Таємниче мистецтво перемагати

Автори: Хорхе Анхель Ліврага

Livraga, ЛіврагаБути філософом — значить жити з високо піднятою головою і прагнути все вище й вище до Неба, подібно спису, що летить крізь вітер і туман, за межі пізнаного і непізнаного. «Філософ» означає «той, хто любить Істину», «той, хто любить Мудрість»; це людина, яка пошук Мудрості ставить понад усе і підпорядковує цій благородній меті всі інші життєві інтереси. Вона подібна до закоханого, який, можливо, не завжди і не в усьому керується логікою розуму, зате живе і діє серцем, і тому твердо переконаний, що неодмінно, рано чи пізно, досягне своєї мети. Це благородна людина, що мріє про Істину і Потаємне, всіма силами намагається досягти того, що лежить поза межами матеріального існування, того, що вона ще не повністю розуміє, але передчуває.

Тема, якої я хочу торкнутися сьогодні, — загадкове і важке мистецтво перемагати. Кажучи «перемагати», я не маю на увазі підкоряти кого-небудь, вибивати двері, руйнувати стіни, відчувати або бути переконаним, що інші слабкіші за нас... Я маю на увазі те, що набагато глибше. Багато років тому в мене був учитель, який казав мені, що мистецтво бути щасливим полягає у тому, щоб здійснювати свої мрії і досягати мети, але не за чужий рахунок, не на основі нещастя інших. У певному розумінні мистецтво перемагати також полягає у здатності мріяти і добиватися здійснення своїх мрій, але не використовуючи інших людей як східці, що ведуть до власного успіху, не крокуючи по головах слабших, не топчучи тих, хто, як нам здається, встромляє нам палиці в колеса і перешкоджає нашому рухові. Перемагати можна зовсім іншими, благородними способами, борючись за справу всіма силами і всім серцем. Так у чому ж полягає це таємниче мистецтво перемагати?

Є люди, які, здається, прийшли у цей світ під щасливою зіркою, їм завжди щастить і все у них ладнається. Є й інші, яким, навпаки, дуже важко дається кожна справа. А іноді з'являються особливі люди, обранці Долі й Історії. Часом здається, що достатньо однієї їх присутності, щоб навколо відбувалися справжні дива.

Я пригадую один вечір у Греції, точніше, у Македонії, два чи три роки тому. Того вечора я плакав. Серед руїн Філіпополіса я читав фрагменти з листів Пилипа Сотера. Він розповідав про похід з Олександром, про те, що люди, коли Олександр був із ними, воістину творили чудеса. Однак, коли Олександр помер, ця здатність вершити великі подвиги і творити великі речі зникла разом із ним. Його соратники хотіли бути великими, але, в якомусь розумінні, не могли перевершити себе, перестати бути маленькими й пересічними. Вони не могли назвати себе синами Безсмертного, Божественного Амона, тому що були лише дітьми смертних батьків.

Скільки разів, мої дорогі друзі, скільки разів ми самі мріяли про те, щоб звершити щось героїчне, створити щось дивовижне і прекрасне! Скільки разів ми мріяли про те, щоб стати прикладом, який могли б побачити інші і який могли б наслідувати, — але були у змозі зробити лише маленькі, ніким не помічені кроки. Скільки разів ми хотіли співати, як співають солов'ї, скільки разів ми хотіли літати так, як літають птахи, — але з нашого горла виривались лише слабкі звуки, а мрії про політ стримувались усвідомленням того, що спочатку треба хоча б навчитися ходити. Бо нам ще йти і йти вперед, до безкрайнього горизонту, що відступає все далі й далі в міру того, як ми до нього наближаємось. Тому наші серця філософів все ще намагаються відповісти на вічне питання: в чому полягає мистецтво перемагати? Чому одні перемагають, а іншим це не вдається?

