вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Київ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Філософія – праксис і споглядання

Автори: Антон Мусулін

Філософія

Філософія – це метод і спосіб піднесення людського життя. Як любов до мудрості, філософія вимагає, передбачає та пропонує інструменти, які дозволяють піднятись над собою і повернутись до витоків.

Філософія – це нитка Аріадни, що дозволяє дістатися центру лабіринту і вийти з нього переможцем. В одному зі своїх інтерв’ю Мірча Еліаде сказав, що все його життя було поверненням до центру, але шлях цей нелегкий і повен прихованої небезпеки.

В пошуках себе та свого щастя людина провалюється в безодню запитань, сумнівів, страхів та власних недосконалостей, які набувають форми Мінотавра та лабіринту, здатних перемогти людське в людині.

Іншими словами, духовний пошук – не безпечна та легка подія, а завжди ризик: входження в невідомий простір, в якому ми погано орієнтуємось. У цьому пошуку себе кращого, бажанні глибше зрозуміти світ, що нас оточує, його тайни та загадки ми стикаємось із власною недосконалістю. Як подружити з іншими, якщо ми не вміємо подружити з собою? Як допомогти іншим, якщо не можемо допомогти собі, якщо не знаємо, як вивести душу, ув’язнену в лабіринті оман, як позбавити її пристрастей – ворогів кращого, що є в людині.

Неможливо відкрити себе кращого, не пізнаючи гірше в собі. Людині неможливо дістатися центру, не здолавши центробіжну силу, що штовхає її на узбіччя життя.

Філософія, подібно до нитки Аріадни, робить пошук безпечнішим, адже один кінець нитки веде до центру лабіринту, до того, що шукаємо – до Бога та до Істини, а другим ми прив’язуємо себе до філософських ідей та методів, що направляють нашу мандрівку. Якщо ж відправляємось в небезпечну дорогу, то за порадою Епіктета, краще обрати своїми супутниками та захисниками Бога та Істину. Адже хто нас захистить, як не Він? Що принесе звільнення, якщо не істина?

Найстрашнішими в моєму житті були не труднощі та випробування, не зроблені помилки, муки совісті, сумніви та тривоги – найважчим був період падіння в порожнечу, в якій немає нічого, за що можна було б утриматись. І що гірше, в цій порожнечі не було Бога. Здавалось, що він утік із душі, зник назавжди, залишив мене слабкого без опори та надії. Але десь всередині я розумів, що Бог не помер, що він завжди з нами, що зникають лиш форми, в яких ми його уявляємо. Неможливо втратити те, що одного разу знайшов. Бог та людина вічно шукають одне одного, але щоб вони зустрілись, потрібно більше справжнього духовного життя. Шукати Бога означає укріпитися в хорошому, а не скаржитись постійно на життя і подібно до жебраків сидіти біля храму з простягнутою рукою. Потрібно набратись сміливості, зайти в храм і сказати: «не бійся, Боженько, я з тобою». Це і є присутність та співприсутність.

За грецькою міфологією Аріадна-філософія стала згодом дружиною воскреслого бога Діоніса, який уособлює ентузіазм. Любов до мудрості та ентузіазм невід’ємні одне від одного, адже мудрість – це знання того, що благо для душі, а ентузіазм – це сп’яніння від божественного, проживання тайни, присутність Бога.

Філософія – це також подолання самозабуття, це голос Мнемосіни – богині спогадів, яка звертається до нас через своїх дочок муз. Музи та мусичні мистецтва, як говорить Платон, названі цим ім’ям від устремління до філософської мудрості . Історія – це не тільки спільна історія людства або окремого народу, це й історія нашого життя, становлення, поразок та перемог, падінь та підйомів. Уранія, муза астрономії, говорить не тільки про небо, що над нами, але і про небо всередині нас. І якщо зірки – це світила нічного неба, то чесноти – це непорушні світила нашої душі.

