Мости над прірвою

Директор Карельського краєзнавчого музею у Петрозаводську. Вчитель історії, на чиїх заняттях не буває нудно. Знавець і шануватель Державіна — «державінофіл», як він сам себе називає. Людина, яка шукає сенс… Ми просто не могли, дорогий читачу, не познайомити Вас із Михайлом Леонідовичем Гольденбергом.

Михаил Леонидович Гольденберг
Михайло Леонідович Гольденберг

Михайло Леонідовичу, чи не могли б Ви спочатку трохи розповісти про себе – хто Ви, як живете…

…Навіщо живете?... У Росії завжди було важливе запитання не «як живеш?», а «навіщо живеш?», це споконвічне запитання.

Я зітканий із парадоксів: син військового і бібліотекаря. Останнє (мамина сфера), зрозуміло, перевищило все: я любив читати і штампувати книги на першій і 17-й сторінках. Народився у чотирнадцяти кілометрах від фінського кордону на хуторі Хуухканмякі, «Гора пугача». Якщо врахувати, що моє прізвище означає «Золота гора», то маємо ще один парадокс. Правда, з таким прізвищем свататись було зручно: «Золоті гори не обіцяю. Я сам…» ‒ заявив своїй майбутній дружині. Кар’єра: в школі – вчитель історії, в університеті – викладаю методику історії у школі та музеєзнавство, директор музею — і тут парадоксів вистачає.

Про таких, як я, зазвичай говорять: «Все життя навчав…» Дуже боюсь почати повчати. В назві моєї дисертації дванадцять слів, ключове – смислотворчість.

Я, коли приїжджаю в яку-небудь незнайому землю, зазвичай задаю декілька запитань, щоби зрозуміти, в культурному краю я чи ні: «Скільки років вашому музею? Скільки років бібліотеці? Скільки років театру?» Є такий чіткий культурний трикутник. Ми знаходимось в культурному краю, я зараз це абсолютно геометрично доведу: нашій бібліотеці 170 років, театру вже 120-й, нам, музею, 140. Ось така під столична Сибір-Олонія.

Герб Олонецкой губернии
Герб Олонецької губернії

Дуже великий диспут, чи в провінції ми. У мене є версія, що Петрозаводськ, при всій його патріархальній зовнішності, з великою кількістю дерев’яних будиночків, гордий своєю присутністю на карті, саме маленьке губернське місто, в принципі провінцією не було. Воно сполучене з Пітером. Навіть народилися в один рік. Ми трохи молодші, на три-чотири місяці: десь в кінці серпня – на початку вересня за шляховими записами Меншикова можна визначити дату закладки, зрозуміло, не міста, а Петровського заводу.

Сполучені посудини і по культурі, і по науці, і по економіці. Як Тула для Москви зброярня, так і Петрозаводськ для Пітера — зброярня, кобура, тільки замість пістолетів гармати. Сюди завжди висилали недурних людей, вони тут були помічниками губернатора. Наприклад, Федір Глинка, «декабрист без декабря» (він на площі не був, а в товариство-то заходив інколи), президент Вільного товариства російської словесності, поет, тут жив, написав поему «Карелія»:

Відлюдна Карелія, відлюдна!

Напнуте вітрило човна

Мене помчало по цим озерам…

Що для Вас провінція і не провінція?

А Вам не здається, що в шкільних підручниках викладена тільки історія Москви і Петербурга? Це до деякої міри обман. Нібито все там і відбувалося. Будь-яка провінція — частина історії Росії і світу. В провінції було все, але по-особливому. Ось Ви приходите до лікаря — достатньо краплі крові, щоби встановити діагноз, непотрібно викачувати всю кров. Непотрібно Росію знати всю — достатньо взяти крапельку, регіональну, локальну історію, і тут є все, всі властивості Росії. Плюс особливості краю.

Наш край прикордонний, тут завжди був кордон зі Швецією, з якою воювали. Це образ дороги: — Біле море – Онега – Ладога – Балтика, а між ними коридор і величезні людські потоки. Образ перехрестя, де люди зустрічаються. Ну і, безумовно, місцеві особливості, скажемо, етнос «Калєвала», руни. Дуже мультикультурний край: карельське село, російське, вепське — тут завжди все перемішане було. Це висікло дуже своєрідну іскру в культурі, в етнографії, у звичаях, традиціях, у взаємовідносинах. Цей край — частина історії Росії, частина історії Європи, частина світової історії. 