Олександр Маедонський

Можливо, дорогі друзі, наше життя подібне до дроту мікрофона, який я тримаю зараз у руках. Я крокую разом із ним, але не знаю його довжини, не знаю, коли він скінчиться і зупинить мій рух по цій сцені. Так відбувається і у житті. Ми повинні бути дуже пильними, повинні підготувати себе до того, щоб відчути момент, коли життя приведе нас до завершального етапу, і Доля сповістить нас про це, посилаючи великі труднощі, щоб, подолавши їх, ми усвідомили найвищу межу наших сил і можливостей.

Вміти перемагати не означає перетворитися на Олександра, бо не всі можуть стати Олександрами, і ще менш імовірно, що всередині кожного з нас спить маленький, ще не розкритий Олександр. Кожен такий, який він є. Мистецтво перемагати полягає в тому, щоб стати самими собою, такими, якими ми є насправді, проявити свою справжню приховану суть, душу, серце и здібності. І тоді вже не матиме значення, ким ми є — великим генієм чи «маленькою», «простою» людиною.

* * *

У всіх стародавніх культурах і цивілізаціях існували так звані ініціатичні системи навчання, направлені на пробудження прихованих потенціалів людини. Сьогодні ми маємо туманні і досить стереотипні уявлення про те, у чому полягала ініціатична система давнини. Прийнято вважати, що вона складалася з рецептів і формул, що приписували, як краще жити. Зазвичай думають, що до людини підходив «якийсь» Піфагор чи Платон і повчав її: «Сьогодні ти повинен встати о такій-то годині, з'їсти на сніданок яйце таким чином, і ніяким іншим, а спати лягти так-то і так-то...» На жаль, справа полягала зовсім в іншому, більше того, очевидно, пройти цей шлях було зовсім не легко, інакше більшість людей того часу були б посвяченими і без зусиль дійшли б до завершального етапу. Ні, шлях Ініціації був нелегким, зате він був значно людянішим, ніж будь-які інші шляхи і методи.

Сьогодні ми дивимось на все крізь призму формул. Навіть кажучи про перемоги, тріумфи, про вирішення складних проблем, ми шукаємо якусь «систему», на якій все ґрунтується і яка обов'язково повинна працювати.

Якщо щось іде погано, значить, винна політична система. Якщо в країні економічні проблеми, значить, погано працює уряд... Нам навіть на думку не спаде задати собі питання: а чи немає тут проблеми людської? Може, справа в мені самому? До якої межі можна говорити про заслуги або відповідальність системи, і в який момент ця відповідальність закінчується? З якого моменту починається відповідальність і заслуги того божественного творіння, тієї маленької жменьки піску в Вічності, яка називається людиною і несе в собі частину божественного вогню самого Творця? Відповідальність і заслуги людини — чи мають вони взагалі межу?

Людина сама по собі велична, в ній закладені найбільші багатства, величезні можливості. Саме тому стародавні не намагалися приписувати їй якихось додаткових надприродних сил і властивостей, передавати якісь супермагічні, супертаємничі секрети.

Скоріше, їхньою метою було сприяти тому, щоб людина відкрила в собі і пробудила приховані властивості душі. Вони докладали зусиль, щоб вона звільнилась від усіх дрібних, безглуздих проблем матеріального світу, від тіньової, «тваринної» частини своєї особи, через яку вона могла б озвіріти і зачерствіти, від своїх страхів і від усього того, що могло б зупинити її сходження шляхом Мудрості. Вони прагнули допомогти людині відродитися і розкритися зсередини, подібно до білого лотоса, проявити свої внутрішні потенціали назовні. Людина повинна була проникнути у приховану суть речей і піднятися з потаємного серця всього сущого до небесних висот, до духовної мудрості, наче колона храму, що розкриває свою капітель високо над землею. Не існує жодної колони з капітеллю внизу, усі вони підносяться вгору. Стародавні залишили нам у спадок це глибоке знання, втіливши його у своїх творіннях.

