Оптимізм і філософія

Автори: Делія Стейнберг Гусман

Оптимізм і філософія

Ми присвячуємо цю розмову нашому XX століттю — такому досвідченому в невідповідностях. За нашими уявленнями, воно характеризується окремими протиріччями, які не завжди є протиріччями.

На жаль, від багаторазового вживання і зловживання слова стираються і поступово втрачають своє значення. Наша мова не тільки втратила свій зміст, вона стала некорисною. Замість властивості, що давала нам можливість розуміти одне одного, обмінюватися думками, з'явилося щось емоційне, суб'єктивне, надумане.

Справді, слова вже не мають раціонального значення, але з'явилися значення, пов'язані з образами. Ми замінили розум емоціями, мислення — уявою. Я підкреслюю це, щоб показати, до якої міри мова образів, що є результатом прогресуючого занепаду розуму, підірвала нашу здатність проникати в суть понять. Тому ми не знаємо точно ні того, що таке оптимізм, ні того, що таке філософія, ні того, як ці поняття співвідносяться. Припускається, що філософ, який пізнав життя, не може бути оптимістом. Але чому не може? Якщо філософія — це любов до мудрості, якщо це пошук знань заради того, щоб вирішити глобальні питання буття, тоді філософові треба бути оптимістом, оскільки будь-яке справжнє дослідження збагачує. Дуже важливо, щоб цей пошук був щирим, реальним, ефективним; це не тільки заняття дослідженням, а щире бажання знайти відповідь, справжня потреба і прагнення душі, яка хоче пізнавати і з користю застосовувати те, що вже відомо.

Що таке оптимізм?

Якщо ми кажемо, що філософові необхідний здоровий оптимізм, було б добре почати з його визначення, уточнивши також поняття його протилежності, яку ми називаємо песимізмом. Кажуть, що бути оптимістом — значить вірити не тільки в «добре», а й в «краще». Оптиміст не задовольняється досягнутим, бажаючи чогось кращого, досконалішого.

Оптиміст — це здебільшого той, хто вважає, що наш світ бездоганний, зважаючи на його походження від досконалого Бога-Творця, і що ми, люди, які живуть в ньому, також єдині і неповторні. Позиція віри в те, що цей світ найкращий (чи принаймні найбільш придатний для нашої еволюції), підтримувалась багатьма філософами на протязі всієї історії. Наприклад, таким великим філософом, як Платон. Філософи Александрійської Школи, а серед них Плотін, також були оптимістами. Однак, щоб прийти до оптимізму і до джерел життя, вони зруйнували ряд факторів власної особи, які не дозволяли їм бачити цей принцип, що дає їм відчуття впевненості. Св. Ансельм і Св. Фома теж були оптимістами. Що значило для них бути оптимістами? Може, мріяти про абсолютну досконалість? Чи було це заглибленням в уявні химери?

Для мислителів філософських шкіл, про яких ми згадували, бути оптимістом, означало знайти сенс життя; знати, що жити — це рости, розвиватися, підпорядковуватися циклам, які ведуть до мети; знати, що життя не випадкове: воно не йде як завгодно, і в кінці шляху те, що ми вважаємо «добрим», обов'язково візьме гору над «поганим». Але, оскільки не всі філософи уявляли собі життя з позиції еволюції, виникла абсолютно логічна реакція — песимізм. Для мислителів — песимістів неважливо, що відбуватиметься завтра; їх не цікавить, що в майбутньому добро переможе зло. Значущим є «сьогодні»: оскільки сьогодні є страждання, біль, помилки, немає підстав бути оптимістом. Саме це і дало можливість Вольтерові сказати, що оптимізм — віра дурнів.

Ми зустрілися з двома позиціями, які здаються непримиренними. Це вже не філософія і оптимізм; з одного боку — оптимізм, а з другого — песимізм.

Спробуємо обґрунтувати філософський оптимізм, не бажаючи займати центристську позицію, тому що вважаємо можливим поєднати ці дві протилежності, що здаються непримиренними.

З безпосередністю філософа-дитини, як казав Аристотель, спитаймо себе: чи досконалий світ, в якому ми живемо і частиною якого ми є? Якщо чесно, то слід признатися, що ні.

