Символізм храму

Автори: Антон Мусулін

Символізм храмуСтавлення людини до трансцендентної реальності у всі часи виявлялося в її бажанні піднестися в ту область, котра перевершує звичайне фізичне існування, та,— з іншого боку,— в її здатності зводити храми, схиляти голову та вклонятися перед величчю того, що відкривалося її внутрішньому зору.

Ми не маємо права стверджувати, що храми якої-небудь однієї епохи чи культури кращі за інші. Вівтарі та стіни, які були зведені десять тисяч років тому, не менш цінні, ніж споруджені сьогодні. Ми також не можемо стверджувати, що одна релігія краща за іншу. Просто кожна релігія є особливою формою вираження релігійно-філософського Еросу — інтимного відчуття єдності з усім, що нас оточує. Релігійність — це потреба не у фізичному хлібі, а в насущному хлібі духовності, це любов до Вічності, до Таємниці, з якою можна зустрітися лише у своєму серці і котра, подібно до любові земної, може бути більш чи менш глибокою.

Інтуїтивне сприйняття нескінченності, заломлюючись у призмі тієї чи іншої релігії і набуваючи форм та рис символічного характеру, перетворюється на храм — образ присутності позачасового у тимчасовому, нескінченного у скінченному.

Кожен народ, кожна епоха відкривали й підкреслювали одну з граней трансцендентності, одну з багатьох форм прояву і вираження Слова-Логосу, яке у часі-просторі символів перетворюється на священні легенди, котрі пояснюють походження макрокосмосу та мікрокосмосу, і на шлях, який з'єднує людське та божественне.

В індуїзмі храм підкреслює ідею багатогранності та пишності життя, що танцює над водами матерії; в еллінському світі він втілює ідею гармонії та співрозмірності, які притаманні Космосу; в християнстві храм закликає до любові та смиренності; в ісламі він каже про неможливість виразити безмежність через форми, створені природою; єгипетський храм свідчить про монументальність вічної реальності.

Храм каже про Космос і про шлях, він — образ того й іншого, їх земне відображення.

Подібно до того, як у міфі Платона про печеру в'язні печери вважають тіні, які відкидають реальні об'єкти на її стіни, самою реальністю, ми часто вважаємо символи — знамення трансцендентності та безмежності — самою безмежністю, забуваючи, що вони є лише відображеннями, котрі нагадують нам про існування іншого і відкривають до нього дорогу.

Символи, і те, що за ними приховується, з'єднує шлях напруженості та росту, який веде від образу до його причини, від міфу про сонячного героя до реальності сонячної дороги, від спостереження неба до самого неба, від храму зовні до храму всередині.

Дорога спогадів

Отже, храм розповідає про те, як люди уявляють божественне і, одночасно, є нагадуванням про нього. У давньогрецькій міфології Музи, дочки Мнемозіни — богині спогадів, уособлювали все те, що дозволяє людині згадати забуте, відновити свої спогади про Вічність, про суттєво важливе і справжнє, істинне. Вигляд храму, зображення всередині нього, слова молитви та тиша, запах ладану,— все це, ніби лінза, фокусує нашу свідомість і спрямовує потік наших думок та почуттів, веде до самозаглиблення, до споглядання того, що виходить за межі звичайного та минущого. У душі хоча б на мить спалахує іскра внутрішнього світла, душа прокидається і ототожнює себе з іншим. З її поля зору зникають образи мирських, зовнішніх речей, їх місце займають знамення поклику. Згадати — означає піднестися, оживити і задіяти здібності душі, які сплять, повернутися до самого себе. Прагнення вгору і вглиб — це сутність релігійності, це основна домінанта храму, небом якого є його склепіння, а дорогою до неба — шлях, що веде від входу до святилища у святая святих, до потаємного серця храму.

У цьому аспекті храм нагадує про деяке інше життя, нагадує про небо — зовнішнє та внутрішнє, тому що душа кожної людини має своє небо і свою зірку спасіння на ньому. Символічний простір-час храму дозволяє людині відтворити всередині себе простір-час спілкування з божественним, зустрічі з надзвичайною, відроджуючою та підтримуючою життя міццю.

Інший простір

Згідно з неоплатоніками, у людській душі присутні два Ероси, два типи прагнень: один веде до віддалення душі від Блага і занурення в матеріальний світ, інший підносить її до Блага і очищує від усього минущого. Відповідно простір-час з точки зору релігійності може бути віддаленим від Бога та наближеним до Бога — мирським або священним.

