«Робити те, що любиш, і робити це добре». Інтерв’ю із кінознавцем Олександром Безручко
Як з’явилося кіно у Вашому житті? Це захоплення дитинства чи вже пізніший вибір?
Ще коли я був зовсім маленьким, міг по декілька разів ходити у кіно. Я читав і ходив дивитися фільми — це були дві найцікавіші справи в моєму житті. Ті книжки, які були мені цікаві, я перечитував по декілька разів, і так само з фільмами — котрі вражали, міг переглядати по кілька разів.
Які саме це фільми, не пригадуєте?
Різні. І «Веселі хлоп’ята», і серйозні фільми, такі як «Комуніст», хоч зараз він трохи пафосним здається. «Чапаєв», звісно, є взагалі стрічкою, на якій виросло кілька поколінь хлопців. Пригадую, був такий фільм — «В зоні особливої уваги». Вже через багато років, коли я потрапив на студентський кінофестиваль із власною кінострічкою, зустрівся там із головним героєм цього фільму і міг із ним поспілкуватись — це було дуже приємно. Можливо, в якомусь із минулих життів я був кінематографістом, адже багато речей, коли я прийшов навчатися, вже просто знав і розумів. Мабуть, зірками або долею було заплановано, що я буду саме кінематографістом: коли я потрапив у кіно, одразу зрозумів, що це моє.
Як говорив Сковорода — сродна праця?
Так, я, взагалі, у певному сенсі майже не вчився кінематографії, тільки книжки читав. Але багато речей розумів.
Яке, на Вашу думку, призначення кіно? Що воно покликане донести?
Фільм або знаходить відгук у серці, або ні. Якщо він пройшов через серце, якщо людина замислилась над переглянутою стрічкою — це добре. Коли мова йде про документальні фільми, головне — схвилювати емоції, коли про науково-популярні — донести якусь інформацію: як будувались піраміди у Стародавньому Єгипті, як живуть леопарди в Африці… Все залежить від жанру і від виду кіно. Але головне — щоб фільм схвилював. Фільм може бути поганим, але хвилювати, може бути гарним і хвилювати, але якщо він сірий — людина одразу про нього забуде або перемкне канал.
Хвилювати — у значенні — ставити питання, побуджувати людину до пошуків і роздумів?
Так, так. Головне — будити думку. О. Довженко колись казав, коли його фільми не розуміли пролетарі у 1928-му: «Якщо ти не розумієш мого фільму і прийшов, аби полузгати насіння — вставай і йди, моя фільма більшовицька, тут потрібно думати!»
Вам особисто який жанр найбільше імпонує? В якому із них Вам довелося працювати?
Так склалося, що з художніх фільмів я працював над історичними, переважно сагами. Більшість художніх кінострічок, в яких я був другим режисером — історичні. Як режисер-постановник працював над документальними фільмами, адже історичне кіно потребує значних коштів і величезної знімальної групи. Документальне кіно менш кошторисне, його можна знімати маленькою групою, але тут важливо знайти відгук у людині, щоб її чимось зацікавити. Так, працюючи над фільмом про Богдана Ступку чи Юрія Іллєнка, мені було приємно, коли досвідчені люди говорили: «О, це цікаво. Ми цього не знали».
А зараз Ви над чимось працюєте?
Зараз, на жаль, дуже скорочене фінансування — замість 150 млн. грн. на кінематограф виділено 5. Хотілося б попрацювати над фільмом про Сержа Лифаря, до якого є цікавий сценарій М. Мащенка та Л. Череватенка. Але, напевно, навряд чи вдасться втілити це найближчий рік чи два. Однак, після ночі завжди буде день! Через рік, через два можна буде повторити це запитання.
Чи могли б Ви назвати десяток знакових фільмів українського кіно — найцікавіших з вашої точки зору?
Напевно, їх буде більше ніж п’ять-десять. І більшість фільмів Довженка варті того, щоб називатися кращими, і фільми Івана Кавалерідзе, Юрія Іллєнка. Це і «Тіні забутих предків» Параджанова, і «Кам’яний хрест» Л. Осики. Цікаві фільми М. Мащенка – «Комісар» та інші. Важко назвати лише десять. Я не люблю вибирати «десятку», тому що доводиться когось викидати з цього списку, а цього робити б не хотілося.