Цей світ недосконалий; в ньому не все погано, але він — не найкращий зі світів. Ми могли б поставити питання по-іншому: чи може цей світ стати кращим? Точніше кажучи, чи може він прийти до досконалості? Скажемо так: наш світ може стати кращим. Але ця можливість має передумовою дію. Інакше кажучи, ми говоримо одночасно про оптимізм філософський і практичний.

Позиція філософського оптимізму така: якщо речі недосконалі, їх, як мінімум, можна довести до ладу. І це не підпорядковується чомусь невидимому, не залежить від чогось такого, що сходить згори, а залежить тільки від нас, зумовлено нашими зусиллями, нашими руками, нашими думками, уявленнями, оцінками, нашою філософською здатністю любити мудрість, не задовольняючись тим, що любимо її, а стараючись ставати дедалі мудрішими. Коли Піфагор сказав, що він — не мудрець, sophos, а тільки filosophos, він сформулював теорію філософського оптимізму. Він не тільки виразив його в словах — він жив відповідно до цього. Піфагор називав себе філософом — тим, хто любить мудрість, шукає мудрість, і присвятив все своє життя пошукові істини і втіленню її в життя. І таким чином він продемонстрував оптимізм, але не ілюзорний, а реальний.

Численні наукові праці говорять нам, що питання про те, бути оптимістом чи песимістом в житті, ніяк не пов'язане з філософським оптимізмом, завдяки якому ми стаємо кращими; вони відносять це питання до області психологічного, до суб'єктивно емоційного. Дійсно, якщо людина поникла, сумна, слабка, то більш імовірно, що вона буде песимістом, оскільки її власний психологічний стан призводить до страху перед життям і всіма його наслідками. І навпаки, якщо в людини протилежний характер, то їй неважко боротися з труднощами, знаходити спільне з іншими людьми, вирішувати всі проблеми, виходячи з оптимістичного настрою. Однак, все не так просто. Песимізм і оптимізм не зводяться, на нашу думку, суто до психології, де все залежить від настрою чи характеру. Ми вважаємо, що є ментальні і духовні фактори, які також мають вплив на формування оптимістичної чи песимістичної життєвої позиції.

Песимізм

песімизмМатеріалізм — причина песимізму. Схильність розглядати буття як щось суто матеріальне — одна з тенденцій, що породжують песимізм. Доводи логічні: якщо світ абсолютно матеріальний, то все, що ми бачимо, все, що нас оточує,— все незначуще, і від цього нічого чекати. Повсякденне життя, повне болю, страждань, безнадії, голоду, смерті, корупції, катастроф, війн, нещасних випадків, не обіцяє нам нічого доброго.

Той, хто будує свої уявлення на основі матеріального, легко може прийти до песимізму, тому що для нього бути щасливим — значить мати конкретні речі, які, будучи матеріальними, не є вічними. Вважається важливим щось мати, але, коли вже щось придбав, з'являється великий страх все це втратити, внутрішній відчай через те, що придбане відразу ж може вислизнути з рук. Ми навіть не встигаємо насолодитися тим, що маємо, тому що постійно задаємо собі питання: а чи надовго?

Крім матеріального благополуччя, бажання мати поширюється на сферу почуттів. Якщо ми любимо людину, але любимо її з тим же матеріалістичним підходом, то кожного дня питаємо себе: наскільки нас люблять, як довго нас будуть любити, чи можливо, що все життя? Отже, ми бачимо, як ментальне уявлення, що домінує в останні роки, може зробити життя песимістичним.

Розглянемо інші фактори, які маскуються під духовні і теж призводять до песимізму.

Існує тенденція до песимізму псевдо-езотеричного характеру, пов'язана з невірно зрозумілими філософськими ідеями, що прийшли з Далекого Сходу — далекого і в часі, і в просторі. Особливо часто зустрічається в публікаціях слово «карма». Нагадаємо коротко, що карма — це закон, який, як вважають східні філософи, лежить в основі розвитку життя. Його назвали «законом причини і наслідку», тому що все, що виникає у Всесвіті, внутрішньо взаємопов'язане, всі події є ланками одного ланцюга. Таким чином, все, що відбувається, взаємно обумовлене — одне залежить від іншого. Ця концепція, погано інтерпретована, може призвести до песимізму, тому що все, що з нами відбувається, є «карма». Навіщо щось виправляти, який сенс боротися, навіщо підніматися над самим собою, якщо все — «карма»? Як видно, через спотворення філософських ідей чи духовних вчень можна також прийти до песимізму, який перетворюється на апатію, інерцію, смерть за життя.

