Символіка чарівної казки

Автори: Антон Мусулін

«Сказка — ложь, да в ней намек»...

Для тих, хто розуміє мову символів, вона стає «путівником» у надзвичайній подорожі — дорозі до самого себе.

Символізм, структура і функція казки — феномен достатньо складний. Його дослідження передбачає широту поглядів та здатність не обмежуватися у своєму підході тим чи іншим визначенням, яке обертає казку на вигадку чи фантазію, здатну зачарувати дітей, але не дорослих, що вміють відрізняти реальне від нереального, правду від вимислу, можливе від неможливого чи надприродного.

Казка — це чарівний світ, світ дивовижного, світ, у якому немає нічого неможливого, і, тим не менш, все відбувається у відповідності з певними правилами. Незважаючи на різноманіття героїв і подій, які зустрічаються у фольклорі різних народів, у казці є функціональні і символічні елементи, завдяки яким можна стверджувати, що казка — це не химерна вигадка, що вона має певні задачі, які виходять за рамки звичайної забавки для дітей.

Казка може перенести нас в інший світ — світ дитинства, вона здатна зняти з нас маску дорослої зверхності, яка не дозволяє нам відчути чарівність існування самого по собі, котре веде нас до іншого дива — чарівності пізнання світу зовнішнього і світу внутрішнього, Всесвіту і людини, яке вимагає від нас відваги.

Простір казки — це простір символів, знамень іншої реальності. Цим казка подібна до міфу. Казковий простір, як і простір міфічний, являє собою метапростір, внутрішній простір росту і становлення.

Символічно він не менш реальний, аніж інша, об'єктивна сторона життя. І хоча в реальному світі не існує Кощія Безсмертного, він реальний як символ перешкод, пов'язаних з ідеєю росту.

Щоразу, коли ми стикаємося з подібними перешкодами, ми зустрічаємося із Кощієм у одній з його іпостасей.

Через символи у казках, міфах та сновидіннях нашому погляду відкривається трансцендентна реальність. Невидиме за допомогою посередників стає видимим, і у зв'язку з цим важливо згадати, що символи — лише знамення, провісники і носії досвіду справжньої духовної реальності, хоча самі вони не є цією реальністю.

Функції казки не обмежуються лише вихованням, вона — перший міст до сакрального.

Десакралізація

Життя — це чудо, і воно не перестає бути ним, коли ми стаємо дорослими. Наша основна проблема полягає у тому, що ми звикаємо до життя, і воно стає для нас занадто буденним.

Втративши казку, легенду і міф, людина втратила почуття священного і символічного та потребу вийти за межі звичайної повсякденної реальності.

Казка є покликом у зрілість, легенда — спогадом про велике минуле народів і окремих людей, а міф — це спогад про Небо, про початок світу та його творців, про подвиги сонячних героїв.

Кожна з цих структур архетипальна і містить у собі певні ідеї, запитання та відповіді, кожна відчиняє двері у простір героїв — прототипів і завдань іншого порядку за зростаючою шкалою, і, являючи собою носій ідеалів, надихає на подвиги.

Десакралізація позбавила нас здатності не лише бачити величне, але й наслідувати величне. Наше існування втратило дещо, притаманне казці — пошук. Немає такої чарівної казки, у якій герой не вирушав би на пошуки.

Це може здатися дивним, але між сучасною і прадавньою казкою існує велика різниця, хоча, на перший погляд, вони мають багато спільного.

Сучасна казка є продуктом фантазії її автора, який наділяє об'єкти і героїв свого твору надприродними характеристиками та спрямовує події так, що вони ведуть до щасливого кінця, котрий містить певну мораль.

Але, прагнучи наблизити до дитини наш світ та нашу епоху, і одночасно захистити її від «вигаданого» у давні часи — від ельфів, драконів, гномів, могутніх богатирів і царів минулого, сучасна казка, врешті-решт, позбавляє дитину можливості зустрітися із справжнім дивом казки — із схемою ініціації або переходу з дитинства у зрілість, з архетипами — символами, які супроводжують цей перехід.

