«Не може бути…» Інтерв'ю зі Світланою Виноградовою

 

Світлана Виноградова - коротко про гостю (рос.)

Светлана Викторовна Виноградова
Світлана Вікторівна Виноградова

Гість нашого журналу — автор та ведуча циклів музичних програм і концертів, Заслужений діяч мистецтв Росії, Лауреат премії Уряду Москви Світлана Вікторівна ВИНОГРАДОВА. Людина, яка для багатьох поколінь проклала дорогу до класичної музики, познайомила і подружила зі світом прекрасного і продовжує це робити зараз.

Світлано Вікторівно, скажіть, будь ласка, хто Ваші вчителі музики, Ваші вчителі — композитори?

Це дуже складне питання. Адже під словом «вчитель» ми маємо на увазі не тільки того, хто повідомляє суму відомостей, але передусім вчителя-наставника. Того, хто допомагає тобі вийти на стежину життя. Ти можеш іти по життю у темряві, путівцем, в хащі лісу або відсиджуватися в кущах — у тебе є можливість вибрати, яким шляхом ти підеш. І якщо ти маєш відповідну статуру, екіпіровку, мету, то вибиратимеш для себе не торований, а важкий шлях, невідомий іншим людям. Будеш старатися, щоб тобі було важче.

Свій життєвий шлях Ви вибирали саме так?

Так. І скажу одну дивну річ (я ніколи цього не згадувала — ви навели мене на думку) — коли я була маленькою, мама одного разу сказала мені: «Чому, коли в тебе все добре складається, ти це ламаєш?» Я не ламаю. Коли мене починають хвалити і щось під мене підлаштовують, я раптом лякаюсь, мені раптом стає і соромно, і лячно. А є люди, які складені зовсім навпаки. Є дуже хороші люди, яким необхідно, щоб для них розчищали шлях. У кожного бувають такі періоди, коли в тебе щось виходить, і тебе починають заманювати в успішну ситуацію, щоб ти підкріплював свій успіх. Але як визначити, в чому істинний успіх, чи це твій успіх чи успіх справи, якій служиш?

И. Е. Репин. Портрет М. П. Мусоргского
І. Е. Репин. Портрет М. П. Мусоргского

Хто для мене став вчителем? Модест Петрович Мусоргський. Він запав мені в душу з дитинства. Більш важкої долі, ніж у нього, я не знаю.

Він був дворянином за народженням, але зовсім небагатим, за вихованням — гвардійським офіцером. Він закінчив Школу гвардійських підпрапорщиків і мав служити у палаці, він досконало володів французькою, був аристократично вихованою людиною.

Коли скасували кріпацьке право (йому було 22 роки), він сказав братові: «Віддай селянам землю, бо вони не зможуть її викупити». Той заперечив: «Не можу, бо в мене сім’я». Тоді він запропонував братові: «Я тобі віддам мій спадок, мою частку. Все віддам! Тільки відпусти селян без викупу». І залишився без дому, без грошей, без спадку. І прожив після цього 20 років і помер у 42 роки. Ночував — траплялося і таке — на сходах, тому що більше було ніде. Помер у військовому шпиталі, куди поклали його як прислугу, денщика.

Знаменитий рєпінський портрет намальований там же. На портреті — великий Мусоргський у старезній піжамі з чужого плеча. Мусоргський був першим, у кого я зрозуміла, що таке правда, і що у справжньої людини те, що вона говорить, не повинне розходитись із тим, що вона робить.

Мусоргського називали дилетантом, його твори редагував його друг — люблячий, найвірніший — Микола Андрійович Римський-Корсаков. Вважалося, що Мусоргський пише творчо безграмотно, кострубато, що музична мова має бути гладкою. Але коли після прем’єри «Бориса Годунова» запитали одну даму про її враження, вона відповіла: «Помилуйте! Чому ж тут подобатися? — Плачеш, смієшся, себе забуваєш». Адже сам Мусоргський казав так: «Народ хочеться зробити. Сплю і бачу його, їм і думаю про нього, п’ю, і ввижається мені він один, живий, непідфарбований і без облудного». Адже пив він невипадково. Пив, тому що Росія, тому що бездомний, тому що без грошей, тому що без дружини, без сім’ї, тому що все віддав за цю можливість — писати про свій Народ. Писати Правду.