А ми з Вами розмовляємо на Круглій площі (зараз Леніна – С.О.), де вона і сталася, ця історія! Тут завжди була влада. Це губернське присутнє місце: судова палата, казенна палата і комітет суспільного опікування. Навіть фінська окупація була тут (місто було окуповане на три роки)…

На месте здания с четырьмя колоннами (справа) когда-то стоял дом, где жил первый олонецкий губернатор Гаврила Романович Державин
На місці будівлі з чотирма колонами (справа) колись стояв будинок, де жив перший олонецький губернатор Гаврило Романович Державін

Логічно, що й музей тут. А він і був тут споконвічно! Унікальна парабола: губернатор, засновник музею (його Ви обов’язково запам’ятаєте) — Григорій Григорович Григор’єв. Чому такий каламбур? Позашлюбний син графа Орлова. Раз народився до шлюбу, отже, не Орлов. Він був дуже освіченою людиною, багато чого тут створив, навіть Музикальне товариство. А 137 років тому (ми готуємось до 140-річча) був створений і відкритий музей. І губернатор, приходячи на роботу, проходив через музей. Із своєї квартири він виділив кімнату у 30 квадратних сажнів, це дуже повчально для сучасних губернаторів та інших діячів.

Ну, і ясна річ, край осяяний присутністю Державіна. Про нього можна говорити довго, хоча був він тут усього вісім місяців. Але — перший губернатор, створив губернію з нуля. Це дуже складно. Навіть меблі сюди завіз. І арфу: його дружина грала на арфі.

Вона і досі тут?

Від дома Державіна є кусок паркету. Якщо говорити про експонати — ні, нічого не залишилось. Але залишилося дуже багато документів, підписаних ним. Реєстри… я їх, знаєте, як вино, п’ю! Ось, наприклад, губернатор розписує реєстр лікарень (він створив губернську лікарню). І я на цьому роблю задачки для студентів. Чому три палати чоловічих і дві жіночих? Чому чоловічих палат більше? А тому що Петрозаводськ: місто майстрових і чиновників. Чоловіче населення перебільшувало, жінки були у дефіциті.

Михайле Леонідовичу, Ви щаслива людина?

Щаслива, так. Щастя — це любов. Я людина, яка має улюблену роботу, улюблену справу. І мене історія любить: я весь час потрапляю у всілякі історичні ситуації. Це як у Біблії: не просіть нічого, все самі дадуть. Якщо є любов, то вона взаємна.

Є два визначення щастя. У Пушкіна: щастя немає, а є спокій і воля. За пушкінською формулою я не дуже щаслива людина: спокою ніякого, воля… я би з ним посперечався. Волю я розумію по-сартровські: вільним можна бути, тільки даючи волю іншому. Не може бути вільною людина, яка живе за рахунок волі іншої людини. Ваша воля закінчується на кінчику вашого носа. У Тютчева: «Блажен, хто відвідав цей світ в його хвилини роковії…» Тут я щасливий безмежно! Тому що я прийшов в цей світ в дуже рокові хвилини. Я десять днів жив при Сталіні, кожен день плакав… Я остання жертва сталінського режиму: мама плакала, і у неї зникло молоко. Адже вона плакала від страху, вона багато що розуміла.

А яким чином, завдяки кому і чому Ви стали істориком?

Якщо чесно, то я не історик. Я викладач, методист, мене цікавить, як викладати, я полюбляю упаковку, обгортку. Історія — це цукерка, а я інтерпретатор, пакувальник. Я вчитель, який може вам пояснити, що історія — це здорово, це як джазова імпровізація: куди людину занесе? Історія як кубик Рубіка, який можна по-різному складати. Моє завдання — посіяти зацікавленість, а далі вже, як говорив умираючий Гамлет: «Далі — тиша».

Я не умовляю своїх учнів йти на історичний. Я завжди дуже раджу відокремити захопленість від професії. Це різні речі. Захоплюватися можна ціле життя, а професія — як складеться. Ти можеш бути агентом із постачання, але цікавитися історією.

Мені поталанило: я потрапив у хорошу школу в свій час, до дуже цікавих педагогів. Я навчався не у вчителів історії, вони були достатньо зашореними людьми, я навчався у біолога, у літератора. Я ходив на уроки туди, «наліво». Спілкування головне! Історія — це ж тільки привід, це провокація, щоби запрацювали мізки. Ось, наприклад, Петро перший приїжджав до Карелії чотири рази: у 1719-му, у 1720-му, 1722-му, 1724-му, весь час у січні. Це ж задача: чому зимою? «Комарів не було!», «Літом ніколи було – літом він воював», — діти кричать, і кожен по-своєму правий. Скоріше за все це стосувалося доріг, так званих «зимників». А навіщо приїжджав? Лікуватися. З’ясовується, марціальна вода корисніша зимою: немає стічних вод, вона чиста. А версій – до десятка: «зимою не воював», «був у відпустці». Я вже їх колекціоную, і кожна має право на життя. 