Традиція

Казка належить до усної традиції, яка передавалась з покоління в покоління. Тому важко визначити, коли саме виникла казка і міф, а ще важче говорити про можливі зміни, які відбувалися з ними у ході історії.

Тим не менше, можна сміливо стверджувати, що основні елементи і функції казки та міфу залишаються незмінними. Народ має дивну здатність зберігати і передавати елементи своєї традиції без спотворень (а можливо, це — властивість самої традиції). В цьому розумінні казка подібна до магічної формули, яку не можна вимовляти невірно, оскільки вона втратить свою міць.

Силу традиції та постійності мають також дитячі ігри. Вони такі ж давні, як і сама казка.

Лічилки, які використовують діти у своїх іграх, не змінюються впродовж поколінь, оскільки у дітей також існує традиція: старші «ініціюють» молодших у те, що знають самі.

Батьки, зі свого боку, передають дітям казки, які самі слухали в дитинстві, і так відбувається з покоління в покоління.

Окрім цього, ми спостерігаємо у суспільстві здатність зберігати і передавати міфи та легенди, священні оповіді про те, що відбувалося у прадавні часи, коли діяли істоти більш могутні, ніж казкові персонажі.

Але традиція — це не лише передавання інформації. Це — мистецтво і наука передачі вміння діяти та вміння бути, здатність відтворювати досвід минулого засобами теперішнього, встановлювати орієнтири як для внутрішнього, так і для зовнішнього світу.

Жива традиція здатна розв'язувати протиріччя, з якими стикається людство на трьох рівнях, у трьох площинах, в яких рухається наша свідомість — індивідуальній, соціальній та космічній (кожній площині відповідає одна з областей практичної філософії — етика, соціополітика з філософією права та історія філософії).

Інше царство

Герой чарівної казки, незалежно від свого бажання, в якийсь момент доходить до межі, яка відокремлює буденний світ від світу незвичайного, і цією межею виявляється густий ліс. Йдучи «куди дивляться очі», і, долаючи відстань, яка відділяє його рідний дім від місця, де починаються чарівні пригоди, герой повинен мандрувати «довго чи коротко, далеко чи близько».

Місцезнаходження густого лісу невідоме: він може бути як близько, так і далеко.

Казковий простір, подібно до філософського каменя алхіміків, знаходиться всюди: «Кожна людина володіє каменем, він знаходиться скрізь, у кожній речі... але всі його зневажають». Кожен, хто знаходить цей камінь, йде до нього своїм власним шляхом, котрий важко описати, одночасно довгим і коротким, оскільки камінь знаходиться і всюди і ніде, він — десь всередині.

Так і казковий герой, який знаходиться у пошуку, хоча і дивиться завжди на предмет свого пошуку, але приходить до нього несподівано і лише в той момент, коли повністю готовий до цього.

Герою легко проникнути у казковий простір, але вибратися звідти часто буває нелегко: під час повернення його переслідують.

«Спочатку кинь рушник,— з'явиться широка річка, якщо ж баба-яга перейде через ріку і стане наздоганяти тебе, кинь гребінець — постане густий ліс, крізь нього вона вже не пробереться».

Густий ліс, широка річка, синє море і високі гори відокремлюють один світ від іншого. Вони — це та безодня, котру може подолати лише герой, а жителі темного світу — ні.

Світ духів і духовний світ стикаються із звичайним світом, але не змішуються з ним. Згідно з віруваннями будь-якого народу, світ предків знаходиться поруч з нами, але одночасно він незбагненно далекий. Те ж саме можна сказати про світ богів та світ духовних трансформацій.

У густому лісі стоїть хатинка баби-яги, у якій герой може або втратити життя, або одержати опис подальшої дороги, необхідні поради і допомогу,— те, без чого йому неможливо дістатися до серця тридесятого царства. Все, що відбувається на подвір'ї та у хатинці баби-яги, оповите таємницею: «Добре,— каже баба-яга,— що ти запитуєш лише про те, що бачив за подвір'ям, а не на подвір'ї».