Карнак, Єгипет

Я пам'ятаю великий храм у Карнаці та величезну кількість колон із капітелями. У колон, віддалених від святилища, потаємного серця храму, капітелі подібні до закритих пуп'янків лотоса. У тих, які знаходяться ближче до святилища і ведуть до нього, капітелі подібні до квітучих лотосів, що розкриваються назустріч Сонцю. Це вічне вчення, що закликає нас знову повернутися до самих себе, до багатств, прихованих у глибинах нашого внутрішнього світу, до того центру сили, який є в кожному з нас.

* * *

В ініціатичних школах давнини людина звичайно навчалася, проходячи чотири великі групи випробувань: Землі, Води, Повітря і Вогню. Екзотерично, зовні, ці випробування справді були пов'язані із землею, водою, повітрям і вогнем. Однак езотерично це були випробування на здатність контролювати певні частини нашої особи: фізичну, енергетичну, психічну і ментальну, звідки виникає все, що ми уявляємо, сприймаємо, осягаємо. Однак ці випробування були також і фізичними, дуже конкретними і вельми реальними.

Поблизу Сіракузів знайдено залишки ініціатичного колодязя — я бачив їх — із рядом бокових отворів. Коли кандидат на посвячення спускався сходами на дно колодязя, дуже темного, нічим не освітленого, з невидимих для нього отворів висовувались руки, що штовхали його, в той час як невидимі голоси кричали: «Ти впадеш!». Уявіть собі страх учня, який і не підозрював, що внизу було натягнуто міцну сітку, і він ніяк не міг потонути. Сьогодні колодязь майже повністю засипано, видно лише кілька метрів, але в той час він був набагато глибшим. Уявіть собі учня, що з усієї сили вчепився у камінь, бореться зі своїм страхом і намагається зробити хоча б один крок вперед...

Сходи

Перемогти в даному випадку означало не просто дістатися до кінця сходів — це була б лише остаточна перемога. Мистецтво перемагати полягало в тому, щоб іти крок за кроком, долати спочатку одну сходинку, потім другу, ще і ще... Одна з найбільших помилок, які ми звичайно робимо, полягає в тому, що перед підйомом ми в першу чергу кидаємо погляд на всі сходи, від початку до кінця, а потім вирішуємо, чи в змозі ми піднятися ними.

Психологічно це не найкращий підхід до подолання труднощів: краще готувати себе до того, щоб підніматися поступово, сходинка за сходинкою, краще поставити собі питання: «В чому моя проблема саме зараз?» Треба усвідомити, що в даний момент це проблема саме тієї сходинки, на якій ми стоїмо, а не другої чи третьої! Якщо піднімати погляд надто високо — а це відбувається з багатьма ідеалістами і тими, хто зайнятий духовними пошуками, — дуже легко оступитися на перших же сходинках і звалитися у провалля. Ми обов'язково повинні знати, куди хочемо прийти, але при цьому йти необхідно крок за кроком, не плануючи надто далеко. Якщо, йдучи шляхом, ми зуміємо простягнути руки до Неба, завжди знайдеться якийсь янгол-охоронець, повний співчуття, реальний чи уявлений нами, який візьме нашу руку і допоможе нам іти далі.

Ви знаєте, як створюються найкращі мечі: їх загартовують, переносячи з жару в холод, із холоду в жар, способом воістину суворим. Може, й ми потребуємо гартування, такого, щоб сприймати удари життя так, як меч сприймає удари молота. Той, хто хоч раз бачив роботу коваля, знає, що за ударами молота можна почути й інший звук. Це кричить метал, який розплющують на ковадлі. Так, меч кричить, але витримує, кричить і витримує, кричить і витримує — і так доти, поки це залізо, яке було не більш, ніж звичайним металом, не перетвориться, завдяки ударам, завдяки зануренню в холодну воду або в таємничу трансформуючу субстанцію, на чистий сталевий лист. Тільки так він набуде міцності, гостроти і гнучкості. Чи не нагадує цей процес етапи нашого власного гартування у житті?