Мирський простір — це «звичайне», однорідний і монотонний простір горизонтальних рухів, де місця і споруди не відрізняються одне від одного, однаково чужі і близькі, однаковою мірою людські, земні. Мирський простір схожий на ліс, у якому легко загубитися і звідки важко вибратися. Якщо, йдучи по дорозі життя, дивитися тільки під ноги, не піднімаючи голови до неба, то ліс буденного для нас, мандрівників, стає дрімучим лісом. І в цьому лісі одного «прекрасного» дня ми можемо перетворитися на нерухомих напівсплячих істот, подібних до рослин, на істот, які відлічують плин часу лише появою нових річних кілець, які все сильніше відділяють внутрішнє від зовнішнього, кору життя від її серцевини; істот, у яких прагнення рости завширшки переважає прагнення вертикалізувати, ошляхетнити своє існування.

На відміну від звичайного простору — простору повсякденних мирських турбот, яким немає кінця-краю, де кожен займається своїми справами, які не мають нічого спільного з ідеєю універсального і космічного, де людина є мірою усіх речей,— священний простір можна визначити як сильний, насичений змістом. Окрім цього, він є центром еманації змісту. Гай, річка, гора, храм, місто і, навіть, країна, отримуючи статус священного місця, одержують і те, що відрізняє їх від слабкого простору: здатність притягувати і об'єднувати думки та почуття людей навколо серця священного простору — ідеї присутності іншого у звичайному.

Символізм храма

За порогом звичайного

Священне та мирське відокремлені одне від одного. Перше є володінням Бога, друге — територією людини; перше — простір прагнення піднестися духовно, друге — простір скороминущих прагнень та бажань.

Ідея межі присутня в словах «templum» і «temenos». Ці обидва поняття походять від індоєвропейського кореня «tem» («відсікати», «обмежувати», «розділяти»).

Спочатку слово «templum» означало ту частину неба, котру жрець окреслював своїм жезлом, вивчаючи явища природи та політ птахів, а пізніше так стали називати і той священний простір, в якому відбувався ритуал спостереження. Грецьке слово «temenos» означає ділянку землі, присвячену божеству, священний гай чи який-небудь інший обмежений священний простір, котрий не можна осквернити.

Переступаючи поріг храму,— лінію, котра одночасно розділяє і з'єднує мирську і священну реальність, віруючий здійснює перехід з однієї площини буття в іншу. Заходячи до храму, ми завжди входимо в інший час і простір, скидаємо з себе вантаж повсякденності та дрібних людських турбот, що очікують нас за порогом храму.

Вступаючи до храму, у вічно юний, відновлюючий та очищуючий душу простір символів, ми стаємо на внутрішню дорогу, дорогу молитви та споглядання. Храм — не тільки місце діалогу й зустрічі з божественним. Він — місце переосмислення і «зважування» душі, впізнавання своїх гріхів — але не спокутування їх: гріхи спокутуються у тому просторі, в якому вони були скоєні.

Вийти з храму означає знову повернутися в «країну присмерків», в темний та грішний простір. В Кирилівській церкві (в Києві) про це розповідають сцени із зображенням гріхів та відповідних їм страждань, що душа зазнає у пеклі. У Володимирському соборі це сцена Страшного суду, котра знаходиться над дверима всередині храму. На ній домінує фігура Чорного ангела, яка наводить на роздуми про смерть фізичну та смерть духовну, про можливість зникнути для Вічності, котра не містить у собі нічого, що не володіє її природою.

Мирський простір, який знаходиться по той бік порогу, уособлює Хаос або безодню, котра існувала, коли ще нічого не було. На початку «земля була пуста та порожня, і пітьма над безоднею, і Дух Божий ширяв над водами (Буття)» і потім упродовж шести днів Бог сотворив світ, який є його володінням. У результаті творчого акту всередині хаосу — порожнього й тікучого простору первісних вод — з'являється світло, котре Бог відокремлює від темряви; твердь, що розділяє верхні та нижні води, і суша — опора життя. Таким чином, акт створення є одночасно розділенням порожнечі та повноти, можливого та того, що реалізувалося. На людському рівні творчий акт самостворення є переходом від порожнього, позбавленого світла й опори життя, до життя осмисленого, такого, що творить нове життя. Мудрість породжує нову мудрість, а любов помножує саму себе. Лише дух, що ширяє над водами минущого життя, може створити всередині нього перший острів стабільності, острів вогню, який у єгипетській міфології символізував творця Всесвіту та його опору.