Подвір'я та хатинка належать до території іншого світу і, таким чином, підпадають під табу.

Як ми вже сказали, інший світ є не лише потойбічним світом, але й священною територією, де здійснюється обряд ініціації (плем'я Віраджури, наприклад, називає його «обрядом лісової хащі»).

Про те, що відбувалося на священній території неофіти не мали права розповідати неутаємниченим.

У казці баба-яга виконує роль або наставника і помічника, або викрадача та антигероя, який прагне вбити героя. Іншими словами, іноді їй відведено роль, яку зазвичай відіграє Кощій Безсмертний, змій та інші маски церемонії утаємничення.

У будь-якому разі чарівне царство повністю відтворює те, що було на початку часів: перший стовп, перший пагорб, первісний острів,— одвічний світ, оточений хаосом, всередині якого вперше був здійснений і встановлений обряд утаємничення.

В ініціаціях роль засновників виконують маски-предки у вигляді волхвів та знахарів. В Елевсинських містеріях основні ролі відводились Деметрі, Гермесу, Селені, Геліосу та іншим божествам, які брали участь у первісній драмі.

Незважаючи на відмінності, котрі існують між священними легендами різних народів, ініціація, що повторює у формі обряду священну легенду, завжди містить у собі сходження героя у потойбічний світ, його страждання і воскресіння, котрому передує бій з володарем смерті, з міфічним чудовиськом, проковтування героя змієм, рибою чи іншою істотою, що уособлює собою хаос та стан світу до створення Всесвіту.

Герой повинен вмерти, проходячи крізь вогонь і згораючи в ньому, оскільки вогонь спопеляє все тлінне, робить душу сухою та легкою, знімаючи з неї все, що не має первісної божественної природи.

У казках баба-яга виконує ту ж саму роль, яку у випадку шаманської ініціації виконує Мати Хижа Птаха, котра забирає і відносить душу шамана у пекло, щоб вона там дозріла; а у випадку містерій це — Богиня-мати, хранителька і володарка землі та підземного світу (Ісіда, Деметра).

Іншими важливими персонажами тридесятого царства є Кощій Безсмертний і дракон, які, скоріше за все, є іпостасями однієї і тієї ж ролі-функції всередині казкового простору.

У битві з головним героєм казки обидва персонажі гинуть. Цей сюжет може відображати ідею передачі «таємного знання», в яке ієрофант утаємничує неофіта, і, з іншого боку, перемогу над смертю, котру уособлюють обидва персонажі.

Згідно з традицією, ані відьма, ані знахар не можуть покинути цей світ, допоки не знайдуть собі наступника; два верховні жерці не можуть існувати одночасно, і старший після передачі «таємного слова» своєму учневі залишає цей світ, як це відбувається з Моісеєм при посвяченні його брата Аарона у сан верховного жерця. У Китаї кажуть, що той, хто вбиває дракона, сам стає драконом.

У грецькій міфології герой, котрий бореться з чудовиськом, отримує деякі його атрибути і здібності. Так, Аполлон вбиває змія Піфона, але сам стає віщуном і володарем піфійського мистецтва та храму Піфона — Дельф. Богиня Афіна має на своєму щиті голову Медузи Горгони та володіє здатністю перетворювати на камінь всіх, хто зазіхає на божественну мудрість, яку уособлює Афіна.

Георгій Змієборець звільняє з полону дівчину — символ чистоти і сам стає її покровителем.

Змій охороняє центр потойбічного царства, його володіння оточені вогняною рікою, перехід через яку може означати проходження останніх випробувань, які включають поглинання неофіта міфічною твариною та його появу у новій якості.

Змій породжує посвяченого подібно до того, як Левіафан породжує Іону. У деяких казках змій знає таємні слова, що дозволяють розуміти мову птахів і бути віщуном.