Розкажіть про долю фільму «Невідомий Мазепа», режисером якого Ви були.
«Невідомий Мазепа» — це проект, який разом із двома операторами ми хотіли здійснити. Це фільм про зйомки стрічки «Молитва про гетьмана Мазепу». Причому хотілося не просто зробити документальний фільм — а найкращий документальний фільм, за західними зразками. Було знято 35 годин матеріалу. Ми, наприклад, знімали актора перед виходом на майданчик: як його гримують, а він у цей час щось розповідає, потім актор виходить на знімальний майданчик, через мить він уже скаче верхи... Особливо цікаво було працювати зі Ступкою — це взагалі фантастичний актор — настільки імпровізаційний, настільки глибокий, він фонтанував постійно якісь ідеї, образи... Він постійно грав — від початку і до кінця. Однак, на жаль, кошти на монтаж фільму так і не виділили, а матеріал ледь зовсім не зник — це була майже детективна історія. Потім я зробив із нього кілька короткометражок.
Тепер щодо Довженка. Ви обрали його творчість темою для кандидатської дисертації. Але ж Ви могли б досліджувати якогось іншого режисера?
Довженко спочатку не був темою моєї дисертації, тема була «Українські кінорежисери-педагоги». Але, напевно, коли щось наперед відомо, воно завжди знаходить вихід. Чомусь раптом я почав шукати саме у напрямку довженкознавства — не знаю чому. Подібно до того, як я прийшов у кінематограф, так само і тут: я знав про Довженка таке, ніби колись уже читав це. Заглибився в архівні матеріали, хоча ніколи раніше не був у архівах, ніколи не думав, що буду цим займатись — і раптом, ніби туди провалився, у ці 30-ті роки, і мене це настільки захопило! Наприклад, був такий скрипаль Гольдштейн, у 30-ті роки його називали вундеркіндом. Здавалося б, звідки людина кінця 20 століття може про нього щось знати? А я почав читати — я звідкісь його знаю! Можливо, це інтуїція? Дуже багато матеріалу по Довженку — і саме за цей матеріал, який ніхто не хотів досліджувати, я чомусь взявся.
Зважаючи на той масив матеріалу, який Ви опрацювали, і на те, що ви пережили фільми Довженка, скажіть, чи є в його фільмах ідеї, актуальні для нашого часу?
Безперечно. По-перше, його називали біологістом. Коли дивишся фільм «Земля», наприклад, у ньому смерть людини настільки гармонійна: під яблунею сидить дід, куштує яблуко і помирає... Людина у гармонії з природою — це найважливіше у Довженка. У фільмі «Іван» — навпаки, немає цієї гармонії, і тому людям живеться погано. Довженка, крім того, називали співцем смерті — смерті як частини життя. Він навчав філософськи ставитись до всього. Що ще важливо для Довженка — це любов до України. І, звичайно, мистецтво. Для Довженка важливо, як людина творить. Людина, яка оре землю, — для нього теж творець. У нього всі творці.
Скажіть, можливо це наївне порівняння, але чи можна було б провести паралель між фільмами Довженка і, наприклад, японським кіно, яке теж дуже споглядальне?
Довженко своєрідний. Навряд чи можна порівнювати, але з іншого боку, Довженко ближчий до східної філософії, ніж до західної. Наприклад, своїх учнів він спочатку виховував, а потім давав їм знання. Це східний принцип. Необхідно спочатку надати людині моральних якостей, аби людина стала особистістю, а вже потім передавати знання. На Заході сьогодні все зовсім інакше: людина прийшла — вона повинна отримати такі й такі знання. Довженко завжди був проти цього. Але його також називали і перипатетиком (перипатетики — учні Аристотеля, περιπατέω — «прогулюватися, проходжуватися» - прим. ред.), бо він вважав, що знання повинні передаватись у гарній атмосфері. Мала бути чудова аудиторія, а якщо такої не було — вони йшли на природу на човнах або просто гуляти Києвом і розмовляти про мистецтво.
У Ваших працях часто піднімається питання про стосунки Довженка зі своїми студентами. А чого б Ви сьогодні хотіли навчити свої учнів?