Звертаючись до божественного, людина творить в ім'я божественного та наслідує його. Створення храму є створенням власного світу, відокремленням космосу від чужого, «порожнього» простору.

Храм в Шартрі, Символізм храмуПростір чистий та стабільний

На відміну від мирського, священний простір, яким є храм і прилегла до нього територія,— це чистий простір. Тому входження до храму завжди супроводжується обрядом очищення, котрий із отриманням права просуватися вглиб храму стає все більш суворим. Священні предмети, все те, що зберігається всередині святая святих, доступне лише жерцям — тим, хто веде чистий спосіб життя. Згідно Геродоту, єгипетські жерці здійснювали обряд очищення чотири рази на добу в ставках або в річці, незалежно від погоди та пори року, і, таким чином, щоденно підтверджували своє право увійти до храму.

Спаплюження храму — один із найстрашніших злочинів, який може скоїти смертний.

І, з іншого боку, храм — це місце, де не діють закони, встановлені людиною. Це територія, що знаходиться у володінні та під заступництвом Бога. Бути гостем божества завжди означало знаходитися під його захистом, як це і має бути згідно із законами гостинності.

Вівтар, священне писання, статуї, ікони, зображення, що символізують присутність божественного, обряди очищення та принесення жертви, форма самого храму та його орієнтація — усе це відділяє та захищає храм від мирського, нестабільного простору, робить його іншим.

Як територія іншого порядку, простір храму є стійким та, у певному сенсі, незмінним. Хоча з плином історії його форма та деякі внутрішні елементи можуть трансформуватися в залежності від змін другорядних релігійних уявлень та ідей, в храмі є те, що залишається незмінним впродовж усієї історії тієї чи іншої релігії, і без чого її неможливо мислити, як таку.

Незвичайне

Храм важко назвати звичайним місцем. Він може бути збудований із звичайних матеріалів, бути великим або малим, знаходитися поза селищем або в його центрі, мати або не мати історичного значення, бути чи не бути предметом цікавості для вчених та мистецтвознавців,— все це не визначає його важливості та незвичайності для релігійної людини.

На землі є місця, в яких ми завжди можемо почувати себе як удома. Існують споруди, де двері завжди відчинені і де ми, не соромлячись, відкриваємо двері свого серця, щоб там, у своїй душі, знайти незвичайне і зустрітися з ним. Можливо так відбувається тому, що все те, що уособлює храм, ми споконвічно і завжди несемо всередині себе, хоча лише зрідка зазираємо в той куточок нашого єства, де немає багатих і бідних, робітників та лікарів, тих, що вибирають та обраних, немає національностей та віросповідань. Там немає нічого, окрім нагадування про Бога і гуманність, про поклик та пошук. Там, глибоко всередині нас, живе часточка Вічності, часточка Нескінченності. Коли ми входимо до храму, ми переступаємо поріг, який у зовнішньому та внутрішньому просторі розділяє минуще і трансцендентне. Ми створюємо коридор, який з'єднує зовнішній простір храму з внутрішнім помешканням Бога.

Центр світу

Людина традиційних суспільств завжди прагнула жити у сильному просторі, у просторі ієрофанії — присутності священного. Воно було для неї точкою відліку, символом витоків, початку часу, місцем, звідки починаються і куди ведуть усі дороги.

Сакральний простір-час пов'язаний з ідеєю сходження, проникнення в центр, повернення до витоків.

Всі дороги ведуть до храму, сходяться в центрі — в точці, яка виправдовує існування оточуючого її простору. Подібно до того, як Творець є центром усіх центрів, точкою еманації світла та життя, храм еманує сакральність та притягує, концентрує навколо себе прагнення людей до святості. Після звичайних мирських днів, під час свят, які дають можливість внутрішнього оновлення, очищення від історичного часу, потоки людей прямували до місця зустрічі минущого та вічного, людського та божественного — до храму.

Храм є центром, є місцем поєднання протилежностей: життя і смерті, видимого та невидимого, слова та безмовності, відчуття неповноцінності та почуття наповнення душі смиренністю та благоговінням.

