Філософія довіри
Довіра зважує людські життя, надихає, окрилює, насичує, перетворює, перемагає. Її живинна сила дарує друге життя зламаним душам. Хто, як не той, хто зневірився, знову забажає пізнати теплі промені сяйва довіри.
Довіра – це гармонійне поєднання, відлуння двох щирих сердець, які прагнуть до братерських сплесків, дружніх порад, любовного тяжіння, світлого чуття. Довіряти, будучи недосвідченим, не понюхавши життєвого пороху, – це бути наївним та життєво нестійким. А ось довіряти, коли вже озброєний усіма необхідними знаннями, – це засвідчує глибоку осмисленість власного буття і бажання його покращувати.
Довіра може поділятися на повну та неповну. Раніше я розуміла категорії абсолютності, й зараз це усвідомлюю. Та все ж не віриться в ті настанови на кшталт: або вона є, або її немає. Довіряти всією душею можна лише тим, хто пройнявся запахом твоїх думок. Той і буде другом твоїм (мандрівником у снах, як вважали хазари). Неповна довіра нагадує лід, на якому нібито міцно стоїш, але чи встояти на ньому, чи надалі впасти залежатиме не від тебе, а від простих життєвих обставин. Чийсь крок уперед, чиясь невтішна думка, чиїсь зрадливі погляди. І все це обставини, що поряд та керують нашими життями та намірами. Що можемо зробити? Жити й не гаяти часу на порожні осмислення. Хто думає, що у світу багато часу, той помиляється. Слово час чоловічого роду, а як ми знаємо: чоловіки довго не живуть. Та й справа не в цьому. Час будь у чому: годинниках, розквітах квіток, краплинах води, подувах вітру, людських шаленствах. Нібито він і всезагальний, але разом із тим не витримує цього загалу, й живе в конкретних одиницях.
Довіра… Дехто скаже про сильні опіки на тілі людини, а дехто – й про відкриті рани, що не загоюються. Але що буде з людиною, коли вона припинить довіряти? Дуже складний і впливовий на неї процес. Спочатку вона перестане довіряти людям, потім собі, а надалі – найстрашніше – вона зневіриться у своє покликання й існування краси в цьому світі. І з’явиться ще одна заблудша душа, яка тиняється світом і не знає покою.
Довіра – зневіра… Довіра – правіра… Довіра живе теперішнім, правіра завертає життєві шляхи до минулого, зневіра, на жаль, має збуватися в майбутньому. Напевно, шляхи наші непередбачливі. Як легко довіряти людині, так і легко можна зневіритися в ній. Але багато чого залежить саме від нас. Адже ми ставимо той умовний бар’єр критерій, за яким побачимо сумління людини. Ви скажете: «Це абсурд!». Тоді і все наше життя абсурдне.
Зараз не дивина: чоловіки й жінки легко пристосовуються до лінивого життя, лінивих насолод, лінивих емоцій. Це зумовлює й виникнення легкої довіри до людей, небажання пізнати глибокий внутрішній світ, неповаги до щирого емоційного стану. У таких умовах істинної довіри, стрімкої, твердинної, ми не відчуваємо, але присмак на ще прив’ялених соромом губах залишається.
Отже, які критерії визначення довіри, які ми маємо ставити бар’єри. По-перше, аналізуйте не тільки зовнішність людини, її вчинки, а й мову, інтонацію, голосові тембри. Справа не в тому, чи позитивно мислить людина, чи приємний у неї голос, а в тому, чи налаштована вона на безпосереднє вільне втілення своїх думок і розуміння з проникливістю думок інших. По-друге, не відводьте часу розмові, яка є порожнім викликом неправди. Ведіть розмову так, щоб ви були активним провісником щирих та незасмічених думок. По-третє, довіра – це ґрунт поваги. І лише, поважаючи людину, ти розкриєш перед нею перли та смарагди людських стосунків.
Довіра колисана в серці.
Смілива вона надзвичайно.
І вибір нелегкий у неї.
То випаде цвітом на долю біленько,
То буде як з дурня із тебе сміятись.
А ти довіряй – тільки міру тримай.
Побач у людині Людину,
Яка необтяжено любить свій гай,
Яка несе те, що грає на віˊки.
Довіра – це злет, який потребує крил людської щирості й опори, від якої залежить висота польоту наших кроків успіху, перемог та міцної віри в красу людського життя.