Але ми побудували міста й освітили їх штучним світлом Майї, світлом її реклам, транспорту та замкнених жител, не тільки зовні, але і всередині нас. Це світло комфорту – забруднювач, який не дозволяє нам захоплюватись нічним небом над головою і моральним законом в собі. Забуваючи про це, ми нехтуємо глибиною і все своє існування обмежуємо горизонтальним світом, який здається нам абсолютно реальним та міцним.

Людина

Головне питання, з якого починається філософія, – хто чи що є «Я», що таке свідомість, що таке людина?

Не знаючи, хто ми є, ми не знаємо, ні ким були, ні ким можемо стати, ні що для нас добре, а що принесе шкоду. Ми завжди бажаємо собі добра, але, на жаль, як про це сказано в міфі про Ера, вибираючи свою долю, через необізнаність ми нехтуємо багато чим, що б сприяло нашому вибору.

Не знаючи, хто ми є, ми не будемо знати, як собою розпорядитись, як і заради чого варто жити. Як користуватись годинником, ложкою чи якимось іншим предметом, не знаючи його призначення? У фільмі «Мабуть, боги з’їхали з глузду» пляшка, що впала з неба на голови бушменам, стає «злою річчю». Її використовують як завгодно, тільки не за призначенням, і подарунок богів врешті-решт призводить до розбрату та конфліктів не притаманних їхній спільноті. І що особливо важливо зрозуміти – оскільки в пустелі немає води, пляшка перестає бути пляшкою. Бажання головного героя звільнитись від причини розбрату веде його через ряд пригод. Виявилось, що «річ» нікому не потрібна, і що йому самому потрібно знайти «край світу» і повернути її тому, кому вона належить. Те ж саме відбувається з людиною. Не знаючи, навіщо ми кинуті на землю і чому маємо служити, ми застосовуємо себе скрізь – і для роботи за станком, і на війні, і для продовження роду і в тисячі інших справ. Але менш за все за призначенням. Бути і залишатись людиною і це людське привносити в усі грані життя, починаючи з професії і закінчуючи дозвіллям – ось призначення людини. Подібно до героя згаданого фільму, ми повинні відшукати свій «край світу», горизонт, за яким починається позамежне, і повернути себе тому, хто створив людину за своїм образом та подобою.

Незнання себе – це амнезія, склероз, стан «Я» без метафізичного минулого і майбутнього, «Я» не вільного і матеріалізованого. Не знаючи, звідки прийшли й куди йдемо, ми блукаємо безкрайніми просторами чуттєвого життя, керуючись девізом «піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що», якось називаючи його: щастям, свободою, духовністю..., але в усі ці поняття вкладаємо своє уявлення про благо. Ми не станемо щасливими, коли купимо машину або отримаємо нову роботу, і не станемо вільними, якщо у нас не буде ніяких обов’язків, якщо не буде перепон та норм, яких доводиться дотримуватись. Навіщо нам свобода чи духовність, якщо ми не вміємо ними користуватись?

В Академії вивчення спадку Платона починали з короткого твору «Алківіад I», в якому Сократ запитує про самість, про «Я», починаючи з тіла і закінчуючи мисленням. Той, хто користується чимось, і те, чим він користується, – це різні речі. Одним словом, людина – це душа, а не те, що вона має і чим користується. Заклик до самопізнання не має нічого спільного з отриманням якоїсь інформації стосовно себе, свого темпераменту чи характеру. Заклик «Пізнай себе» вимагає від нас зосередитись на турботі про душу, віднаходити те краще, що є в ній, її серцевину, божественну частину, в якій втілені мудрість та інші чесноти.

Мовою математики можемо сказати, що «Я» – це точка, монада, центр, який повинен зібрати й об’єднати в єдине ціле все, що відбувається в свідомості. Це центр еманації духовного життя, в ньому ми є, а в інших, змінних «я» ми існуємо. Процес збирання та інтеграції свідомості К.Г.Юнг назвав індивідуацією, звільненням від помилкових покровів персони та влади несвідомого, життям у Богові.

