ПІДТРИМУЄМО УКРАЇНУ

вул. Надії Алексєєнко, 21, оф. 612

Дніпро

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • І.-Франківськ
  • Кам'янець–Подільській
  • Київ/Нивки
  • Київ/Поділ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Дніпро / 07.11.2009

Російська філософія в особистостях

Російська культура дала світу безліч видатних імен, можна згадати деякі з них – це Ломоносов, Пушкін, Толстой, Достоєвський, Мусоргський, Глінка, Чайковський, Рєпін і багато інших. Не могла така культура не мати своєї власної оригінальної філософської думки. Думка ця почала розвиватися тільки у XIX сторіччі завдяки дискусії про історичне призначення Росії, що точилася між слов'янофілами і західниками.

 

Характерними рисами російської філософії, на думку філософа та історика російської філософії М.О. Лосського, є екзистенціальна і персоналістична її спрямованість. Вона шукає відповідей на питання, що пов'язані з проблемами існування людини як особистості (особистість виступає тут в християнському розумінні). Питання етики займають центральне місце, хоча російські філософи не обмежувалися тільки дослідженнями в цій царині, також вони займалися гносеологією і онтологією, космогонією і естетикою. Російська філософія за своєю сутністю глибоко релігійна, вона розвивається у руслі православної християнської традиції, але зазнає також впливу західного християнства. Її відрізняє прагнення до цілісного пізнання (синтезуються дані різних видів досвіду: чуттєвого, раціонального та містичного). Ще вона софіологічна – в її центрі знаходиться образ Мудрості-Софії, що суміщує у собі людське і божественне, найчастіше її представляли в образі Божої Матері.

 

Першим російським філософом, який виразив у своєму вченні всю повноту російської душі, став Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900). Його справедливо вважають батьком Срібного віку російської культури. Він був першим, хто створив в Росії цілісну філософську систему, що спирається на християнство, її, на загальну думку, можна назвати філософією вічної жіночності або філософією єдності.

Алтарь открыт...
Но где ж священник, дьякон?
И где толпа молящихся людей?
Страстей поток, — бесследно вдруг иссяк он.
Лазурь кругом, лазурь в душе моей.
Пронизана лазурью золотистой,
В руке держа цветок нездешних стран,
Стояла ты с улыбкою лучистой,
Кивнула мне и скрылася в туман.

«Своим духовным обликом он напоминал тот созданный бродячей Русью тип странника, который ищет вышняго Иерусалима, а потому проводит жизнь в хождении по всему необъятному простору земли, чтит и посещает все святыни, но не останавливается надолго ни в какой здешней обители» (Є.Н. Трубецькой про В.С. Соловйова)

 

Іншим видатним російським філософом зі світовим ім'ям був Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948). М.О. Бердяєва вважають одним із засновників екзистенціалізму і персоналізму, для яких головними поняттями є: свобода, вибір, відповідальність, особистість. Ідея свободи пронизує всю творчість М.О. Бердяєва, тому можна назвати його філософію філософією свободи. Він розрізняє три види свободи: первинну ірраціональну свободу, тобто довільність; раціональну свободу, тобто виконання морального обов’язку; і, нарешті, свободу, пройняту любов'ю Бога.

 

М.О. Бердяєв особливо цікавився проблемою особистості. Особистість, пише він, є спіритуалістична, а не природна категорія; вона не частина якого-небудь цілого; вона не частина суспільства, навпаки, суспільство — тільки частина або аспект особи. Особистість — не частина космосу, навпаки, космос — частина людської особи. Особистість — не субстанція, вона — творчий акт, вона незмінна в процесі зміни. В особистості ціле передує частинам. Будучи духом, особистість не є чимось самодостатнім, вона не егоцентрична; вона переходить в щось інше, ніж вона сама, в деяке "ти", і реалізує загальний зміст, який є чимось конкретним і відрізняється від абстрактних універсалій. Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до надсвідомого. Творча діяльність людини є доповненням до божественного життя; тому вона має деяке теогонічне, а не тільки антропологічне значення.

 

При розмові про російську філософію нам важко було обійти увагою неординарного філософа-екзистенціаліста, засновника філософії трагедії Льва Шестова (1866-1938).

 

Для Льва Шестова людська трагедія і страждання людського життя були джерелом філософії. У чому суть трагедії? Трагедія починається там, де відривається індивідуальна людська доля від долі всього світу. Об'єктивно всяке людське життя трагічне, але суб'єктивно відчувають трагедію лише ті, перед якими свідомо і гостро з'явилося питання про їх індивідуальну долю і які кинули виклик всім визнаним універсальним цінностям.У своєму творі «Апофеоз безгрунтовності» Лев Шестов використовував новий для російської літератури жанр — жанр афористичної філософської прози, у якому постановка серйозних проблем поєднується з нарочитою парадоксальністю. Увесь «Апофеоз безгрунтовності» цілком зосереджений у сфері тяжіння однієї основної думки: дійсність, що оточує нас, на диво багатообразна; життя у сто разів багатше за наші уявлення про нього; наші спроби зрозуміти його — тобто помістити в прокрустове ложе створюваних нами пізнавальних схем — абсолютно неспроможні, вони тільки обмежують наш особистий досвід, наш інтелектуальний кругозір. Тільки відповідальне особисте мислення, не загіпнотизоване міфом «наукового пізнання світу» і готове приймати життя таким, яким воно є, зі всією його красою та усім трагізмом, в змозі допомогти самотній людській особистості не втратити себе серед тяжби існування.