийсь скарб, який він утримує. Це перлина. Її називають «полум'яною перлиною».
Як можна поєднати холод перлини з його повною протилежністю – жаром полум'я? Це вже краса китайської філософії. Головне, що така стабільність можлива тільки в русі (цікаво, що про це ж говорять і закони нелінійної динаміки у фізиці). Стійкість і рух. Китайська Книга змін говорить про те ж саме, тільки символічною мовою? І Дракон, по суті, – це символ трансформації. Мудрість дракона відображає силу знання, констатацію і стійкість при будь-яких зовнішніх змінах.
А тепер повернемося до нас, у західний світ.
У германо-скандинавській міфології розповідається про загадкові скарби Нібелунгів. Дракон Фафнір – хранитель скарбів, які всіх ваблять, але даються тільки герою. Він, Зігфрид, з чарівним мечем у руках перемагає Дракона. І тієї ж миті, як і Тезей, який переміг Мінотавра, перевтілюється. Так, у нашій західній традиції, дракон пов'язаний із трансформацією.
Створена Євгеном Шварцем казка «Дракон» зачіпає настільки тонкі і впізнавані якості душі людини, що приводить до найважливішої думки: він, дракон, живе всередині нас самих. Ми вже використовуємо словосполучення «вбити дракона» як новий символ звільнення людини в першу чергу від своєї тваринної природи.
Хто ж він, «переможений», – символічний поріг, перешкода на шляху до цілковитої зміни героя, чи все таки ж хранитель порога, вчитель чи випробувач? Хіба не такий підхід ми знаходимо в діях будь-якого мудреця, який вчить цінувати перешкоду як випробування, а випробування – як можливість, трамплін для нових початків? І словосполучення «вбити дракона» має символічне значення, тому що під час випробувань потрібно перемогти.
Мудрість Сходу і Заходу перегукуються. Одна говорить про неминучість змін, інша підкреслює, що для нового, творчого початку потрібно усвідомити, спрямувати дію і прагнення до змін. Дракон виступає як хранитель порога, а сам поріг – всередині.
Тому є ще одне обличчя, яким до нас повертається Дракон. Його всі бояться не тільки тому, що на нас чекає бій. Є ще одна іпостась цієї істоти, або, скажімо, одяг хранителя. І тоді цей символ вбирає в себе все те, що є протилежним до найважливіших цінностей – добра та світла.
Це якраз і є дракон, який всередині нас. Антипод найціннішого – все те, що має бути зруйнованим, вигнаним, знищеним. Сумніви? У якийсь момент так! Інертність, незнання і невігластво? Звісно! Егоїзм, жадібність, зарозумілість? А як же інакше! Як же багато різних одеж... Моторошно? І тим не менш. Зважуйся, обирай, з яким драконом настав час битися.
Чи це не шлях до самого себе? До себе... якого? До себе нового, про якого мріяв ще в дитинстві. Кращого, шляхетного, щедрого – як багато скарбів там, у тобі іншому. Їх ще належить відкрити.
І про це – далі, на наступному повороті шляху. Про це теж допоможуть дізнатися символи – знаки на шляху...
У європейських легендах герой, який переможе дракона, врятує юну діву, найпрекраснішу і незвичайну, ту, яку самі боги щедро обдарували своєю любов'ю. Хто ж вона і чи може вона зрівнятися з тими скарбами, про які ми говорили? Може. Тому що йдеться про різні символічні образи одного і того ж самого. Здогадалися? Звісно, йдеться про Душу людини. Душа в образі юної діви змінювала імена. Психея – це ім'я прийшло до нас з древньої землі Еллади, і його взяла собі наймолодша наука, психологія.
СИМВОЛ ВЕДЕ ДАЛІ
Зібрано колекції, відкрито безліч музеїв, археологічних та історико-архітектурних комплексів, у нашому розпорядженні енциклопедії, каталоги та альбоми, комп'ютерні портали...
Давні символи дбайливо зберігаються в музеях у скляних вітринах із сигналізацією. Втім, вони ж продаються жвавими торговцями в місцях туристичного паломництва, і єгипетський символ Уджат можна встромити у вухо, побачити на пляжній сумці або футболці.
Чи продовжують символи бути мовою, чи говорять вони про щось нам нинішнім, коли зруйновані стародавні міста, зникли держави, коли символи існують поза контекстом своєї культури?
По суті, питання стоїть так: чи жива зараз мова символів? І ще: чи просотана наша сучасна цивілізація символічними зв'язками? Чи є в ній той нерв, той канал, який усі стародавні культури вважали основним, головним каналом, що наповнює життя людини внутрішньою енергією, розумінням і сенсом?
І ось він, наступний крок на шляху до себе. Нехай пройдено перші перешкоди, багато зайвого відкинуто. А далі – яку безмежність чеснот закладено у душу людини, як багато зерен, які можуть прорости, як багато талантів, які можуть відкритися, здібностей, можливостей, прагнень: вміти любити, бути щедрим, як сонячний промінь, бути легким і крилатим, як птах, бути надійним і справедливим, як доблесний лицар...
