Сковорода Григорій

Григорій Сковорода

(1722 – 1794)

Григорій Саввич Сковорода – український філософ, містик, поет. На його світогляд великий вплив мала творчість Феофана Прокоповича та Ломоносова. Пропагував геліоцентричне вчення Коперника. Етичні проповіді Сковороди мали релігійну форму, пов’язані з пошуками релігії “любви и добродетели”. “Весь мир спит”,– констатував більше двох сторіч тому Григорій Сковорода. “И еще долго спать, если не прозреет, что материя – это тьма и обман, если ее не оживляет свет Духа”.

Усе своє життя присвятив Григорій Сковорода пошуку і знаходженню світла духу, пошукам істини. Народившись у бідній родині, він стає одним з найосвідченіших людей свого часу, мислителем, письменником, педагогом та музикантом, знавцем античності і середньовіччя. Про спосіб його життя, відмінний від способу життя інших людей, котрі не шукали царства божого, його улюблений учень і перший біограф Михайло Ковалінський згадував:

“Отличный образ его мыслей, учения, жизни скоро обратил к нему внимание всего общества. Он одевался пристойно, но просто; пищу имел состоящую из зелий, плодов и молочных приправ; употреблял оную ввечору по захождении солнца, мяса и рыбы не вкушал не по суеверию, а по внутреннему своему расположению. Для сна отделял от времени своего не более четырех часов в сутки; вставал до зари и когда позволяла погода, всегда ходил пешком за город прогуливаться на чистый воздух и в сады. Всегда весел, бодр, подвижен, воздержан, целомудр, всем доволен, благодушествующ, унижен перед всеми, словоохотен, где непринужден говорить, из всего выводящий нравоучение, почтителен ко всякому состоянию людей, посещал больных, утешал печальных, разделял последнее с неимущими, выбирал и любил друзей по сердцу их, имел набожество без суеверия, ученость без кичения, обхождение без лести”.

Біографія

Народився Григорій Сковорода на Полтавщині 22 листопада 1722 року у родині малоземельного козака Сави Сковороди. Пізніше Сковорода любив називати себе Григорієм Вар - Савою, тобто Сином Спокою.

“Григорий на седьмом году от рождения отличался наклонностью к набожности, талантом к музыке, охотою к наукам, твердостью духа. В церкви он добровольно ходил на крилос и пел чудесно, приятно”.

За звичаєм свого часу Григорій закінчив чотирирічну дьяковскую школу і у шістнадцятирічному віці поступив до Києво-Могилянської Академії. Київська Академія була першим вищим навчальним закладом на Україні. Її засновник – Петро Могила в 1631 році об'єднав братерську школу зі школою Києво-Печерської Лаври в єдиний Киево-Могилянский Колегіум, що з 1694 року набув статус Академії. Петро Могила забезпечував академічну бібліотеку кращими виданнями, літературою різних релігійних і філософських плинів, запрошував з Європи кращих професорів. Академія стала центром духовного життя України, котрий не поступався за рівнем викладання вищим навчальним закладам Європи того часу. Її студентів можна було зустріти в найбільших університетських центрах – Сорбонні та Болоньї, Кракові та Празі, Гейдельберзі та Галлі. В Академії було створено ту інтелектуальну атмосферу, де знайшли свій розвиток класичні гуманітарні науки. У перших чотирьох класах викладали аналогію, інфиму, граматику і синтаксиму. Ті учні, які успішно перейшли в п'ятий клас, ставали студентами й на протязі восьми років вивчали пиитику, риторику, займалися філософією, богослів'ям. У цілому, навчалися в Академії 12 років. Крім обов'язкових дисциплін Сковорода опанував німецьку і польську мови, досконало знав латинь, грецьку і давньоєврейську. Він читав в оригіналі і добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура і Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація і Вергілія. Сковорода перебував в Академії, щоправда з перервами, майже 20 років. Час від часу він відволікався від навчання: був і півчим імператорської капели в Петербурзі, подорожував по Європі, викладав у Переяславському Колегіумі, але завжди повертався до своєї Alma Mater. У листі до свого учня Михайла Ковалинскького він писав: “Пусть также всегда живут в твоей душе и такие слова Плиния – потеряно то время, которое ты не употребил для учебы.”