Мабуть, не кожна людина сьогодні шукає смисл. Скоріше, спосіб, як швидше заробити. А чому, на Ваш погляд, все-таки важко шукати смисл?

Ми живемо у вік втрати смислу: багато що втрачає сенс, для мене дегуманізація очевидна. Це не старече буркотіння, ні. Людина починає перетворюватись у функцію.

Є у нас дуже цікава людина, яка пройшла фашистські табори, Семен Іонович Бекенштейн, йому 86 років, дивовижна людина, найдобріша, тому що бачила багато. Я його часто студентам навожу, як приклад. І він говорить, перше, що зробили фашисти, змусили переносити пісок. В кишені. Два кілометри бігом туди і два кілометри назад. І так тиждень. На Соловках у бухті Благополуччя людей заставляли з одної ополонки переливати воду в іншу. Ось це – вбивство людини безглуздою роботою.

Я, можливо, різкувато скажу, але сучасна школа займається цим: дуже багато непотрібного, незрозумілого, безглуздого, що в кінцевому підсумку вбиває.

При втраті значення втрачається головне в людині. Все ж таки ми єдино розумні створіння, а виходить, що людина не самий довершений витвір природи. Не так давно знайшов таке визначення: «Людина — це побічний продукт кохання». Супутній товар… І це, до речі, позбавили сенсу. Послухати сучасні фільми: «займатися коханням», в одному рядку — «розвантажувати вагони», «вночі люди роблять дітей»… Сумно… Це також втрата сенсу.

А музеї допомагають людині знаходити сенс, самих себе знаходити?

Так, адже багато бід люди мають від нерозуміння історії, як це не банально. Людина, яка не розуміє історію, не знає, звідки вона, де вона і куди прямує. І музеї просто бездонна ємність для активізації мізків, для загострення сенсу. Тому що тут речі, а будь-яка річ в експозиції повинна розповідати, починаючи з того, з чого вона, коли зроблена, навіщо, як використовувалась, чому вона тут лежить, поміж чого лежить, чому її сюди поклали. І найголовніше — навчити людину вести із нею діалог, розпитати її.

В отдельных участках экспозиции На пороге древнего мироздания можно потрогать руками копии древних орудий труда
На окремих ділянках експозиції "На порозі древньої світобудови" можна помацати руками копії древніх знарядьпраці

Чи навчає цьому музейна педагогіка?

Я займався музейною педагогікою дуже багато. У мене дуже великі протиріччя з деякими фондовиками, тому що вони розуміють основну місію музею як зберігання, а мені хочеться, щоби колекція працювала, щоб вона була живою. Я не директор цвинтаря і не завідувач складом.

Ми, наприклад, провели в музеї урок фізики і хімії з повітря надувною машиною Карла Гаскойна, показали , як можна предмет змусити розповісти про історію, про фізику, про хімію, про епоху в кінцевому підсумку. Шотландець Карл Гаскойн був тут директором заводу, налаштував гарматне виробництво Росії, і Росія виграла десять воєн за допомогою олонецьких гармат. Росія дістала Гаскойна, тому що металург у ХVIII сторіччі був як фізик-атомщик, а Франція викрала з Англії Вілкінсона. Це все — світова історія, і це все відбувалося тут. Вулиця Карла Маркса в Петрозаводську була Англійською, і всі Сміти, Кларки, Армстронги, Гаскойни сюди приїхали. Привезли машини, і першу парову, і першу залізну. І картоплю з собою привезли! Перша картопля в Карелії шотландська.

Розумієте, люди історію «знають», тобто вони про неї розмірковують. Диспути не про фізику — вдома, в тролейбусах, поїздах всі обговорюють історію. Це природно, тому що люди в ній живуть. Це унікальна наука, тому що це життя. Але люди не можуть історію зрозуміти в повному обсязі. А зрозумівши історію, розуміємо себе: хто ми такі. Історія — це не факти. Факти — це цеглинки, різні будівлі можна побудувати. І з будівлями складно. Історія — це думки, версії, часто те, що напише історик. Є такий афоризм: історії немає, є історики. Я завжди полюбляв цитату Ключевського (от вже дійсно, хто цікаво викладав історію), він говорив своїм студентам: «Майте мужність викладати відносне знання». У нас історію викладають як два на два – чотири. Це не так. У історії два на два — п’ять, шість. От у фізиці доцентрова сила, відцентрова, прискорення все ще 9,8, а у нас в історії все може бути по іншому. 