Філософський оптимізм

Повернімось до філософського оптимізму. Ми переконані в тому, що ніхто не може бути абсолютним оптимістом у своєму житті, тому що всі ми часом страждаємо, відчуваємо біль, але немає й абсолютних песимістів, тому що ми продовжуємо боротися, незважаючи на прикрості.

Бачити красу

Почнемо з нижчого, матеріального. При правильному сприйнятті матерія може призвести до оптимістичного погляду на життя. Достатньо подивитися навколо уважно, але не байдуже, щоб побачити красу і довершеність усього, що дбайливо і з увагою створено у Всесвіті, як би мало ми про нього не знали. Це закони, що правлять матерією, організують її, і тому вони вищі за неї. Матерія відображає красу. Хоча матерія сама по собі темна, важка і тлінна, вона повинна служити для того, щоб радувати серце вже самим фактом присутності в ній чогось вищого, того, що її очищає, підносить, того, що породжує краса своїм доторком.

Перейдемо на психологічний план. Всі ми переживаємо, відчуваємо біль. Ряд східних філософів (як ми тільки що бачили), які, самі того не бажаючи, породили песимізм і матеріалізм, насправді вчили нас набагато важливішому: страждання, біль — це двигун свідомості. Без страждань ми не сприймаємо навколишню дійсність, ніщо нас не зачіпає.

Біль і страждання — це не зло і не привід для того, щоб бути песимістом. Їх треба розглядати, за висловлюванням стоїків, як Школу Життя. Це означає: сприймати страждання як форму навчання, кожного разу виходити з цього випробування омитими і очищеними, переконавшись, що здатні отримувати власний досвід, і після перенесених страждань ставати трохи кращими, ніж раніше.

Ми звикли думати, що страждаємо; ми скаржимось на життя, тому що не завжди досягаємо всього, що вважаємо необхідним. Є дві можливості. Якщо щось життєво важливо, правильно, чесно, благородно для нас, і ми переконані, що це нам потрібно, то шукаємо і домагаємось цього, працюючи заради його здійснення. Якщо ж те, чого ми гаряче прагнемо,— лише результат тимчасового захоплення, якщо ми тільки думаємо, що прагнемо, а насправді це прагнення не йде з глибини душі, то краще від нього відмовитися. Немає потреби — немає страждання, немає фальшивих амбіцій, які треба задовольняти,— знову ж таки немає страждання.

Не так просто визначити, коли те, чого ми прагнемо,— глибоке, справжнє, а коли — ні. Треба спитати себе, наскільки стійка ця потреба, наскільки глибоко ми несемо в собі це прагнення, чи стало воно частиною нашого єства, чи подібне воно до того жадання знань, мудрості, з яким ми встаємо і лягаємо, яке ми маємо на увазі, коли говоримо про «філософію».

Якщо потреба тривала, якщо вона зберігається, то вона йде з душі. Якщо ця потреба — тимчасова примха, достатньо не думати про неї, щоб з часом це бажання пропало. Отже, біль і страждання, пов'язані з нашими амбіціями, навчають і виховують нас, шліфують нас, згладжуючи ті зовнішні потреби, які не йдуть з нашої суті.

Перейдемо на вищий план: оптимізм в аспекті ментальному і раціональному.

Оптимізм, що так розуміється, трансформується в віру, в достовірні і міцні переконання, які надають життю сенсу, які є опорою буття. Якщо ми намагаємось зрозуміти, «знімаючи вуалі», закони Природи, принципи в людині, якщо дійсно намагаємось зрозуміти те, що відбувається навколо нас, то, безсумнівно, приходимо до висновку, що все має сенс, і цей сенс надає нам впевненості і стабільності.

В давнину казали, що «знати — значить могти», а «могти» — це справляти свою волю. Ніхто з тих, хто має сильну волю і користується нею для виконання навіть незначних завдань, не може відчувати себе песимістом.

Ентузіазм

Неможливо бути песимістом у сфері духовного. Ми повинні залишити осторонь всі ідеї, які стикаються в нас як добро і зло, старатися уникати того, щоб в нас співіснували Бог і диявол, добре і погане. Антагоністичні цінності ведуть боротьбу в нас, перетворюючи нас на спостерігачів, що призводить до сумнівів і страждань, до стану постійної невпевненості. Не існує Бога і диявола — є тільки Бог. Немає добра і зла — є добро. Справа в тому, що добро має можливість виражати себе настільки різними способами, що ми інколи цього не розуміємо і через своє неуцтво називаємо це злом.