А потім я почала працювати, читати лекції, пізніше — коментувати музичні твори, поступово дедалі важливішою постаттю для мене ставав Дмитро Дмитрович Шостакович. Я вже працювала п’ятнадцять років, але не могла розповісти про Шостаковича. Чому? Соромно було: недостойна. Чекала, коли, нарешті, наблизять мене знання і досвід, коли, нарешті, його зрозумію.

Дмитрий Дмитриевич Шостакович
Дмитро Дмитрієвич Шостакович

А як до Вас приходить це розуміння?

Є зазор, велетенський простір між тим, що ти прочитаєш у інших, навіть у найрозумніших і найпрекрасніших книжках, і тим, що потім стане тобою.

Між іншим скажу: книги, які я читаю для роботи, інколи, здавалося б, феноменально віддалені від теми. Ну, наприклад, в якийсь період у мене виникла природна для кожного потреба зрозуміти, якою мірою різні релігії сходяться у своїх основних положеннях. Ніколи не забуду, коли в книзі Карлоса Кастанеди я прочитала повчання дона Хуана, його пояснення того, хто такий воїн. Воїн — не той, хто проти всіх, а той, хто «за». А найбільш неприємне і неприйнятне — це попускати собі. Ситуація слабкості: «я стомився», «я не можу», «це не для мене» — для воїна абсолютно неможлива.

Ось вона й була неможлива для Мусоргського, для Шостаковича, вона неможлива в кожній релігії для віруючої людини, тому що вона живе за правилами Буття — за тими ж правилами, за якими існують зорі. І так збіглося, що неймовірно найважливішими на сьогоднішній день для мене стали Мусоргський і Шостакович, у якого, до речі, на письмовому робочому столі під склом лежить портрет Мусоргського. Сьогодні для мене одними з найважливіших композиторів є Моріс Равель і Сергій Рахманінов, це справжні лицарі і в творчості, і в житті.

А чи була якась подія, що відіграла роль вчителя?

Мабуть, війна, на яку припало моє дитинство. Тоді я вперше закохалась. Центральна музична школа була в евакуації в Пензі, ми жили в будинку художнього училища і музею, і я закохалася у студента-художника. Він був схожий відразу і на Маяковського, і на Руставелі. Його (він захищав рідне місто Вітебськ) вбили на війні. Він був казково вродливим і дуже талановитим… Володя Гребневич.

Я тоді пішла ночами чергувати в евакошпиталь. Я, мабуть, була сильною, тому що була закоханою, тому що змогла за один рік закінчити дев’ятий і десятий клас, тому що жила і навчалася в Сибіру. Це важко розповісти… Розумієте, вам дають на вечерю клейстер в маленькій піалі, а ви не знаєте, що це — голод; пальці примерзають до клавіатури роялю, а ви не знаєте, що це — страшно. Коли тобі шістнадцять років, іде війна, ти точно знаєш, що вся твоя батьківщина — фронт. Ця війна була справедливою, і в цьому вся справа. Тому вона нас вчила. Хлопець повинен бажати йти в солдати і захищати слабких. Чоловік не може бути інакшим, у нього це повинно бути в крові…

Морис Равель
Моріс Равель

Я знаю молодих людей, яким зараз совісно не йти в армію. З іншого боку, коли тебе посилають на несправедливу війну, як бути? На шальках терезів і там, і там — совість.

Я відповім вам, можливо, не прямо на запитання… Сергій Сергійович Прокоф’єв — унікальна особистість: композитор, піаніст, диригент, рідкісної сили творчий геній. Абсолютно затребуваний за кордоном, він був щасливий, концертував, писав. Дягілєв пропонував йому паризькі антрепризи, а він приїхав у Росію тоді, коли, як ми про це сьогодні часто, розповідаючи, боязко кажемо: «Розстрілювали». І боїмось. Я дуже добре пам’ятаю той час. Саме в цю пору Прокоф’єв повернувся в Росію і написав балет «Ромео і Джульєтта» на захист життя. Його не заарештували, тому що він не вмів боятися: він був воїном, художником-воїном. «Композитор, як і поет, скульптор, живописець, покликаний служити людині і народу. Він повинен прикрашати людське життя і захищати його», — так він казав.