Слово «Кощій» етимологічно пов'язане зі словами «кощуна» (міф), «кощунослів'я» (оповідь міфів), «кощуник» (чарівник, той, хто оповідає перекази).

Крім того, цей казковий персонаж можна ототожнити з володарем «кощного», потойбічного світу, в якому панує смерть і холод. Він персоніфікує темну і холодну пору року, а дівчата, котрих він викрадає та забирає у свої володіння, уособлюють весну.

Мотив викрадення, який зустрічається у казках про Мар'ю Морівну та Царівну-Жабу (Василису Прекрасну), відповідає міфічним переказам про Персефону, богиню весни та підземного світу у давньогрецькій традиціі.

Смерть Кощія захована у яйці — символі відродження та існування у потенційній формі усього, що може зародитися. Таким чином, Кощій знаходиться біля витоків — його смерть рівноцінна появі світу. Подібне ми зустрічаємо у вавілонському міфі про Тіамат, з плоті та крові якої Мардук створює Всесвіт. Кощій вмирає, але він наділений безсмертям: після смерті він повинен знову воскреснути або у формі зими, яка змінює життєвий цикл весна-літо, або у образі всепоглинаючої ночі Всесвіту.

Згідно з казкою, його смерть захована «десь», в нікому невідомому місці, на острові, оточеному океаном: «там стоїть дуб, під дубом — скриня, у скрині заєць, у зайці — качка, у качці — моя смерть на кінці голки». Тут ми зустрічаємося з мотивом світового дерева і світової осі — голками, котрі з'єднують небо, землю та підземний світ просторово, літнє та зимове сонцестояння — у часі. Кощія можна ототожнити не тільки із зимою, але і з вершиною зими — сонцестоянням, а Івана-царевича — з Іваном Купайлом, «маківкою літа». Між ними точитьться безперервна боротьба, і смерть одного — є життя іншого.

Як би там не було, тридесяте царство є областю випробувань та трансмутацій, смерті та воскресіння. Подібно до шамана, сонячний герой повинен набути нове тіло та нову душу, знання імен та таємної мови, здатність пересуватися у повітрі та володіння вогнем, вміння знаходити тих, хто загубився у потойбічному світі і повертати їх у світ живих.

У це знання його посвячують охоронці потойбічного світу, котрі показують герою його темну і світлу сторони, можливість поглинання силами хаосу і змогу їх переборення. Вирушаючи у потойбіччя, герой насправді зустрічає самого себе, свою тінь, і героїчне всередині себе, і один з цих принципів врешті решт переборює інші.

Таким чином, у внутрішньому світі повторюється те, що відбувається у зовнішньому — боротьба між світлом і пітьмою, днем та ніччю, літом і зимою, життям і нерухомістю, котру приносить смерть.

Символізм казки про Царівну-жабу

Казка про Царівну-жабу розповідає нам про вибір одного з можливих зразків життя, вибір, котрий робить кожна людина, вступаючи у доросле життя.

При розлученні з дитинством, виникає проблема вибору шляху, одного з трьох можливих способів існування у світі.

Хоча на об'єктивному рівні життя кожного має свої особливості і відрізняється від життя інших людей, на екзистенційному — життя будь-якої людини можна віднести до одного з трьох зразків, або архетипів.

Стріли, котрі брати випускають, символізують прагнення, породжені їх усвідомленими і неусвідомленими уявленнями про те, що є важливим та цінним у житті, заради чого варто жити.

У Старому Завіті діяння Божі називаються синами колчану — Божественого розуму. У казці стріли випускають наосліп, і це символізує неусвідомлений, інстинктивний вибір, котрий визначається внутрішньою позицією лучника, а наречені, обрані героями, являють собою моделі життя, з якими вони беруть шлюб.

Ми можемо «одружитися» з купецьким життям, у якому у всіх діях проглядає ідеал купівлі-продажу та бажання самоствердитися, набуваючи матеріальне. Для людини, яка зробила такий вибір, «бути» означає «мати».