* * *

Нещодавно тут, в Іспанії, я прочитав в останньому номері журналу «Новий Акрополь» статтю про мечі. В ній є японська притча про вишню і вербу. Коли випав сніг, вишня із твердими гілками витримувала його вагу доти, поки не зламалась. Гілки верби більш гнучкі. Під вагою снігу вони схилялися все більше й більше, поки сніг не падав із них на землю, і тоді, звільнені від тягаря, вони знову випрямлялись. Ми повинні досягти такої ж внутрішньої стійкості і витримки, нам необхідно зрозуміти, що коли ми падаємо, то лише для того, щоб знову підвестись. Ніхто ніколи не падає остаточно, бо все, що відбувається у цьому світі, минає. Все у цьому світі відносне, в тому числі і наші успіхи, і наші невдачі. Зберігаючи у серці таку скромність, ми зможемо по-справжньому рухатися вперед. Якщо нам вдасться пізнати чотири стихії у природі і в нас самих, про які ми вже говорили, — Землю, Воду, Повітря й Вогонь, — і домогтися панування над ними, можливо, ми не станемо ще чарівниками, що творять чудеса, можливо, ми не будемо ще гідними називати себе синами Амона, але принаймні будемо в змозі робити те, що раніше було нам не під силу.

Є прості вправи, які допоможуть нам краще зрозуміти це. Візьміть пляшку, наповнену водою, і тримайте її в горизонтально витягнутій руці. Спочатку пляшка видасться дуже легкою — хто ж не втримає кілограма? — однак поступово втома почне накопичуватись, і ми будемо відчувати її дедалі дужче. Чим довше ми будемо тримати пляшку, тим сильніше будемо відчувати, наскільки болюче положення нашої руки, і скоро нам видасться, що ми тримаємо цілу корову.

Коли наростаючий біль у руці стане майже нестерпним, зробіть паралельно якусь іншу справу, задійте свою силу волі. Примусьте, наприклад, свої очі й розум порахувати лампочки на стелі (не випускаючи при цьому пляшки і не змінюючи положення руки). Ви виявите, що терпіти стає значно легше, коли ви тримаєте розум під контролем, коли зосереджені на чомусь іншому, далекому від болю.

Те ж саме відбувається і у житті. Якщо ви дозволяєте, щоб розум чіплявся за кожну проблему, за кожну маленьку повсякденну неприємність, коли здається, що ви от-от помрете від її тягаря, за кожний страх, від якого ви не зуміли звільнитися, за кожну плямку бруду, від якої не зуміли очиститись, бо живете не у V столітті до нашої ери, то ви не зможете зустрітися віч-на-віч з Долею і вийти переможцем навіть із найнезначнішої сутички з нею.

Ми повинні спробувати «підняти свою руку», хоча б трохи звільняючи її від тяжіння до речей матеріального світу. Ми повинні пробудити свою волю, але не підкреслено, не влаштовуючи з кожного прояву волі спектаклю. Воля в нас повинна діяти природно, як єдина, інтегральна сила всього нашого єства.

Стикаючись із великими труднощами і серйозними перешкодами, намагайтесь завжди витримувати на одну хвилину більше. Не думайте про те, що вам доведеться терпіти ще годину, день, рік, усе життя, — ні, йдеться лише про одну маленьку хвилину, треба витримати всього на хвилину більше — а потім ще хвилину, і ще... Ви побачите, що так, мало-помалу, хвилина за хвилиною, наберуться цифри набагато значніші, ніж якби ви намагались витримати все одразу. Міць нашого розуму вражаюча.