Як допомогти людині не заплутатися у множині думок, версій, а дійти до суті?

Перше — надати палітру думок. З тим же Петром: будь-яка однозначність — і ви в болоті суб’єктивізму. Заснував імперію, Петербург, міста… Але 20 процентів населення вимерло, тільки його очі закрилися, дуже багато перетворень занепало, 16000 гармат стали нікому непотрібними, фрегати нікому непотрібні… Довічна історія: або Мідний вершник, або шемякінський в Петропавловську — п’яний, з виряченими очима…

А у нас в Карелії є портрет Петра шведського художника Августа Толяндера, про цей портрет я можу лекцію прочитати. Петро з пишною шевелюрою, на фоні Амстердамської бухти, витончені пальці, манжети дуже красиві, мережива — такий європеєць! Елегантно спирається… на сокиру. Це сокира тесляра чи сокира ката? Я, до речі, запитував теслярів, цікавився. Теслярська сокира, дійсно (але голови рубати можна). І ми б доводили, що це творча сокира, і вийшли б на Столипіна, який казав: «Вмійте відрізняти кров хірурга від крові ката на рукаві». Я буду робити реформи, буде боляче: це операція. Але голівоньки ж то полетіли… І зараз кажуть: «Ми будемо ринок робити, приватизацію»… Нічого нового! І люди, не розуміючи цього, як сліпі кошенята, думають, що все вперше. Вся біда людей в цьому. А знаючи, зрозумівши яку-небудь епоху, ти вже озброєний досвідом, Досвід — велика річ. Нічого нового в історії не трапляється. Іван Грозний тут вештається, опричина, Столипін…

Ось навіщо потрібна історія людям. Для когось це просто цікаво. «Мені просто цікаво копирсатись у минулому, я полюбляю старовинні ложки, виделки, вазочки». Але ж ми не антиквари! Історія — це самопізнання, союз мертвих, живих і ще ненароджених.

Тобто людина приходить до музею за розмовою, за діалогом із річчю, яка допомагає їй згадати свої корені, свою історію?

Навіщо люди йдуть в музей? У мене точної відповіді на це запитання немає. Я сам літом був в Парижі з дружиною і відвідав стільки музеїв… Я, ясна річ, вже третій рік директор музею, тому мене цікавить і пожежне обладнання, і як і де там висить конусне відро, і як світло встановлено. Наука експонування: подати предмет. Це дуже цікаво! Це моє — я люблю подати факт, подати предмет, я взагалі такий: полюбляю щось представити. Дерево, шкіра, папір, скло, світло (холодне світло, гаряче, тепле, біле, жовте) — не все поєднується, навіть фізіологічно. Я прихожу в музей і вже знаю, де правильно, де неправильно.

Предмети — вони всі говорять. Вони, як люди, мають біографію. Мають долю. Немає такого, який би мовчав. Але потрібно знати їхню мову! Є поняття музейного зору, музейної проникливості. Буває і далекозорість, і короткозорість: людина не бачить нічого… Ось наприклад, є у нас в музеї форма для розгінного пряника. Людина бачить: форма для пряника. А чому такі маленькі прянички? А тому що їх видавали гостям в момент закінчення заходу, і це означало: «Йдіть вже». Розгінний пряник. У карелів був такий звичай. Вони ж були недурні – наприклад, після весілля потрібно відпочивати. А зараз? «Пішов Петров? Пішов Іванов?» - «Та ні, ще сидять…» Втрачена традиція.

В мого улюбленого Набокова є коротеньке оповідання, яке називається «Відвідування музею» — раджу прочитати. Людина, емігрант, у Франції приїхав до маленького містечка, прийшов у музей — і заблукав там — не міг вийти. Я бачу це так: заблукав, тому що відірвався від коренів історії, він у чужій країні, яку не розуміє. Люди наші заблукали не в музеях, а в житті. Тому що відірвались від коренів… Зараз цей процес дуже потужний.

Я ще один образ наведу, що таке історія, що таке музей. Кожне покоління — це берег. Між ними природні прірви, розриви, а повинні бути мости. І для цього потрібна історія. Мостобудівники ми. Ми наводимо мости між поколіннями, інакше провалля не подолати. Побудувати черговий місток над прірвою — ось навіщо людина йде до музею.