Можна «одружитися» з боярським життям у пошуках слави, визнання з боку інших людей. Як і у першому випадку, таке життя обумовлене зовнішніми факторами. У першому випадку ними є матеріальні багатства, у другому — влада і почесті.

Як видно з казки, і те, і інше життя, залишаються у своїх початкових рамках. Брати, взявши шлюб з купецькою та боярською доньками, залишаються у тому самому царстві, у котрому народились.

Вони не здатні вийти за рамки буденного і творити чудеса. «Старші наречені пішли у танок — змахнули лівими рукавами — кістки вилетіли, та просто цареві в лоб, змахнули правими рукавами — цареві очі позабризкували». Купецьке та боярське життя протікає без особливих змін. Герої залишаються тими самими, вони рухаються через життя, але при цьому внутрішньо не змінюються. У випадку Василіси Прекрасної-Премудрої ми спостерігаємо іншу ситуацію. Хоча вона постає спершу в негарній подобі, вона здатна творити чудеса: «Змахнула лівою рукою — постало озеро, змахнула правою — попливли по воді білі лебеді...». Василіса уособлює життя мудре і гарне, а також пошук і «таємне» знання, котре дозволяє облагородити життя.

Але чому при першій зустрічі вона відкривається герою у вигляді жаби? Метафізичне і істинне, з одного боку, спочатку сприймається нами лише інтуїтивно. І собі, і іншим важко пояснити, у чому цінність Мудрості, у чому її чарівність і чим вона краща за багатство та славу.

Бажання більш глибоко зрозуміти світ внутрішній і світ зовнішній зазвичай сприймається іншими з іронією та глузуванням, а сам шукач ще не розуміє що він насправді шукає і чому він це робить. Але якщо любов до грошей та слави, життя боярське та купецьке, здаються чимось нормальним, то чому ж більш глибокі прагнення не сприймати як такі, що більш гідні людини?

Царівна-жаба належить до тридесятого царства, царства смерті та воскресіння. Жаба символічно пов'язана з цими категоріями. Восени вона завмирає, впадає у стан летаргії, навесні знову оживає. В Індії жаба вважається співцем Матері-Землі, її спів сповіщає про оновлення життя, а у деяких міфах вона є опорою Всесвіту. У процесі свого розвитку жаба проходить через трансформації: з пуголовка, який здатен жити лише у воді, вона перетворюється на дорослу істоту, яка здатна переміщатися й у воді і по суходолу, переходить з аморфного недиференційованого середовища інтуїції та почуттів у площину прозріння і пізнання.

Вода — символ неусвідомленого, тих аспектів душі, котрі можна вивести назовні, об'єктивізувати.

Василіса зачарована. Втративши жаб'ячу шкіру, вона відлітає у царство Кощія Безсмертного і з цього моменту починаються пошуки. Герой вирушає в дорогу за власним бажанням, і ці пошуки передбачають внутрішню трансмутацію, рух по вертикалі, перехід від однієї онтологічної площини до іншої, більш високої. Філософське життя неможливе без прагнення завоювати внутрішній простір, стати кращим, одержати владу над самим собою.

На початку шляху Величне і Прекрасне відкривається шукачу, але не належить йому по праву. Воно перебуває одночасно і поруч, і у тридесятому царстві. Мудрість і доброчесність інших, якими б величними вони не були, знаходяться поза шукачем, їх можна лише констатувати і прославляти, захоплюватися ними, але світло велетнів людства — Платона, Ісуса, Джордано Бруно чи Конфуція — не є власним світлом іншої людини, яке б вона могла втратити.

Мудрість можна здобути завдяки внутрішньому пошуку, у процесі якого ми відкриваємо всередині самих себе своїх друзів і ворогів, свої чесноти та недоліки. Шлях філософії — це шлях постійних трансформацій, це — рух від однієї смерті до іншої, від одного воскресіння до іншого, кожне з яких приносить з собою ще одне зерно мудрості і є кроком, який наближає до істини.