Уявімо собі фокус світла, який ми називаємо Добром. З цього фокусу, як з найвищого джерела, світло проливається на весь Всесвіт. Якщо нам пощастить опинитися біля точки, з якої розходяться промені, і ми наблизимо до неї руку, то на руку потрапить максимальна кількість теплової і світлової енергії. Якщо ж ми опинимось на значній відстані від світлового пучка, то поверхня руки отримає менше енергії, оскільки вона розсіялась, розповсюджуючись на всі боки. Зла не існує в світі, воно міститься в нашому неуцтві. Зло просто означає не знати, не бачити, не розуміти; зло — це страждання, тому що треба навчитися; зло — це біль, викликаний нездатністю помітити, що зробили неправильний крок.

Ника АкропольскаяРозглянувши елементи філософського оптимізму, ми, я думаю, наблизились до стародавньої концепції, яку греки називали «ентузіазмом».

«Ентузіазм» — «en Theos», «Theos en», «Бог в», «Бог всередині», «Бог в людині». Відчувати божественне інкрустованим в собі, відчувати щастя від знання того, що ми являємо собою щось більше, ніж шкаралупа з матерії, в яку ми заглиблені; відчувати гордість від усвідомлення себе частиною того, що вище за всі обмеження часу.

Ентузіазм — це не пустий оптимізм, не поверхнева радість. Ентузіазм — це дещо внутрішнє, те, що знаходиться в глибині душі. Це те, що спонукає людину співати, молитися, милуватися Природою, шукати Бога серед дерев, у польоті птахів, у русі хмар. Все це — ентузіазм, що набагато більше, ніж оптимізм.

Нам багато разів казали, що оптимісти смішні. І не тільки за висловлюванням Вольтера — так багато хто вважає в XX столітті. Нам кажуть, що оптимізм — це філософія, розрахована на майбутнє, але вона не годиться для сучасного. Оптимізм буде корисним тільки потім, тому що він передбачає краще в майбутньому.

Ми вважаємо, що це неправильно. Оптимізм можливий в будь-яких часових вимірах: коли він перетворюється на ентузіазм, немає жодної частинки часу і простору, куди б він не проник.

Оптимізм торкається і минулого. Минуле свідчить, що історія циклічна, і ми через забудькуватість чи недбалість відтворюємо ті самі ситуації, впадаємо в ті самі помилки чи повторюємо ті самі успіхи, але — від повторення до повторення — трішечки ростемо. Минуле вчить нас, що бували часи, коли Істина, Краса, Справедливість, Єдність ясно проявлялися в матерії. Але бувало, що всі ці принципи йшли з конкретного світу, тому що не було каналів, через які вони могли б проявлятися.

Оптимізм є в сучасному, тому що свій ентузіазм ми виражаємо не вчора і не завтра, а сьогодні, тут і тепер, і проявляємо ентузіазм, незважаючи на труднощі, я б сказала — навіть завдяки їм. Чому б служив ентузіазм, навіщо бути надійним, вольовим і рішучим, якщо на шляху ніколи б не зустрічались перешкоди? Тим паче, що ми щоденно натикаємось на них, варто тільки простягнути руку. Але, незважаючи на це і завдяки цьому, ми залишаємось ентузіастами, тому що корені Всесвіту пробудились в людині.

Оптимізм — в майбутньому, але не як мрія чи утопія, в яку можна сховатися. Нас не цікавлять марення про краще майбутнє, які відводять нас від всього, що відбувається в сучасному. Ентузіазм, оптимізм у відношенні до майбутнього — дещо зовсім інше. Це впевненість, яка існує зараз; це реальний досвід, активне почуття, ясне, глибоке, що омиває все єство людини. Бути ентузіастом — значить жити в майбутньому вже зараз. Відчувати, що цей світ, новий і кращий, про який ми стільки разів говорили,— це не щось далеке і недосяжне. Ясно і виразно відчувати, що цей Світ, Новий і Кращий, відділений від нас лише густою вуаллю, і достатньо торкнутися цієї вуалі, щоб відкрити, що майбутнє знаходиться тут, ми дали йому життя і зробили його сучасним.

Делія Стейнберг Гусман

Стаття за матеріалами лекції, прочитаної в 1979 р. в Мадриді