Чи може будь-яка річ стати музейною?

Музеєфікувати можна все. Я був у Музеї моди та текстилю – дуже цікаво! Або Музей парфюму. У Франції вже Музей футболіста Зідана зроблено, і вже туди натовп поспішає! Я, коли довідався, сказав: «Молодці, хлопці!» Зрозуміло, що музей — це трохи комерційний захід, хоча музеїв, які окупаються, немає. Музей — це дуже дороге задоволення. Утримувати колекцію, зберігати її — дорого. Лувр збитковий, повірте. Прадо також, галерея Уффіці — всі на дотації. Ермітаж приблизно в три рази більше коштує, ніж заробляє, я цікавився. Але є речі дорожчі за гроші. Це ж сховище національного багатства.

Набережная Петрозаводска
Набережна Петрозаводська

Якою Ви вбачаєте роль сучасних музеїв?

Сьогоднішні музеї виходять за рамки місії сховищ. Чого тільки немає в музеях: ми бали проводимо, всілякі акції, офіційні візити. В нашій республіці немає нафти, немає газу, але нафта, газ скоро закінчаться, а музей… Це джерело не висохне. Чому би і невеличкий готель при музеї не зробити, і музейний магазин, і кафе, і представницькі зали? Уроки потрібно проводити в музеї. Ось Онежський завод стоїть, не працює — чому б в ньому не зробити музей техніки ХІХ сторіччя, музей лісообробної техніки? І уроки фізики, хімії в гальванічному цеху проводити. Я бачив це: в місті Пітсбурзі, колись сталевому серці Америки, зараз немає ні одного зводу (це медичний, науковий центр), а є музеї, і дітлахи на паровозиках навчаються.

Тобто музей дає можливість запам’ятати щось важливе, що трапилось в історії, в культурі, і зберегти це живим для людини?

Ясна річ. Зафіксувати, запам’ятати. Музеєфікувати — означає зробити це із набутим змістом. Але екскурсовод, педагог може передати тільки значення, а зміст можливо набути тільки самому. Історія — це самопізнання: хто я такий?

Коли ви відпливаєте зі Соловків, вони все зменшуються і зменшуються, перетворюючись в цяточку, і навіть храм на Секірній горі стає спочатку крапочкою, а потім щезає… Історія — це предмет, який об’єктивно віддаляється. Крапка, яка щезає. Історик, музейник робить її фіксованою, тому що інакше вона щезне, зітреться, і знову хтось буде це заново відкривати, набиваючи гулі.

У школі кажуть: «Він цього не знає, цього…» А чи потрібно все знати? Неможливо все знати. Потрібно навчати технології, а то учень як фарширований кабачок. З іншої сторони, якщо людина не знає, що Сталінградська битва була раніше Курської, мені складно з нею розмовляти… Якщо людина не знає елементарного ряду, це інша крайність.

А чи Ваша любов подати щось, зробити цікавим поза роботою якось проявляється?

Я пробуджувач інтересу. Його можна тільки передати, Якщо самій людині не цікаво, то набагато разів цікавіше тим, хто її слухає. Поза професією в чому це виражається? Я виявив, що радіо чудове поле для історичного уявлення. Поки Карельське радіо не було новинним, у нас із журналісткою Світланою Зааловою десять років була радіопередача, ми практично всю історію Карелії записали. Зараз залишилася гора таких записів. Якщо вдома, не дай Боже, трапиться пожежа, то виносити їх в першу чергу… Інколи публікуюсь в газетах, інколи пишу наукові статті. Я ж ще й на кафедрі працюю, мости не спалив, по суботах викладаю.

Я, знаєте, восьминіг трохи — мене цікавить багато що. І підручники писав для школярів, і був у міжнародному проекті шість років по підручникам нового покоління, історією Холокосту займався. Літературу люблю дуже, російську обожнюю. Не бажав нікуди виїжджати, хоча була можливість на початку 90-х: я не можу без коренів. Хто я там? А тут я все знаю: звичаї, традиції, свята… Діти нехай самі вирішують, а я приречений до Росії. І потім, як би я не побачив той світ, мабуть і поїхав би. А я зрозумів, що немає ніде гармонії, є просто дім і не дім, тут я вдома. Проїжджав недавно повз Хуухканмякі – так серце забилося тремтливо.

 

 Бесіду провела Світлана Обухова