Ініціація: смерть і відродження

Кожна ініціація є смерть і відродження. Але відродженню у новій якості передує подорож потойбічним світом та пізнання його таємниць.

Померти — означає стати іншим, набути нове сильне «тіло» і нові можливості: здатність бачити, чути та вільно рухатися у світі безтілесних сутностей.

Подорож казкового героя — це також подорож у потойбічний світ. Про це свідчить ціпок, хліб, «залізні» чоботи,— предмети, якими споряджали померлих, проводжаючи їх у потойбічний світ.

Баба-яга охороняє вхід у царство смерті. Але неофіт завжди знає чарівну формулу, яка відчиняє двері в інше царство, куди він проникає за власним бажанням.

Необхідно відзначити, що після битви з володарем смерті — Кощієм Безсмертним герой знову повертається назад, у світ живих. Казка — це не тільки пригода, це, перш за все,— смерть і воскресіння. Для того, щоб воскреснути, необхідно померти.

Внутрішній ріст завжди супроводжується смертю чогось старого і воскресінням з новою, більш піднесеною свідомістю.

Казка розповідає про життя і смерть. Сутністю її дій, які для читача відбуваються у світі живих, є ініціатична смерть. І, оскільки тридесяте царство є царством потойбічним, можна зробити висновок, що казка, подібно до багатьох міфів, вважає цей світ більш важливим, більш реальним, ніж світ звичайного, профанного існування.

Висновок

Досліджуючи казку, ми можемо встановити її основні характеристики, пізнати у казкових діях схему ініціації та внутрішніх психологічних процесів. Ми можемо погодитись із сучасними психологами і, хоча б у якості гіпотези, прийняти ідею індивідуалізації і самореалізації, до яких прагне свідомість.

Але цим не вирішується питання про походження казки та ініціації, як і питання про природу самої свідомості. Згідно з усіма філософсько-релігійними вченнями давнини, ініціацію передано людству вищими Істотами після його падіння з раю, або втрати усвідомлення власного безсмертя. Мета ініціації — відновити втрачене.

Навіть сучасні теорії, що стосуються сенсу людського буття, які стверджують, що свідомість прагне росту і самоздійснення, втрачають усякий зміст, якщо відкидають ідею про безсмертя людської душі. З прийняття цієї ідеї починається і моральність, і гідність, і гуманність.

Люди, які перестали вірити в існування «іншого», відкидаючи ідею про безсмертя душі та існування світу духовного, цим не вирішили питань як гносеологічного і онтологічного, так і етичного характеру, що постають перед ними.

Це заперечення, або, краще сказати, витіснення, тільки збільшило страх перед невідомим, котре стало для нас ще більш ірраціональним. Сфера наших інтересів обмежилась світом чуттєвим, який став межею для людської думки, прагнень та досвіду. Якщо людина — лише тварина, яка здатна мислити, то це — її трагедія, оскільки на відміну від інших живих істот, людина усвідомлює, що повинна піти з історичної сцени, і це знання тяжіє над нею вантажем страху та жаги життя, не дозволяючи дивитися на світ очима дитини, для якої життя — це водночас і диво і поклик.

Забувши про головне, втративши ідею центру та опори, ми розтікаємося по горизонтальній площині. Зникла вертикаль, а разом з нею пішло і відчуття трансцендентності існування.

У казці йдеться про поклик. Цей поклик природний: герой казки не вагається, чи варто йому йти, він просто вирушає у казку.

Для того, щоб змінюватися, необхідна яскраво виявлена, така, що не знає сумнівів потреба змінити форму свого існування у світі, здатність вмирати і відроджуватися подібно до казкових героїв. Лише у цьому випадку життя — так само, як і казка,— буде наповнене оптимізмом, і всі пригоди, якими б страшними вони не здавались, будуть мати щасливий кінець.