Проведіть ще один експеримент. Подивіться на годинник. Слідкуючи за секундною стрілкою, скільки реально триває одна хвилина, спробуйте паралельно визначити і її психологічну тривалість. Уявіть собі, що, коли секундна стрілка знову дійде до верхньої точки, зробивши повне коло, ви отримаєте великий приз, відчуєте величезне щастя (кожний може уявити те, про що мріє). Ви побачите, як повільно під час цього «експерименту» рухатиметься секундна стрілка; вам може навіть здатися, що вона не рушить із місця. Спробуймо провести цей дослід навпаки. Уявіть тепер, що, коли стрілка зробить повне коло, вибухне бомба, закладена під вами; ви побачите, як швидко, поділка за поділкою, біжить стрілка. Дехто навіть скаже, що годинник мчить як божевільний. Однак, незважаючи на наше психологічне сприйняття, годинник завжди йде в одному й тому ж темпі. Що ж змінюється?

Наш підхід, наша точка зору. Якщо ми хочемо чогось із зайвою пристрастю і занадто хвилюємось, якщо ми думками надто чіпляємось за свої бажання, вони стають для нас далекими і недоступними, а процес їх здійснення розтягується до нескінченності.

Ми повинні надавати всім речам того значення, яке вони мають у дійсності; лише так ми можемо створити більш реальне уявлення про все, що з нами трапляється, зрозуміти істинний сенс того, що відбувається. Сьогодні ми, як правило, женемося за грошима, за славою, за визнанням; хочеться, щоб у нас була машина краща, ніж в інших, гарна, велика квартира і остання модель холодильника, яка робить круглі шматочки льоду... І так постійно — ми завжди через щось хвилюємось, ми завжди напружені, завжди хочемо мати ще більше, бо нам здається, що того, що ми вже маємо, недостатньо. Нам завжди чогось не вистачає, ми завжди хочемо придбати якусь нову річ... Ми уражені тяжкою хворобою споживання, яка пустила коріння глибоко в нашу душу, — однією з найгірших форм матеріалізму.

Бути собою

Давайте навчимося задовольнятися простим. Я не кажу про те, щоб відмовитись мати більше. Я кажу про таку просту річ, як життя у спокої і в мирі зі своїм серцем і совістю. Коли ми знайдемо це, тоді вже можна буде подумати про те, як іти далі і досягти трохи більших успіхів, і про те, чи дійсно варто це робити.

Секрет полягає в тому, щоб розуміти, хто ми, що ми можемо зробити і якими способами, і зосередити на цьому всю свою увагу і всі свої сили. Насправді ми з вами набагато сильніші, ніж нам здається. Кожний із нас, яким би маленьким він не був, має величезні потенціали. Дехто думає: «Я не буду писати віршів... Врешті-решт, хто ж їх опублікує? Я недостатньо талановитий... Я ж не поет, не професіонал...» Нам треба перестати звертати увагу на це постійне змагання і порівняння з кимось і чимось, перестати надавати такого великого значення цьому нездоровому «спорту», який нав'язала нам наша споживацька епоха. Давайте позбавлятися такого підходу, давайте робити речі заради самих речей. Якщо до вашої душі приходять вірші, якщо вони опускаються до вас подібно до птаха, що прилітає до свого гнізда, будь ласка, не проганяйте їх! Прийміть їх із радістю, збережіть їх у пам'яті із вдячністю, ловіть їх на льоту! Хіба має значення, що їх ніхто не надрукує?!

Як ви гадаєте, що робили поети, коли не було друкарень? Як вдалося Сафо, дивовижній давньогрецькій поетесі, донести свої творіння до всього світу, навіть до середньовіччя, коли їх, на превеликий жаль, було знищено? Не було тоді ні видавців, ні друкарень — але була поезія, були вірші, і вони передавались із рук у руки. Насправді нам не потрібні великі кошти для того, щоб наші творіння, відкриття і мрії стали реальністю. Книгу, яку я над усе люблю, я почав писати, коли мені було 19 років. Я ніколи не думав, що її надрукують, я писав просто тому, що так відчував.