Будівництво храму дорівнює відтворенню власного світу — світу, в якому неможливо загубитися, оскільки в ньому є орієнтири і завжди відомо, куди йти і як повернутися додому. По суті, рух в освяченому просторі завжди є виходом із храму або поверненням до храму. Храм завжди знаходиться в центрі міста, в найвищій його точці.

Ідея центру — це основна ідея храму. У різні часи ця ідея виражалася по-різному: її могли уособлювати колона, стовп, сходи, гора, дерево і, звичайно, храм.

Палестина, Єрусалим, Голгофа — це країна, місто та світова гора, які є центром християнського світу. Згідно з міфами, під Голгофою похований Адам, на ній був розіп'ятий Христос. У цьому аспекті вона поєднує первородний гріх та спокутування, початок людського шляху та його кінець. Якості центру притаманні також Єрусалиму — місту, котре, згідно з традицією, не було і не могло бути зруйноване водами Потопу, оскільки збереження центру рівноцінне спасінню світу.

Існує легенда, згідно з якою Київ загине тоді, коли буде зруйнована мозаїка Софійського собору. Будь-яке зруйнування храму є, у певному сенсі, руйнуванням, кінцем світу. Знищення храмів після 1917 року ознаменувало кінець сакральності. Це були часи потопу, епоха, коли води ірраціональної та анімальної природи людини забрали з собою не тільки багато життів, але, перш за все, почуття гідності та релігійність, які у всі часи були опорою моральності.

Те, що не має центру, з точки зору трансцендентності не існує. Воно подібне до первинного Хаосу, безмежного морського простору, де всі напрямки рівноцінні і всі рухи однаково ведуть в нікуди.

Епоха без храмів і без прагнення до піднесеного руйнується і роздроблюється під своєю власною вагою, оскільки немає того, що могло б зібрати і об'єднати в одне ціле розрубане на частки тіло бога Озіріса — тіло живої духовності. Життя, в якому немає прагнення до центру, розтікається подібно до води, подібно до мороку, який поглинає все і робить все однаковим. Морок незнання не має джерела, у мороці всі рівні і всі однаковою мірою оточені темрявою. У світі без духовності, без точки відліку, незмінної та нерухомої як Полярна зірка, домінує мораль власної вигоди та особистої влади.

Сьогодні прийшли часи реставрації, переосмислення історії та спокутування гріхів наших предків. Ми знаходимося на дорозі спогадів та повернення до витоків. Хотілося б, щоб цей шлях став і поверненням до серця: до здатності вибирати серцем, віддавати від серця, спілкуватися серцем і дивитися на світ очима серця,— а не переходом від однієї форми матеріалізму, агресивної та відкритої, до іншої, більш тонкої, що розчиняє душу.

Одвічність храму

Відносно центру, символу Першопричини, все, що існує є світлим або темним, сильним або слабким — близьким до центру або віддаленим від нього. Таким чином, центр створює ієрархію сил в світобудові, визначає взаємозв'язок та взаємовідношення його частин. Центр світу є центром не тільки зважаючи на просторові координати,— він також знаходиться біля витоків часу. Центр робить дещо більш або менш давнім.

У християнстві рай і Небесний Єрусалим створені одночасно, і кожен християнський храм представляє та втілює на землі Небесне Місто. Внутрішній простір храму уособлює Едем з чотирма ріками, що визначають структуру та межі Едемського саду, в якому Господь Бог сотворив Адама, першу людину. В Едемі відбулося падіння людини, там росте дерево Пізнання добра і зла і дерево Вічного Життя. Рай, ворота якого охороняє ангел з вогняним мечем, що уособлює Божі таємниці,— це початок шляху і кінець шляху. Повертаючись до храму, віруючий повертається в чистий простір-час, позбавлений гріха, щоб куштувати там плоди з дерева Пізнання і дерева Вічного Життя, щоб споглядати таємниці. Виходячи з храму, людина повторює падіння Адама, оскільки мирський простір є простором падінь та випробувань. Людина покидає центр світу — і рай, і Єрусалим, місце Таємної Вечері, місце смерті та воскресіння Христа. І не тільки, бо храм є тіло Христа.

Кааба, Символізм храму

Згідно з традицією, Кааба — головне святилище ісламу, а в давнину — язичницький храм, присвячений Венері,— була створена на небесах до початку світу. Її земне відображення побудував Адам, але у часи Потопу воно було зруйноване, і потім його відтворив Авраам. Таким чином, Кааба — перше святилище, створене на землі до Потопу і після Потопу, в першому випадку — родоначальником всього людства, у другому — батьком арабів та євреїв, засновником єдинобожжя.