Можливо, з точки зору сучасної науки ми можемо краще описати людину, ніж сто чи тисяча років тому. Але це не означає, що ми по-справжньому знаємо, що таке людина і ще менше знаємо самих себе.

Відповідь на запитання про справжній і незмінний центр нашої душі кожен повинен знайти сам: відкрити себе для себе. На відміну від інших біологічних видів людина сама творить умови свого існування. Вона вибирає себе, створює і відтворює себе, і тому її не можна визначити, поставити в рамки. Кожна людина – це особливий світ, що має свою історію та долю, здібності та досвід, монада, яка відрізняється від інших монад. Самопізнання – це не набуття певних інтелектуальних знань про себе, перш за все, це процес самопобудови, пророщування і проявлення зсередини назовні нашої духовної природи.

На відміну від наукових знань, які легко пояснюються словами, гнозис (грец. γνώσις), або знання себе, говорить мовою виборів та вчинків. Пізнаючи себе, відкриваючи справжнє в собі, ми починаємо вибирати і діяти згідно з нашою духовною природою.

Всі ми хочемо знайти себе, відкрити себе для інших і в інших, відкрити себе в житті і для життя, і, подібно до Діогена, шукаємо зі світлом людину в людині. Але її неможливо знайти на нашій внутрішній агорі , з її повсякденними турботами та хвилюваннями, адже вона мешкає в горішньому місті, в храмі Афіни, богині мудрості. Ми не знайдемо себе в повсякденному, але, піднявши себе, ми можемо і повинні зігріти та осяяти повсякденне життя світлом філософії, правильно зіставити земне та небесне, повсякденне та духовне, смертне та безсмертне.

Піфагорійська, а потім і платонічна традиції вважають, що самістю, суттю людини є безсмертна душа. Відповіддю на запитання «Хто Я?» має бути «Безсмертна душа». Тіло – це лише інструмент для душі. Але через те, що вони взаємопов’язані й утворюють своєрідну суміш, все, що відбувається з тілом: його страждання, задоволення, пристрасті та інше переноситься та впливає на душу. Аби дізнатись, хто ми є, душу потрібно максимально відділити від тіла, налагодити між ними більш правильне, гармонійне співвідношення. У цьому аспекті філософія – метод видобування безсмертного зі смертного.

Отже, самопізнання – це одночасно видобування душі з тіла, одкровення та завоювання власного безсмертя. Завдяки очищенню, душа може побачити себе. А побачивши, вона починає пізнавати себе, пробуджуватись для духовного життя і рухатись у напрямку духу.

«Що природа зв’язала – те і відпускає, що зв’язала душа – те і звільняє душа, природа ув’язала тіло в душу, душа ж сама ув’язалась у тіло. Отже, справа природи – звільняти тіло від душі, а справа душі – звільнитися з тіла. Смерть подвійна: відома всім – звільнення тіла від душі, філософська ж смерть – звільнення душі від тіла……»

Порфирій

 

Метод 

«Що найважче? – Пізнати себе… Що найлегше? – Життя за звичкою».

Піфагор

Щоби пошити чоботи, потрібні знання та вміння шевця, а щоби відкрити, хто ми є, потрібні знання та вміння мистецтва облагородження та олюднення людини. Отже, філософія містить в собі певні духовні практики, що сприяють пробудженню душі.

«Стосовно філософії, направленої на наше очищення і вдосконалення, мають бути короткі правила, точні визначення, щоби ми поступово і правильним шляхом досягли межі благоденства. Ці загальні скерування охоплюють всю практичну та теоретичну філософію… та показують, як стати доблесним і справжнім, очиститись і уподібнитись божеству……».

Гієрокл

Короткі правила стосуються моральності, а точні визначення – теорії.

Філософія ставить різні філософські запитання і пропонує конкретні відповіді та розв’язання проблем, але цього мало. Адже для того, щоби відповіді й рішення стали нашими, щоби перетворити себе, потрібна саме наше осмислення, здатне зафіксувати та прояснити для себе і правила, і визначення, і наші зусилля для зміни себе.