Скільки ж нас таких, які несуть у глибинах свого внутрішнього світу ще не написані книги, багато найрізноманітніших скарбів, цікавих ідей, персонажів? Ми не повинні стримувати їх для себе, в собі — нам необхідно видобути їх, винести назовні, показати світові, що прагне речей простих, природних, щирих. Світ ситий донесхочу тими складними, зарозумілими системами, через які йому подається все сьогодні. Він прагне безпосередності і щирості, звернення від серця до серця, від чоловіка до чоловіка, від жінки до жінки, від особистості до особистості, від душі до душі. В цьому полягає глибоке значення давньоримського поняття concordia — згода серця із серцем. Це не означає, що всі ми повинні стати однаковими. Зрівнялівка — це щось стерильне. Concordia, згода, не народжується сама по собі, вона створюється великими зусиллями. Коли є згода, люди доповнюють одне одного, наче зубці шестерень: виступаючі зубці входять у порожній простір, який залишають інші... У цьому обертанні і зчепленні зубчиків шестерень прихована прекрасна і глибока символіка. Якщо перенести її на людей, об'єднаних згодою, то йдеться про прекрасну і реальну можливість передачі одне одному сили — сили духовної, сили фізичної і, найголовніше, внутрішньої сили душі... Це і є та загадкова внутрішня сила, яка несе перемогу, велику, остаточну перемогу, яка чекає усіх нас на шляху, що веде до здійснення наших мрій. А шлях цей і наша остаточна перемога зіткана з багатьох маленьких зусиль, досягнень і подвигів, постійних, щоденних, що наповнюють наші серця вірою й натхненням.

Можливо, ви відчуєте потребу писати картини, або малювати, або складати вірші... Тож, будь ласка, робіть це! Не має значення, чи дізнаються люди про ваші творіння, чи отримають вони загальне визнання. По той бік світу людей, за гранню зовнішньою, за межами видимого очима є інший, загадковий Суддя, настільки великий і таємничий, що варто лише подумати про нього, як зникають усі наші дріб'язкові домисли і припущення. Суддя цей настільки добрий і благородний, що ми навіть уявити собі не можемо, яке велике його співчуття. Він справедливий — настільки справедливий, що його не можуть ввести в оману зовнішні факти. За кожним вчинком людини він бачить її душу, читає приховані в ній наміри і судить не сам вчинок, а серце, що надихає його.

І цей великий Суддя розгорне над нами свій покров, збере і збереже всі наші маленькі удачі, наші маленькі мрії, усе те, про що ми мріяли глибоко в серці: вірші, які ми так і не склали, картини, яких ми так і не написали, любов, яку ми так і не відчули, можливості і шанси, якими ми так і не скористались. Завдяки цьому всі наші ще не здійснені мрії ніколи не помруть. Таємничим і магічним чином вони продовжуватимуть жити в нас, у тому тонкому і високому світі, створеному із мрій і спокутувань, яким пронизана наша безсмертна душа. І вони супроводжуватимуть нас через тисячоліття, доти, поки не настане час їх проявлення і повного здійснення.

Зростання

Кожен із нас, навіть найменший, навіть той, хто почуває себе найслабкішим і найобділенішим, навіть той, хто переконаний, що зовсім самотній у цьому світі, має здатність перемагати. Кожен із нас здатний наполегливо йти до перемоги, роблячи маленькі кроки, маленькі зусилля, які мало-помалу складуться у постійний рух уперед. Для цього не потрібні ні якісь особливі формули, ні чиясь спеціальна допомога; завжди можна йти вперед, завжди можна вдосконалюватися, завжди можна ставати кращим. Кожен із нас повинен шукати своє власне світло, своє власне місце у світі, і якщо ми щасливі там, де ми є, то це прекрасно, а якщо ні, то ми можемо бути щасливими в іншому місці. Головне — не чинити нікому зла, а якщо треба спалювати, головне — спалювати віск власної свічки, а не свічки сусіда. Що для нас важливіше — мати свічку чи її світло? Якщо вам достатньо мати свічку, то ви все життя будете йти у темряві. Якщо ж для вас важливіше світло, то ви повинні зрозуміти велику істину: для цього свічка повинна горіти! Вам доведеться знайти сірник, очистити гніт і дати вогню можливість запалати. І не забудьте: полум'я завжди вертикальне, воно тягнеться до Неба, неначе сяючий клинок.