Перелічуючи коло подальших занять Сковороди, можна згадати його вчителювання в маєтку Томаров, відвідування Троїце-Сергієвської Лаври, 10-літню викладацьку роботу в Харківському Колегіумі. До Харківського періоду його життя належать "Байки харьковские”, курс лекцій з етики, філософські трактати і діалоги. Саме тут Сковорода познайомився зі своїм майбутнім учнем – Михайлом Ковалінським. Юнак не відразу прийняв свого вчителя, він не смів і думати, що гідний його дружби, хоча з захопленням, подивом і повагою ставився до способу його життя і філософських ідей. Лише чудесне видіння, що наснилося Ковалінському переконало його в необхідності скоритися долі. Він сприйняв зустріч зі Сковородою не як раціональний життєвий факт, а як зумовленість. Лише коли Ковалінський “пришел во видения и откровения Господня", ця дружба піднялася на вершини містичної дійсності. Сковорода направляв Ковалінського у його філософському пошуку, ділився своїми думками, вчив філософії як практичнй моралі, писав листи, сповнені участю. Справжнім щастям для філософа стала ця дружба, і в учні він бачив своє продовження. Дружба, писав Сковорода – “мое единственное утешение и мое сокровище, ее я ценю больше, чем пирамиды, мавзолеи и другие царские памятники”. Але світ, що не впіймав Сковороду, відібрав найкоштовне для вчителя – найбільш обдарованого учня. Щодо містики в житті філософа, не можна не згадати описаний Ковалінським зі спогадів Сковороди факт містичного переживання, що трапився з ним на 48 році життя. Це був 1770 рік. Сковорода вже третій місяць перебуває в Китаєвській пустелі у свого родича Іустина: “Вдруг приметил в себе внутренне движение духа непонятное, побуждающее его ехать из Киева. Видя нерасположение Иустина к отпуску его, пошел он в Киев к приятелям попросить, чтобы отправили его в Украину. Те удерживают: он отговаривается, что ему дух настоятельно велит удалиться из Киева. Между сим пошел он на Подол, нижний Город в Киеве, пришед на гору, откуда сходят на Подол, вдруг, остановясь, почувствовал он обонянием такой сильный запах мертвых трупов, что перенесть не мог и тот час поворотился домой. Дух убедительно погнал его из города и он отправился в путь на другой же день. Через две недели в Охтырке получили известие, что в Киеве моровая язва, о которой в бытность его и не слышно было и что город заперт уже”. Коли Сковорода довідався про це, його охопило переживання, що наклало відбиток на подальше життя філософа. “Сердце его дотоле почитавшее Бога аки раб, оттоле возлюбило его аки друг”.

"Світ ловив мене, але не впіймав"

Увесь цей час світ ловив Сковороду. Йому пропонували і високі світські посади і духовну кар'єру. Але він залишався вірний своїм принципам, відстоював свою особисту волю й індивідуальність, не піддаючись спокусам світу.

“Хватит бродить по свету! Время пристать в гавань, нам известны твои таланты. Святая Лавра примет тебя, как мать свое дитя, ты будешь столпом церкви и украшением обители. Ах, преподобные! – возразил он пылко, – Я столпотворение умножать собою не хочу, достаточно и вас, столпов неотесанных, в храме Божьем.” На питання харківського губернатора Щербініна, чому Сковорода не візьметься за якусь справу, він відповів, що світ подібний театру і що дійова особа хвалиться не за знатність ролі, а за успішну гру. “Я долго раздумывал над этим и после долгого испытания себя увидел, что не смогу сыграть в театре мира никакого лица успешно, кроме низкого, простого, безобидного и одинокого. Я сию роль выбрал, взял и удовлетворен.” Володіючи незалежними поглядами і власними методами викладання, Сковорода не знайшов спільної мови з керівництвом Харківського колегіуму. Це було останнє місце роботи вченого і педагога. З тих пір він стає мандрівним філософом. Викладання в Харкові було останньою спробою йти звичайною дорогою, і в той же час – поштовхом, завдяки якому в насиченому розчині багаторічних шукань почалася швидка й остаточна кристалізація. У його житті починається майже тридцятирічний період подорожування, аскетичного зречення від усіх спокус світського життя. Відмовляючись від бажання влаштуватися в житті, Сковорода остаточно переносить своє життя у внутрішні виміри, стає мандрівником – перелітним птахом. Посох мандруючого – це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту і відправлявся усе далі і далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадоок і кілька підшивок робіт – ось з чого складалося все його майно. Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу. Бути мандрівником, відчувати себе в цьому світі мандрівника і дивитися на все навколо, як дивиться випадковий перехожий – значить залишатися байдужим до усього, що трапляється на шляху, розуміти, що усе це як з'явилося на мить, так через мить все і зникне, переконатися, що немає у світі нічого вічного і постійного, що усе тече і зникає. Йому постійно йти потрібно в невідомі далечіні, пам'ятаючи про останню мету, про рідну домівку, де чекає втомленого мандрівника спокій вічних субот! Він не знає ніяких пристрастей, для нього немає нічого тут, а все існує там, по ту сторону, у майбутньому. Мандруючи фізично, Сковорода метафізично входить у себе, повертається в дім свій і знаходить свою внутрішню сутність. Поза тілом, вище тіла хотів би жити філософ, він хотів би жити трансцендентним життям, не мати ніякої власності, навіть тіла свого. Тому що той, кого гнітить вага минаючих речей не може бути вільним і духовним. Для нього головним було бути, а не мати, тому, що щира досконалість людини не в тім, що вона має, а в тім, якою вона є.