Коли Сергій Сергійович був маленьким, батько його — він був управителем маєтку поміщика, у Солнцевці, де вони жили, — кожної весни давав йому ящик із розсадою і казав: «Ти посадиш це. Ти цього бажаєш. Але якщо хоча б одна рослинка загине, я тобі більше не довірю». І виросла людина, яка написала «Олександра Невського», «Війну і мир», «Ромео і Джульєтту», «Кам’яну квітку». Порівняйте з сьогоденням — не можна втрачати часу, адже є, як і раніше, Хранителі…

А звідки приходить любов до музики? З чого вона починається?

Дуже важлива перша музика, яку чує людина в своєму житті. Читаю про це у Пушкіна: «Ты, детскую качая колыбель, мой юный слух напевами пленила…» — це він до бабусі. «Спой мне песню, как синица…» — це до няні. У Лермонтова: «…це була пісня, від якої я плакав… Її наспівувала мені покійна мати». Йому було три з половиною роки, коли його мати померла. Виходить, дуже рано. Перша пісня… Для мене це була «Пісня Сольвейг». На все життя.

Сергей Васильевич Рахманинов
Сергій Васильович Рахманінов

Нещодавно я почала готувати нову програму і подумала, що мені будуть потрібні колискові. І раптом пригадала, що у Чайковського є така колискова, слова Аполлона Майкова: «Спи, дитя мое, усни! Сладкий сон к себе мани: в няньки я тебе взяла Ветер, Солнце и Орла». Мені її мама в дитинстві співала. І я подивилася на цю колискову з вишини своїх сьогоднішніх років і раптом зрозуміла: «в няньки я тобі взяла Вітер, Сонце і Орла» — це про те, як перед людиною, що тільки-тільки народилася на землі, раптом розкривається Всесвіт! Я добре пам’ятаю, що маленькою думала (думати я вже могла): «А як це — Вітер, Сонце і Орел? Це так високо, далеко» — і переді мною поставав купол. Не той страшний, який на тебе надягає темрява, а купол неба. Блакитний купол — це твій захист і твоє безмежжя, і твоє залучення до життя водночас. Коли мама співає: «Вітер, Сонце і Орла», дитина готується до життя. Це до питання про важливість першої музики.

А казки також увійшли до Вашого музичного циклу?

Казки ввійшли в моє життя дуже давно і дуже серйозно. В першу чергу — казки Андерсена, «Русалонька»… Я колись прочитала, що п’ятнадцятирічний Дмитро Шостакович мріяв написати оперу «Русалонька». Це так несподівано, правда? Ну як же — Русалонька закохалася, вийшла на землю до свого принца, відьма розрізала їй хвостик, і вона, не виказуючи болю, страждаючи, йшла. І потім виявилась знехтуваною і обманутою. Це дуже страшно, дуже боляче. І ти пізнаєш біль, пізнаєш біль і в житті. Я давно звернула увагу на казки, ще до того, як на них з’явилася мода. В казках герої йдуть на всілякі випробування, не бояться. А ми не можемо. Ось загадка! Не хочеться нам випробувань…

Я знімала в залі Чайковського програму про оперне мистецтво. Запитую зал: «Який музичний жанр найулюбленіший?» Відповідають по-різному. А маленька дівчинка в партері каже: «Опери». Я кажу їй: «Таж опера — це дуже важко, чому опера?» А у відповідь ця малесенька, років дев’яти, дівчинка дає напучення на все життя: «А коли важко — цікаво». Не треба боятися!

Повертаючись до маминого запитання з дитинства «Чому ти все ламаєш?» — мабуть, тому, що, коли важко, цікавіше. Вся справа в тому, що одному буває цікаво, коли все легко дається. А іншому — так він скроєний, як Мусоргський, Пушкін, Маяковський, — коли йому всупереч. Бо коли всупереч, коли опір гостріший, чіткіший, ти більше розумієш, стаєш прозірливішим. А потім такі люди рано відходять, як, наприклад, Моцарт — майже у віці Христа. Підлещуватись, ходити на поклони, зав’язувати потрібні знайомства — так батько його вчив. А Моцарт — всупереч, він захищав Гармонію, константу буття.