Як практикувати, не знаючи, що практикувати? Як досягти мети, не докладаючи зусиль та не знаючи, куди іти? Аби вибудувати себе, відкрити в собі добро та істину, потрібні правила, визначення та особисті зусилля. Добро та істина не проростають самі собою в людській душі: їх потрібно виростити, про них потрібно піклуватись, і вони стануть деревом пізнання добра і зла, деревом вічного життя у відновленому нами Едемі.

Піфагорійці керувались у своєму житті «Золотими віршами» – збірником висловлювань, сформованим десь із ІІІ століття до нашої ери по ІІІ ст. н.е., найвірогідніше в елліністичну епоху, характерною рисою якої було розповсюдження збірників афоризмів, що доносили вчення різних філософських шкіл. Пізніше, в V ст. н.е., Гієрокл пише коментарі до «Золотих віршів». Припускають, що написання власних коментарів до віршів-максим було частиною духовної практики піфагорійців. «Золоті вірші» – це піфагорійська «граматика життя».

Життя подібне до тексту, в якому сплітаються різні жанри та стилі – поезія і проза, трагічне і комічне, де ми й автори, і герої. Вочевидь, потрібне хоч якесь знання граматики життя, щоби перетворити його якщо не у твір високого мистецтва – в оду богам і апологію моральності, – то хоча б в усвідомлений і зв’язний текст, а не в набір часто вживаних фраз.

Правила та визначення не є теоретичним, інтелектуальним знанням того, чого не потрібно робити, і того, як потрібно поводитись. Вони – частина аскези або духовної дисципліни, яка має створити для душі шляхи зростання та встановити межі людського життя, дати йому більше свободи, яка на відміну від анархії має форму і призначення. Норми та правила існують не для того, щоб обмежити людину і зробити з неї раба. Навпаки, вони – сходинки, що ведуть до справжньої свободи, яка не дозволяє людині розтектись, розмінятись на дріб’язкові речі. Уявна свобода – свобода пристрастей та незнання – сліпа і погана, вона поневолює, сковує душу, крутить душу в коловороті необхідності та віддаляє від Бога.

Усі подібні приписи щось робити чи не робити мають на меті узгодження дій із волею божества – це перший принцип. Все життя піфагорійців має на меті слідування богові – це основний принцип їхньої філософії: смішно вчиняють люди, які шукають джерело блага десь в іншому місці, а не у бога. 

Ямвліх, 137

Максима «Роби велике, не обіцяючи великого» закликає нас до щедрості та скромності: багато обіцяють женихи та політики, але рідко виконують свої обіцянки. Великодушність – це багатство, а його відсутність – це убогість та злидні.

Максима «Мовчи, або говори те, що краще мовчанки» вимагає пильності стосовно своїх слів. Адже базікання не прикрашає душу, і зазвичай ми більше шкодуємо про те, що сказали, ніж про те, про що промовчали.

Визначення дають те, на що можна орієнтуватись, до чого прив’язати свою думку, з чим звірятись. Коли ми говоримо, що душа безсмертна і приймаємо це як аксіому, то виникає питання: «А що таке душа? Вона кимось створена чи існує вічно? Чому безсмертне змішалось із минущим?». Аксіоми світоглядного характеру, хоч і недоказові, визначають геометрію і динаміку духовного простору, роблять його пласким або багатовимірним. Зважаючи на безсмертність душі, ми можемо і повинні оцінювати себе, перевіряти, куди рухаємось: в бік смерті чи безсмертя.

Якщо ми вважаємо, що душа безсмертна, то маємо захотіти пізнати це безсмертне в собі, шукати і знайти власне безсмертя. Якщо ми вважаємо себе філософами, тоді філософія для нас буде не інтелектуальною теорією, а повсякденною практикою моральності, очищенням і виправленням себе, дослідженням і спогляданням життя, правильною думкою й усвідомленням того, що ми частина людства і Всесвіту. Напевно, ми не старанні філософи, ми більше акусматики (слухачі), ніж математики (учні), але все ж ми продовжуємо нашу скромну працю змінювання себе, розуміючи, що філософія – це робота на все життя, постійне перетворення людини .