Помер Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794 року в селі Иванівка в маєтку знайомого поміщика. Незадовго до смерті Сковорода сам викопав собі могилу біля гаю під липою і заповідав зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, але не піймав", що і було виконано.

Філософ з “крепкою душою и мирным сердцем". Якими ж були його філософія, його внутрішній світ, його шлях пошуку істини? Його філософське вчення виникало під впливом багатьох джерел і тому має досить складний характер. Найчастіше Сковорода звертається у своїх міркуваннях до висловлень представників таких шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. В поглядах на проблеми моралі й етики авторитетами для Сковороди є Піфагор, Діоген, Сократ, а сама його філософська система сформувалася під впливом Платона і неоплатоніків. Широко використовував Сковорода також ідеї вітчизняних просвітителів С.Полоцкого, Ф.Прокоповича, П.Могили, Д.Туптала та народну творчість: міфи, казки, прислів'я.

У своїх працях Григорій Сковорода вчив, що існують три світи: один великий і два малих. Великий світ – Всесвіт – Макрокосмос, що складається з безлічі світів. Другий – Мікрокосмос – мирок чи людина. І третій – світ символів – чи Біблія. Ідеї, запозичені Сковородою з Біблії, проглядються у всій його філософській системі.

Сковорода визнає, що “Библия есть наисовершеннеший и наимудрейший орган”, “она – аптека, наполненная божьей премудростью для лечения душевного мира, не исцеленного никакими земными лекарствами”. У символічному світі Біблії зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, що ведуть людську думку до поняття вічного.

Кожний з цих трьох світів має дві натури: матеріальну – видиму – розрізнену, минаючу, і невидиму – вічну, єдину, духовну. “Эта невидимая натура или Бог, все живое пронизывает и поддерживает, везде всегда есть, был и будет.” Первинною є невидима, духовна натура, видима ж натура є тільки вічною тінню Бога.

Властиві всім людям пошуки щастя привели Сковороду до розуміння, що дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими благами зовнішнього світу, а в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й у срідній праці. Саме праця до душі гармонізує відносини людини з Всесвітом “Нет горшей муки, чем болеть мыслями, а болеют мысли, лишаясь врожденного дела”.

Той, хто пізнав себе (тобто образ Бога у своїй душі), хто відрікся від егоїстичної власної волі, хто зробив себе провідником волі Божественної, стає Сином Божим – Вічною Людиною не підвладною ні гріху, ні стражданню, людиною, у якої совість, як чистий кришталь.

Цитати

Весь мір состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая – Бог.