Сергей Сергеевич Прокофьев
Сергій Сергійович Прокофьєв

Чи може музика захистити?

Так, колискові захищають, казки і міфи захищають, тому що в них нетлінна та стрижнева формула буття, яку християни називають заповідями. Але заповіді є в кожного народу.

А як все це сприймають сучасні діти? Чи потрібні їм сьогодні колискові, казки?

Сьогодні діти — одна з нерозв’язних проблем… Вони незахищені. Діти виходять у доросле життя матеріалістами, знаючи тільки, як і які побутові блага потрібно добувати, щоб жити краще. Їх навчають через конкретне мислення, забуваючи, що весь захист в уяві — тут твій меч, твої лати, гарантія того, що ти проживеш своє життя. А дітей позбавляють цього.

Я навіть у роботі музикантів бачу, як багато в нас концертів, які проходять з приводу ювілеїв або річниці смерті, тим часом як життя ставить перед нами велику кількість проблем, і всі великі твори написані у зв’язку з цими проблемами. Тож згруповуй твори навколо проблеми і збирай людей, щоб вони приходили на концерт знайти відповіді на свої питання. Але так робить небагато людей, тому що свідомість отруєна: для більшості музика увійшла сьогодні в серію бізнес-систем. Які ж пріоритети визначать сьогоднішні діти, коли вони стануть дорослими?

Раніше, щоб дістати цікаву книгу, наприклад, доводилося стояти в чергах, здавати макулатуру, тепер у нас величезні можливості, все доступне. Але чи добре це?

Ви дивилися кінофільм «Липневий дощ»? Там є відеоепіграф: друкарські машини опускають на підлогу стоси свіжонадрукованих плакатів із зображенням «Сікстинської Мадонни» Рафаеля. Потім на вулиці ці плакати тріпоче дощ. За минулих часів сільський вчитель все життя відкладав гроші, щоб поїхати до Італії і побачити святиню — «Сікстинську Мадонну». Це була його нагорода за чесну працю. Чи буде такою ж ціна «Мадонни» для того, хто може хоч зараз прилетіти на літаку, щоби подивитися її?

Коли в музеї на Волхонці відкрили колекцію німецьких картин Дрезденської галереї, там була «Сікстинська Мадонна» Рафаеля. Але я побачила Мадонну іншого художника — Сурбарана: маленька дівчинка-жебрачка сидить і втикає в пісок головки квітів. Це дитинство пречистої Діви Марії. Сурбаран мені більше говорить, ніж Рафаель. З ким ти сходишся, від того, мабуть, і будуєш свій шлях.

Наш гость - Светлана Виноградова
Світлана Вікторівна Виноградова

Світлано Вікторівно, у Вас багатющий життєвий досвід, тому хотілося б запитати Вас про майбутнє. Що туди брати як найцінніше, найважливіше?

Потрібно бути собою до кінця. Кожен приходить у життя із завданням. І чим раніше ти зрозумієш, для чого ти призначений, яке в тебе завдання, тим краще. Інколи замислюєшся: «Але ж інші гроші заробляють, чому ж я не вмію?» Запитую в головного бухгалтера на телебаченні: «Чому ж ви іншим платите більше?» А він: «Якби ми Вам не платили зовсім, Ви б все одно працювали». І це правда. Але він був цинічним. Моторошно, що цим користуються. Тому що в житті у тебе є своє завдання, тому що… пам’ятаєте, як у Пушкіна: «Еще одно, последнее сказанье…» — Пимен, старець-чернець, в монастирській келії все життя пише літопис, і він абсолютно щаслива людина. Щастя — це коли ти не зраджуєш себе. Брати з собою потрібно тільки те, з чим ти не зрадиш себе.

Хто Ваші друзі?