У Давньому Єгипті план, єдиний для всіх храмів, своїм корінням сягає небесної моделі, розробленої на початку світу Богом-Творцем. Напис на храмі в Едфу говорить, що будинок божества, володаря цього міста був збудований згідно з правилами «Книги заснування храмів першої енеади» як і всі інші, побудовані до нього. Крім того, кожен храм має своїх предків, попередників, котрі до нього стояли на тому самому місці, генеалогія яких простежується до початку створення світу, до часів виникнення первісного пагорбу. Цей пагорб і є першим храмом, першим помешканням Бога Татенена — «землі, що піднімається», творця і першого суходолу, і першого храму.

Образ світу

Якщо помешкання душі і символ її діянь — це серце, то помешкання Бога та образ створеного ним світу — це храм. Він є копією небесної моделі — першого храму, першого священного простору, і його зведення відповідає створенню Космосу. Архітектор, майстер, який створює храм у певному сенсі імітує діяння Бога, сам перетворюється на деміурга. Будівельний матеріал: камінь, дерево, випалена глина — еквіваленти хаосу — під впливом його інструментів набувають форми, а саме будівництво стає актом принесення жертви та самостворення. І тому будівництво храмів завжди вимагало не лише знання основних наук, котрі вивчалися ще в Академії Платона — арифметики і геометрії, музики і астрономії,— але і володіння глибоким містичним почуттям, тим, що дозволяло вдихнути душу в тіло храму.

Якщо під час будівництва майстер повторює діяння бога, то людина, яка бере участь у літургії, символічно робить те ж саме по-іншому — вона відтворює храм всередині себе.

Храм як образ макрокосму та мікрокосму, світу і людини, повинен існувати у трьох площинах. Він має своє небо, свою землю і свій підземний світ — свій дух, душу і тіло. Склепіння та вівтар представляють духовний світ — світ архетипів та першопричин; вічне та безсмертне начало в людині і природі; незмінний та безмежний простір неба — такий саме незмінний та неосяжний, якою є трансцендентна, духовна реальність.

Між духовним і тілесним існує світ рухів та змін, що поєднує ці дві площини; в храмі він представлений простором, який веде від входу до вівтаря. В людині це душа з її радощами та стражданнями, перемогами та падіннями, а в природі — земля, горизонтальна площина, де існує і розвивається життя у всій його різноманітності.

Фундамент, вхід до храму, його зовнішній вигляд уособлює тіло храму.

У цих трьох світах існує і живе не лише храм, а й місто. Воно має свій Акрополь — верхнє місто, свою Агору — місце, де відбувається світське та політичне життя суспільства і свій Некрополь — світ підземний. В цих світах рухається і людська душа — вона сходить з неба на землю і піднімається із землі на небо.

Впродовж її земного життя аналогом цього процесу є рух із храму в мирський простір і назад до храму, в центр світу і місце зустрічі люблячих один одного Бога і Людини.

Коли ми закохуємося, нам важко пояснити, звідки і чому виникають ці глибокі почуття, які ошляхетнюють душу. Ми закохані і, поглинені незвичайним, прекрасним, ми готові здолати всі моря і гори, щоб зустрітися, доторкнутися до руки коханої людини. У цьому стані ми забуваємо себе і свої маленькі бажання, відриваємося від землі, відчуваючи і щастя і біль.

Подібні почуття виникають у нас не тільки відносно реальності видимої, такої, яку ми сприймаємо. Навіть у видимому ми любимо невидиме — внутрішню красу, яка, відкриваючись нашій душі, робить нас самих гарнішими. Як каже Платон, любов є нічим іншим, як любов'ю до вічного володіння Богом; це прагнення до безсмертя, здатність «завагітніти» духовністю, народити прекрасне, істинну доброчинність, всі ті блага, які несе у своєму лоні людська душа. Людина «вагітна божественним» впродовж всієї історії створювала те, що несло в собі спогади та нагадування про божественне. Такими нагадуваннями є перш за все творіння, що відносяться до сфери сакрального,— все те, що втілює ідею поклику і піднесення смертного до безсмертного, неповноцінного — до цілісного і повного, неосвітленого — до сповненого сяючим світлом.

Антон Мусулін