•••

Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; вездъ всегда был, есть и будет. Напримър, тъло человечъское видно,но проницающій и содержащій оное ум не виден. (1, 145)

•••

Многія тълесные необходимости ожидают тебе, и не там щастіе, а для серца твоего едино есть на потребу, и там Бог и счастіе, не далече оно. Близ есть. В серцъ и в душъ твоей. (1,145)

•••

Въчная сія премудрость божія во всъх въках и народах неумолкно продолжает ръчь свою, и она не иное что есть, как повсем[ъ]ственнаго естества божія невидимое лицо и живое слово, тайно ко всем нам внутрь гремящее. Но не хотим слушать совътов ея, одни за лишеніем слуха, а самая большая часть – по нещастному упрямству, от худаго зависящему воспитания. Прислушивалися нетлънному сему гласу премудрыя люди, называемыя у жидов пророкаи, и со глубочайшим опасеніем повелъваемое исполняли. Она начало и конец всъх книг пророческих; от нея, чрез нея и для нея все в них написано. По сей причинъ разные себъ имена получила. Она называется образ божій, слава, свът, слово, совът, воскресеніе, живот, путь, правда, мир, судьба, // оправданіе, благодать, истинна, сила божія, имя божіе, воля божія, камень въры, царство божіе и проч. А самые первъйшіе христіянъ назвали ее Христом, то есть царем, потому что одна она управляет к въчному и временному щастію всъ государства, всякія сожительства и каждаго порознь. Да и, кромъ того, у древних царственным называлось все, что верховным и главнъйшим почиталось.(1, 149)

•••

Вся десятословія сила вмъщается в одном сем имени любовь. Она есть въчным союзом между Богом и человъком. Она огонь есть видимый, которым серце распаляется к божію слову или волъ, а посему и сама она есть Бог. Сыя божественная любовь имъет на себъ внъшніе виды, или значки; // они-то называются церемонія, обряд, или образ благочестія. (1, 152)

•••

Оно (благочестие) есть спокойное в душъ дыханіе и въяніе святаго духа. Оно подобно прекрасному саду, тихих вътров, сладкодышущих цвътов и утъхи исполненному, в котором процвътает древо нетлънныя жизни. А вот плоды его: доброжелательство, незлобіе, склонность, кротость, нелицемъріе, благонадежность, // безопасность, удовольствіе, кураж и протчія неотъмлемыя забавы. Кто такову душу имъет, мир на нем, и милость, и веселіе въчное над головою сего истиннаго христіанина! (1, 153)

•••

Всяк рожденный есть в мырє сем пришелец, слєпый или просвєщенный. Не прекрасный ли храм премудраго Бога мыр сей? Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдє все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирєчь – мырик, мирок, или человек. Вторый мыр симболичный, сирєчь Библіа. Во обительном коем-либо мырє солнце есть оком его, и око убо есть солнцем. А как солнце есть глава мыра, тогда не дивно, что человєк назван мікрокосм, сирєчь маленькій мы. А Бібліа есть симболичный мыр, затєм что в ней собранныя небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятіе вєчныя натуры, утаенныя в тлєнной так, как рисунок в красках своих. (2, 243)

•••

Вєчность есть твердь, вездє всегда во всем твердо стоящая, и всю тлєнь, как одежду, носящая, всякаго раздєленія и осязанія чуждая. Она-то есть истина и нетлєніе. Видиш, что свєт премудрости тогда входит в душу, когда человєк два естества познавает: тлєнное и вєчное. (2, 243)

•••

Всє тры мыры состоят из двох едино составляющих естеств, называемых матеріа и форма. Сіи формы у Платона называются идеи, сирєчь видєнія, виды, образы. Они суть первородные мыры нерукотворнныя, тайныя веревки, преходящую сєнь, или матєрію содержащія. Во великом и в малом мыре вещественный вид дает знать о утаенных под ним формах, или вєчных образах. Такожде и в симболичном, или біблічном, мырє собраніе тварей составляет материю… Но Божіе естество, куда знаменіем своим ведет тварь, есть форма. Убо и в сем мырє есть матеріа и форма, сирєчь плоть и дух, стєньи истина, смерть и жизнь. (2, 245)

•••

Мыр сей и всє мыры, если они безчимленны, есть тєнь Божія. Она изчезает из виду по част, не стоит постоянно и в различныя формы преобразуется видь, однако же никогда не отлучаясь от своего живаго древа. (2, 254)

Література:

1. Сковорода Григорій Саввич “Полное собрание сочинений в двух томах” Т1, К, 1973

2. “Історія філософії України. Хрестоматія: навчальний посібник” К, 1993

3. Горський В. С. “Історія української філософії. Курс лекцій” К, 1997