Так чи інакше, все матеріальне гине, розкладається і зникає. Давні говорили: «Omnia transit» — «все проходить», все перебуває в русі, все йде своїм шляхом... Все тече до моря, як течуть до моря річки. Все має свою Долю! А що, як нам знову відновити зв'язок із Долею? І тоді ми побачимо, як спадають з гір співочі струмені вод, що вічно рухаються. Які води чистіші? Ті, що, збігаючи з гір, б'ються об каміння, спадають каскадами і зриваються хмарами білосніжної піни, чи ті, що боягузливо застрягають у болотах і заводях, залишаючись нерухомими і загниваючи, так, що жодна жива істота не може жити у них?

Докладіть зусиль, щоб ваш світ став світом великих ідей, щоб добрі думки і добрі почуття знайшли притулок у вашому серці — і заспівали там, наче птахи у вітах дерев, і зберегли там таємниці у шанобливому мовчанні, наче риби у морських глибинах. Допоможіть їм жити у ваших великих Душах, вільних і прекрасних.

Не дозволяйте собі падати, довго залишаючись зігнутими, вставайте знову і знову. Своїми руками, наче крилами, наче кігтями, підтримуйте стіни Історії і прямуйте вперед, завжди лише вперед. Усі ми повинні вмерти і, можливо, всі ми повинні знову народитися. Усі ми підвладні обертанню великого Колеса Долі, великої Сансари. Але за межами всього цього ми також підвладні великому закону нашої власної Волі.

* * *

доблесний воїн

Кілька років тому поблизу Фермопільської ущелини я знайшов старовинний напис: «Громадянине, якщо ти прийдеш до нашого міста, скажи, що тут загинули триста спартанців, які служили своєму Закону і виконували свій обов'язок». Своїм прикладом вони зуміли залишити слід в Історії. Леонід не рахував, скільки персів готові його атакувати. Він просто знав, що необхідно захистити від них ущелину, бо за нею залишалися духовні й культурні скарби Афін, які не повинні були потрапити до рук ворогів. Він зумів протриматися три дні, всього три, однак за ці три дні було багато врятовано.

Де ж вони зараз, ці люди? Де вони, ці благородні воїни, що спитали Леоніда: «Пане, сьогодні ми стаємо до бою. Чи не слід нам добре попоїсти, щоб бути сильнішими у зустрічі з ворогом?» Леонід відповів їм: «Ні, їжте сьогодні небагато, бо цієї ночі ми будемо на великому бенкеті у Плутона, бога мертвих». Не здригнулися воїни, а лише, глянувши на нього, спитали: «І ти, Леоніде, будеш на тому бенкеті?» І він відповів: «Я буду першим». На це воїни Леоніда сказали: «Тоді цієї ночі ми будемо бенкетувати всі разом, з тобою і Плутоном...» Де вони зараз, ці герої легендарних часів? Де ж, як не в нас самих? Вони не забуті, не втрачені, вони просто поховані під вагою наших страхів, невпевненості, нерішучості і сумнівів.

Як добре було б скинути з себе усе це сміття і в сучасному світі побачити знову пернаті шоломи благородних і доблесних воїнів давнини, побачити знову світло Неба, що сяє серед руїн фортечних стін, і почути знову музику власних кроків, що звучить у такт ударам серця, що б'ється в грудях: Перемога! Перемога! Перемога!

Хорхе Анхель Ліврага

Лекція, прочитана в Мадриді в жовтні 1990 р.