Вибір способу життя

Ми розіп’яті між чуттєвим та ідеальним, бажаннями Венери Небесної та Земної, рухаємось або в горизонтальній, або в вертикальній площині, відгукуючись на поклик води чи на поклик вогню. Вогонь уособлює категоричний імператив Канта, чесноту як знання у Платона; вода – гіпотетичний імператив, чесноту як звичай, яка легко витікає з душі людини.

Яка природа вогню? Він вертикальний, завжди випромінює світло і тепло. Людині-вогню притаманні здоровий глузд та розсудливість. Її мудрість загартована життєвим досвідом й освячена інтуїтивним розумом. Вона усвідомлює свою недосконалість і, разом з тим, упевнена в собі, прагне пізнати справи людські й божественні, відрізняти реальне від нереального, добро від зла. Мудрість – це не тільки знання істини, але й життя згідно з нею, знання, яке в дії перетворюється в людське тепло, що зігріває душі. Людина-вогонь несе світло туди, де панує морок омани; добро та любов – туди, де панує розбрат. Вона самовіддано запалює інші вогні, нічого не втрачаючи. Навпаки, цей внутрішній порив робить її сильнішою. Її свобода вертикальна, спрямована в небо, але опирається на землю. Вона вирівняється в будь-яких обставинах, збереже пильність і автономію духу.

Її антипод – людина-вода – не має власного кольору і форми, вона набуває кольору та форми того середовища, в якому перебуває. Вона, як дзеркало, відбиває своє оточення, думає, як всі, легко переймаючи модні віяння та погляди. Вона не думає, не аналізує, не проникає в суть речей, повторює почуте, і їй здається, що вона на всьому розуміється і все знає. Обставини й оточення то розігрівають, то охолоджують її почуття, страх сковує, а гнів виводить із рівноваги. Людина-вода розтікається, сплощується і врешті-решт розчиняється й зникає у відображеннях себе в світі й у відображеннях світу в собі.

Більшість людей мають змішану приоду: в них присутні і вогонь, і вода, що постійно змагаються поміж собою, і в цьому бою перемагає то одна, то інша сила. Їхня душа нетвереза, то засинає, то пробуджується від сну, а більшість часу перебуває в дрімотному стані. Інколи вона бачить сни, навіяні вогненною частиною, вона мріє про небо, хоче горіти й зігрівати, але волога пара оточує й затьмарює її почуття і розум. Душу можна зробити сухою, звільнити від вологи, щоб у ній могло розгорітись ясне світло розуму.

Ямвліх у трактаті «Про душу» говорить, що одні душі спускаються в світ для покарання, інші для виправлення, а деякі «для спасіння, очищення і вдосконалення цього світу». Подібна думка зустрічається і в гностиків, які ділили людей на три класи: пневматиків, у яких домінувало духовне начало, соматиків з панівним матеріальним началом, і психіків, у кого дух змішаний із матерією. Піфагор у свою чергу уподібнює життя до всегрецьких ігор: одні люди приходять туди, щоби вигідно продати або купити, інші змагаються заради почестей та слави, а філософи – для того, щоби споглядати священні дійства. Всі ці філософи підкреслюють непросте екзистенційне становище людини: вона може залишатьсь рабою матерії, але вона може завоювати власну свободу. Їй доводиться вибирати вогонь чи воду, вічне чи прийдешнє, і дати відповідь на запитання: навіщо вона прийшла в це життя? Щоб змагатись, купувати та продавати чи щоби споглядати священне торжество життя? Щоб мати чи бути?


 

1 Згідно з Платоном (діалог «Кратил»), слово «муза» ймовірно походить від «мостай» (μῶσθαι), що означає «пошук» та «філософія» - прим. Ред.

2 Агора (грец. άγορά — «місце зборів», «площа») — у давніх греків назва міської площі.