Філософія довіри
Крихка, хитка, ламка, життєво необхідна. Невидима нитка, що зв'язує і розв'язує мене, тебе, нас і їх. Діапазон її коливання широкий - значно більший, ніж синусоїди серцевої кардіграми. Ось вона є, а ось її нема. Її повернути - залатати, полагодити - це щось надскладне. Але вона витає у повітрі, у погляді, осідає приємним теплом на скрижалях душі.
Коли вона в мене є, я беззбройна. Я оголюю кожен свій нерв, свою зболену душу. Прозора, ніби скло, відкрита, ніби поле просто неба. Я вразлива до вітру, дощів і гроз. І поцілити в мене, зрештою, простіше простого.
Коли вона є, я віддаюся у її руки. Вразлива, ніби немовля, я всміхаюся, завмираючи в очікуванні нового. Я готова приймати все, що готує життя, готова обіймати нову можливість.
Часом буває, я зливаюся з нею. Стаю єдиним цілим. І знаєш, тоді... Тоді день стає іншим, кольоровим, пахучим, м'яким. І та невидима бульбашка, мій світ, наповнюється теплом і світлом, і я готова його щедро віддавати. Тобі, нам і їм.
Коли вона в мене є, я літаю. У мене за спиною справді починають мирно шурхотіти сильні крила. І, о, здається, мого енергетичного пального вистачить на довколасвітню подорож.
Коли вона в мене є, я відразу ж нею ділюся. Бо навіть попри болючі падіння, після того, коли втрачаєш все - навіть надію - коли вона є, я оживаю знову, і вірю, що цей світ ще має куди йти.
Коли вона є, в моїй душі завжди літо. А я нею ділюся, ширячи літо в душах інших. Вона робить із нас єдину молекул з дивних електронів щастя.
А коли її немає... настає ніч. Туманна, важка, тривала. Я не можу нічого віддавати, тому що всередині й сама стаю порожньою, розгубленою. Як дитина, залишена напризволяще серед вулиці, де всі дорослі, чужі і чи страшні. Мій внутрішній стрижень ламається, прозорішає, кудись зникає. І немає нічого в кінці тунелю.
Особливо страшно, коли вона зникає до найрідніших. Коли той, хто мав тебе захищати - геть від самого народження - стає твоєю головною загрозою, головним страхом. Коли кривда стає систематичною, а жах від її очікування - перманентним... І в спустошену душу закрадається підлий дисонанс, бо твоя система цінностей руйнується, спотворюється, бо як же так, він - найрідніший, він МАЄ бути твоїм щитом, а не дулом револьвера, спрямованого на тебе...
Найгірше те, що коли ти втрачаєш її в такий спосіб, її важко віднайти потім взагалі. Перш за все, як не парадоксально, до себе.
Так, було, я геть втратила її до себе. І з кожним рішенням знову наставав судний день - бути чи не бути, а якщо бути, то як?.. І так ти втрачаєш шанси, варіанти, можливості, Людей. Врешті - себе...
... Аж поки не знайдеш її знову. Бо вона чекає на тебе. Завжди і всюди, хоч іноді ти про це й не замислюєшся. Он вона, за рогом, в усмішці продавчині. А оно - у зеленому світлі на дорозі. І тут - у смачній їжі. І он там - у цій теплій долоні. У крикові і у мовчанні, у силі і слабкості, у сміхові і в плачу. Та всюди, хоч куди глянь.
Зараз я розумію, що вона завжди поряд зі мною. Тішуся з того, що вона наповнює мене, я - її, і разом ми - світло. Навіть у цілковитій темряві.