Пам’ятаю, мама привела мене в гості в дім з пристойною бібліотекою. Дорослі сидять за столом, до мене підходить хлопчик, а я думаю: «Про що з ним розмовляти?» — і беру книгу, захищаючись нею. З книгою ти вже не один. Так це по життю в мене і залишилось.

Ясна річ, як у всіх нормальних людей, у мене є сім’я, є діти, є друзі… Слухачі — це друзі. І працюю я для Слухачів. Для тих довірливих людей, які до тебе прийшли, і ти не маєш права їх обманути. Стараєшся з усіх сил, Ти можеш лінуватися, хворіти, чогось не вміти чи бути нерозумним, можеш соромитись цього, десь ти провалюєшся, але все одно: якщо тобі довірилися — виправдай довіру. Ти ж знаєш, що музика — для того, щоб ти був сильнішим. Закінчується сезон — розлучитися неможливо. Це про Слухачів, про моїх друзів.

Одного разу Ви сказали, що людині надані очі, щоб дивитися в небо. Коли Ви дивитесь в небо?

Щодня. Я не можу без цього! Це не перебільшення і не поза. Я щаслива, коли можу вийти з дому. Я така щаслива, коли бачу, як розпускається листя, як воно тягнеться догори! І небо…

Зараз усі завішують вікна: будинки стоять близько. Але ж так прекрасно, коли сонце і зорі живуть у твоєму домі. Ти вписаний у всесвіт, вікна дому розкриті, як очі на обличчі!

Як Вам вдається так говорити про музику, і не тільки про музику, що перед людьми виникають майже відчутні на дотик картини?

По-перше, це моя професія. В мене за плечима композиторський факультет, і я знаю, як це робиться: як риється котлован, як кладеться фундамент, як робиться розчин. По-друге, це любов до Слухачів. Я завжди жила Слухачами…

Встреча Музыкальной гостирой Культурного центра Новый Акрополь: наш гость - Светлана Виноградова
Зустріч у Культурному центрі «Новий Акрополь»

Одного разу в Німеччині я зламала ногу. Відлежала в клініці, повернулася в Росію. Я тоді й не уявляла, що потрібно брати лікарняний, у мене закінчилися всі гроші. (Якщо говорити про тяжкі випробування в житті, то це було одним з найважчих.) А через деякий час був абонементний концерт у Великому залі консерваторії. Милиці я залишила за дверима, відкрила їх, зробила крок… Зал був абсолютно повним. Посередині — мікрофон, і мені потрібно дійти…

Ось що дає здатність бачити і чути. Ти відповідальний. Якщо в тебе є щастя, таке абсолютне, неміряне, безмежне, і тобі надана можливість зрозуміти технологію наближення до цього способу проживання життя, — ти зобов’язаний це передати. Але тільки за умови, якщо ти пам’ятаєш, що один у полі не воїн. І тоді все стає творчістю: народжуються теми і програми циклів; йдуть пошуки матеріалів разом із групою; дорогоцінні солісти, перебуваючи в концертах, в бесідах і репетиціях, вражають своєю обдарованістю; хвилюються — і ти разом з ними — оркестр і диригент; відкриваються тобі в залах Третьяковської галереї картини… Боже, як хочеться бути корисною, як усе це зберегти! І потім, нарешті, коли йде концерт, ти слухаєш несамовиту тишу та ревну увагу залу, музику на сцені і думаєш: «Не може бути…»

Що б Ви побажали нашим читачам?

Маленькою дівчинкою, ще перед війною, я мріяла, що, коли виросту, зроблю так, щоб інші люди полюбили музику. Але одного часу я мала бажання стати актрисою. Мене взяли у Щукінське училище, а мій консерваторський професор по класу компонування, композитор В. Я. Шаболін, сказав: «Краще займайся своєю справою». І тепер з’ясувалося, що обидві мої мрії поєдналися — сцена і музика. Це щодо питання про Шлях. Я від усієї душі дякую Вам і бажаю кожному якнайшвидше відчути, що йому потрібно робити, що головне для нього, що створює гармонію в душі. І не лякатися труднощів. Якщо ти відчуваєш, що не втратиш себе, ти подолаєш всі труднощі. Нехай завжди у вашій душі лунає музика! 

 

Питання ставила Юлія Морозова