Але мало просто дізнатися, що в тобі вся ця краса спить. Дізнатися – це, звичайно, теж цілий шлях. Пізнати самого себе, зустрітися з собою кращим... Але ось відтворити себе кращого – це не просто питання питань, це і є та вершина, яка манить. Це і є твій центр, це і є коштовний діамант. Але як алмаз вимагає огранювання, так і справжнє Я, до якого кожна людина прагне, відроджується в результаті найсильніших зусиль та перетворень. Про важливість цілковитої зміни людини наголошує багато «оповідань» у світі символів. Так меч кується у полум'ї вогню, так птах фенікс згорає і відроджується з попелу.
Єдиноріг
Іноді якась старовинна річ або зображення неначе запрошує і навіть змушує зазирнути глибше, пошукати те, що не лежить на поверхні, поритися в книгах, поміркувати... Так манить знаменита колекція гобеленів «Дама з єдинорогом», створена на початку XVI століття, загублена і випадково виявлена письменницею Жорж Санд у підвалах замку Буссак.
Ці гобелени зараз дуже відомі: у музеї Клюні в Парижі тисячі відвідувачів приходять саме для того, щоб подивитися на них.
Єдиноріг – це фантастична істота, яка об'єднує в собі, подібно до грифона або сфінкса, елементи різних тварин. Зараз ми розуміємо, що це древній символ. У XV столітті в Європі були поширені бестіарії, перші енциклопедії, в яких досить детально описувались фантастичні тварини, в тому числі і єдиноріг. Ми зустрічаємо безліч варіантів його зовнішнього вигляду, ареалів проживання, а також засобів полювання і цілющих властивостей його рогу.
Основна інтрига, популярність і одночасно таємниця точиться навколо символу Дами з єдинорогом. Існує середньовічна легенда про те, що тільки чиста діва здатна приручити буйного і стихійного єдинорога. Поруч з нею він стає лагідним і ніжним. Сюжет, який зображає прекрасну дівчину поруч з єдинорогом, ми зустрічаємо в живописі, в поезії.
Цикл гобеленів про Даму з єдинорогом не розгаданий до кінця і, напевно, в принципі не може бути розгаданий. Тим більше, що два гобелени було загублено, але по їх лаконічних описах, які були залишені Жорж Санд, нескладно здогадатися, що саме ці основні зображення завершують цикл.
Так повелося, що цим гобеленам дали назви, які відповідають п'ятьом почуттям: «Дотик», «Нюх», «Зір», «Смак», «Слух». І дійсно, на кожній шпалері можна побачити щось пов'язане з одним з цих почуттів. Наприклад, на одному з гобеленів Дама сплітає вінок, а маленька мавпочка нюхає квітку; на іншому зображенні Дама разом зі своєю помічницею грає на органі, і ми можемо тільки здогадуватися, які прекрасні звуки наповнюють світ...
Але тут ми знову опиняємося в ситуації, коли за перші символічним змістом промовляє наступний, потім ще один, і так далі. І найцікавіше відкривається тоді, коли ми дивимося на всю серію картин як на історію, що розповідає про душу людини, яка постає на гобеленах в образі прекрасної дами.
Тендітна дівчина з білим єдинорогом – не просто символ чистоти; тут показані кроки, етапи, шлях очищення.
Від однієї картини до іншої змінюється безліч деталей. Одяг, зачіски, атрибути, пов'язані з єдинорогом, левом та іншими персонажами. Зникає ланцюг на сукні дами та одночасно ланцюги, якими прив'язані різні звірі на гобелені – мавпочка, зайчик, песик. На рівні нюансів змінюється тональність. Напруга і бойова готовність єдинорога перетворюється на стан умиротворення та спокою. Почуття вписуються в процес теж як символи руху – руху в бік гармонійності і витонченості.
Останній з відомих гобеленів має назву «Моє єдине бажання». На ньому дама знімає з себе дорогоцінне намисто і кладе в скриньку, яку тримає в руках дівчина-помічниця. Головне місце на цій картині займає розкішний намет, прикрашений язичками полум'я, біля входу якого розміщені єдиноріг і лев. Ніби наступний крок веде туди, до якоїсь невідомої таємниці...
Коли дослідники намагаються розмотати складний клубок історичних фактів, пов'язаних із створенням гобеленів, спливають досить несподівані паралелі, які ведуть навіть до алхімічної символіки сюжетів.
І тоді (нехай навіть з великим питанням, тому що ніхто поки не зміг розкрити таємницю шпалер) народжується аналогія останнього гобелена із зашифрованим символом алхімічного етапу трансформації – Атанор. І хоча Атанор – піч, в якій відбувається головний етап трансформації речовини, а шатер зовсім не схожий на піч, але згадаймо, що в символічних зображеннях завжди безліч умовних знаків.