Найголовніше, що намагаюсь зробити, до чого прагнув і Довженко, — це відкрити в кожному особистість, не підрізати крила під якісь стандарти, а розкрити людину, аби вона знайшла свій шлях у мистецтві — це найголовніше. І навіть є формальні речі, які повинні здавати — у нас, наприклад, зняти історію по картині без звуку. А є інший варіант: я кажу студентам: «Щоб вам було цікаво, ви можете додати звук, зробити будь-що з цієї картини або навіть взяти іншу стрічку, яку ніхто не зрозуміє». Аби студентам було це цікаво. Тобто, по-перше, важлива особиста зацікавленість, по-друге — власний шлях, і по-третє — в жодному разі не підрізати крила. Навіть якщо людина отримає зараз меншу оцінку, головне, щоб вона не зламалась, — тоді вона розкриється.
Творчі спеціальності передбачають дуже тісний контакт між викладачем і студентом. Чи можна назвати ці стосунки стосунками Вчителя та учня, чи є в них щось, що виходить за межі професіоналізму?
Це дуже важливо, як на мене. На початку, коли починається навчання, зустрічаються різні люди, з різними амбіціями. Дуже радію маленьким перемогам, коли вдається налагодити контакт зі студентом, із яким раніше контакту не було. Дуже приємно бачити очі, які сяють, коли студенти запитують: «А як краще щось зробити?» Тобто дуже важлива довіра. Без довіри можна передати знання, але не передасться щось більше. Мистецтво – це щось більше, ніж просто картинка чи знання. Головне — щоб відбувся контакт. Я переважно навіть не хотів би, щоби студенти щось записували. Так само як Довженко, який говорив, що потрібно спілкуватись із людьми.
Тобто, Довженко — не лише український Арістотель, але й український Сократ? Тобто відбувається передача досвіду, який промовляє не через слова, а поза словами?
Так, бо коли я приходжу і бачу сяючі очі, — мені приємно, і їм приємно.
Із чим би Ви порівняли творчість?
У кожної людини по-різному: для когось це вогонь, а для когось, навпаки — вода: все обміркувати, знайти... Для когось це повітря: літати від одного до іншого — сьогодні я знімаю, завтра вже не хочу. Наприклад, хтось каже, що хоче написати сценарій у віршах — добре, пиши у віршах, але спробуй написати і як всі, а поруч напиши у віршах. А можливо, ти подивишся, і побачиш, що у віршах ніхто не розуміє цей месседж, і сам повернешся до цього першого варіанту.
У Вас є якесь хобі, окрім кіно?
Є. Колись стрибав із парашутом, колись на зйомках навчився їздити верхи — потрібно було грати шведського генерала — відтоді це мені теж дуже подобається. І є ще одне захоплення — хоч мені ніколи не подобалось працювати на землі, тому що я міський житель, але коли почав читати Довженка, якось раптом, не знаю чому, захотілось висадити сад. Зараз я вже другий рік закладаю сад, але це велика таємниця. На дачі висаджую по двоє різних дерев — і вишні, і яблуні різних сортів — можливо, колись буде сад.
Чи маєте кіно Вашої мрії? Якою стрічкою хотілося б поповнити український кінематограф?
Я б із задоволенням зняв масштабний історичний фільм на тему козацтва. В дитинстві зачитувався тетралогією Володимира Малика «Таємний посол» — було дуже цікаво. Щось на кшталт цього. Знаю, що Олександр Довженко мріяв зняти «Тараса Бульбу». Було б дуже цікаво підняти таку тему. Тим більше, що є досвід, бо я працював і в «Мазепі», і в «Богдані Хмельницькому», і в «Оводі» — історичному фільмі про італійських революціонерів.
У Вас є життєве кредо, максима, якою керуєтесь в житті?
Колись у Довженка запитали: «Як ви робите свої фільми, за якими законами?», на що він відповів: «За жодними. Я просто живу». Напевно, це і є найважливіше — жити, робити те, що любиш, і робити це добре.
Що для Вас Щастя?
Напевно, бути в гармонії з собою і з людьми навколо.
Бесіду вели Ольга Косянчук та Наталія Радченко.