Натяків багато: на полум'я схожі зачіски дам, а сам яскравий фон гобеленів, малиново-пурпурний, настільки незвичайний, що його постійно обговорюють мистецтвознавці. Але щось немов говорить про цей особливий вогонь, світло, сяйво, які неможливо порівняти з блиском навіть дуже яскравих намистин і в якому можуть народитися ті самі істинні скарби душі. Вони так сильно відрізняються від прикрас, якими ми намагаємося декорувати не тільки свій одяг, а й душу, але які для неї виявляються важкими каменями!
І «психея» приходить до «єдиного бажання» звільнитися від них – звільнитися, немов від біжутерії, і зробити крок до того, що є справжньою цінністю. Ще одна частина шляху назустріч до себе істинного пройдена...
Зупинимося тут.
ЧИ ЖИВИЙ СИМВОЛ?
Ми дізнаємося про минуле з книг, переказів, від експонатів у музеях. Спосіб життя в колишні часи був наповнений символами.
Цього літа на Алтаї ми познайомилися з традицією кайчі – це не просто виконавці горлового співу, це традиція вчителів, які таким чином передавали символічні тексти, певні знання. Мене вразила розповідь одного алтайця, його дитячі спогади про прихід кайчі в їхнє селище, про те, як збирались разом старі, дорослі, діти, як занурювались в особливий ритм, звук та опинялись в просторі оповіді з його героями, їхніми випробуваннями і перемогами. Це дійство могло тривати кілька діб. Діти засинали біля теплого вогнища, могли не все розуміти... Але залишився слід, досвід зв'язку з іншим світом, свого роду канон, моральна планка, досвід душі. Таким чином усвідомлювалась модель життя, закон буття.
Можна згадати традиції Стародавньої Греції, театр містерій. А в Єгипті існував особливий спосіб навчання розуміння символів – через аркани Таро.
Усі ці приклади з традиції єдині в одному: завжди знаходився хтось мудріший, досвідчений, хто грав роль вчителя, хто допомагав людині втілювати свій власний досвід через свої почуття, своє бачення, своє розуміння – досвід зустрічі з символом.
Можна й не ставити наступне, очевидне питання: а зараз як? Ми знаємо відповідь. Зараз все не так! Але питання не в ностальгії за минулими часами. Минуле пішло і не повинно повертатися. Чи ні? Або щось з минулого тільки здається, що пішло або було втраченим? Воно лише мов би пішло, мов би забуто. І ми не залишилися в повному вакуумі без сакрального. Є релігії, де продовжують працювати свої символи, стародавні тексти, обряди.
Світ символів – це дійсно цілий світ. Символ володіє величезним простором. Символ нікуди не подівся, він не втрачений, він не відсутній в нашій суперечливій сучасності. Він ширше і більше, ніж та чи інша конкретна традиція, конкретна релігія.
Найлегше відчути це через природу. Ось зірка, на якій ти зупиняєш погляд, яка щось у тобі будить, кличе. Так було і сто, і десять тисяч років тому. Але не тільки природа продовжує нас «чіпляти» і «смикати». Ось ми дізнаємося, що у культурі Стародавнього Єгипту, особливе місце займає символ Серця людини. Воно було мірилом його життєвого шляху. Але і зараз ми говоримо і замислюємося про серце людини. І нескінченна кількість символів із давніх традицій залишаються носіями знань.
Питання не в тому, що ми залишилися без символів. Вони є. Ми залишилися без культури життя в розумінні мови цих символів.
З грецької слово σύμβολον перекладається як «знак, пізнавальна прикмета» і говорить про зв'язок образу і того, на що він вказує. Традиція вчила ці зв'язки розуміти. Дуже примітивно інколи трактується, що ініціації в традиції мали відношення до вікових змін і обрядових навиків. По суті ж, будь-яка ініціація означала новий рівень в умінні прочитати символи.
І тоді людина виявлялася наділеною невичерпним джерелом знань. Вона могла відчувати все багатство знаків, з якими зустрічалася, і з їх допомогою розуміти безліч нюансів своєї душі, чути безліч підказок, коли важливо зробити вибір, включити свою інтуїцію. Зараз втрачена культура навчання, встановлення такого зв'язку. Але не зникли самі символи, не зникли самі зв'язки. Небо завжди поруч. І, головне, не зникла потреба людини в символах.
Ось за чим ми відчуваємо справжню ностальгію. Є якась особлива пам'ять – напевно, можна назвати її тисячолітньою пам'яттю нашої душі. Вона на щось відгукується, тривожить і кличе. Без цього життя, навіть заквітчане яскравими шоу, культурними програмами й інтерактивами, стає пласким і сірим. А сила тієї самої пам'яті душі колосальна. Вона згадує і продовжує шукати. Іноді знаходить своїх вчителів, навіть зараз. А іноді залишається самоучкою. Що ж. Такі зараз часи!