«Євангеліє» Будди та езотеричний буддизм, частина 1
Автори: Хорхе Анхель Ліврага
Проблема нашого розуміння східної філософії полягає в тому, що наше світобачення відрізняється від світобачення народів Сходу. Адже різні народи у різні історичі часи мають свої світоглядні переконання, свої вірування та схильності.
Вочевидь, наші стосунки зі східним світом доволі складні. Східні елементи, що увійшли в ужиток на заході, зазнали значних змін і – на жаль! – викривлень. Типовим прикладом цього є йога. Саме слово «йога» походить від санскритського кореня yug, що означає «поєднувати, зв’язувати, об’єднувати», єднати людину з Богом, з природою. Але на Заході йогу сьогодні використовують як засіб досягнення краси тіла, як гімнастику. Ми бачимо, що йога, потрапивши на Захід, істотно викривилася під впливом панівного там уявлення про світ.
Ще один приклад – гіпноз. Гіпноз застосовується з давніх-давен, але для нас він пов’язаний саме з медичною практикою, з фрейдистськими комплексами тощо. Тобто знову ж таки відбувається адаптація, видозміна головної ідеї для поширення її на Заході. Те саме стосується й дзен. Той дзен, який ми вивчаємо чи про який інколи чуємо, – цілком інше, ніж справжній дзен.
У цьому курсі ми звернемося безпосередньо до буддистських джерел. (Опираючись на словник Королівської академії іспанської мови, пишемо «Будда», маючи на увазі Сіддхартху Гаутаму як історичну особу, і – «буддизм» для позначення його філософсько-релігійної доктрини. Слово «Будха» вживаємо, коли йдеться про «мудреця», і – «будхізм» стосовно «мудрості». Нарешті, термін «Буддха» позначатиме «Просвітленого».).
Ми спробуємо наскільки можливо зрозуміти істинний буддизм насправді об’єктивно. Для цього ми підготували узагальнений матеріал, який читатимемо з коментарями. Ми навіть просто читатимемо певні буддистські трактати, коментуючи необхідне, бо в іншому випадку ризикуємо викривити значення текстів. Приміром, Будда сказав «квадратний», а нам здається, що кути квадрата занадто виступають, тоді ми їх трохи підправляємо, і виходить «круглий», але це вже не те, що насправді пояснював Будда.
Спочатку спробуймо уявити, що таке буддизм з історичного та документально підтвердженого погляду. Почнемо з історичного та соціального аспектів.
Кожна епоха має свої соціальні, економічні, політичні, культурні та релігійні особливості. І нам потрібно докласти зусиль, аби подолати відстань між нами й тією эпохою, коли жив Будда, подумки перенестись в той історичний час, намагаючись збагнути, як усе відбувалось.
Сьогодні говорять, що єгиптяни вклонялися богам з головами тварин: Анубісу, що мав голову собаки; Тоту з головою павіана або ібіса; Кеферу в подобі скарабея тощо. А якби запитати єгиптян про принципи Французької революції, то навряд би вони ці принципи зрозуміли. Так само й нам важко зрозуміти, чому уявляли бога із собачою головою, бо наш спосіб мислення разюче відрізняється від єгипетського.
Східні люди мають космічне, цілісне світобачення, тоді як ми, починаючи з посткартезіанської епохи (після Декарта), розділяємо релігію, політику, науку та мистецтво. У них такого розділення немає – для них все перебуває в гармонійній єдності. На небі правлять ті самі правила й закони, що й на землі. Людина лишається сама собою в своєму домі й поза ним. Існують прадавні вірування, які ми називаємо брахманською, або індуїстською релігією, велике цілісне бачення світу, котре, можливо, входить до загальної системи брахманізму. Буддизм зароджується в лоні цієї релігії, він з’являється як реформаторська ідея всередині брахманізму, не відокремлюючи себе від нього. Те саме спостерігається на початках християнства, яке було одною з багатьох іудейських сект.
Буддизм спочатку сприймався лише як внутрішня видозміна, а не як щось зовсім нове. Таке відбувається за будь-яких часів. Уявімо, наприклад, що в наш час з’являється якась нова ідея; якщо її сприймають нормально, вона може розвиватися, видозмінюватися, мати продовження. Те саме відбулося з буддизмом як однією з численних течій в лоні ортодоксального брахманізму. В кожній ведичній школі важливе значення надавали церемонії, тобто людина мала здійснювати певні церемонії не лише для молитви – церемоніями повинні були супроводжуватися всі її дії та вчинки: вживання їжі, продовження роду, переправа через річку…
У буддизмі спостерігаємо зовсім інше; хоча він зароджується в середовищі індуїстської релігії і є типовим продуктом своєї сфери впливу (не тільки культурним, але одночасно й філософським, і етичним), його хронологія та історична канва збереглися з дивовижною ясністю. Головною характеристикою буддизму як напрямку, що постає з надр брахманізму, є його прагматизм: це практичний напрямок, він звернений безпосередньо до людини, намагається уникати будь-яких проміжних ланок.
На відміну від таких великих релігій, як брахманська або єгипетська, буддизм має засновника. Буддизм персоніфікований і цим схожий на християнство. З’являється особа, яка дає початок якійсь ідеї, напрямку мислення.
Багато разів поставало питання: буддизм це прояв пантеїзму, політеїзму чи монотеїзму? Знайомство з буддизмом бентежить західних людей. Існують пантеїстичні уявлення про Бога, який присутній в усьому, а все видиме – лише форми проявлення божества. Політеїстичне сприйняття припускає, що є частини світу, де верховний Бог менш проявлений, але при цьому існує багато богів різних рівнів, від великих, що правлять галактиками, до малих, які налагоджують зв’язки між усіма значними чи незначними явищами. А монотеїзм – віра в існування єдиної Сутності, яка пов’язана з Творінням опосередковано. Це стосується християнства, адже християнська ідея потребує посередника між Богом та людьми, і цим посередником є Христос.
У буддизмі ж усі ці три уявлення присутні разом: іноді він нагадує пантеїзм, іноді – політеїзм, а часом – монотеїзм. І не в тому річ, що саме він нагадує, а в тому, що ці три ідеї, якщо їх очистити і довести до кульмінації, сходяться воєдино.
Спочатку розгляньмо історію життя Будди, а потім перейдімо до «євангелій [1]». Між історією та «євангелієм» є істотні відмінності. Перша відмінність полягає в тому, що автор «євангелія» є послідовником тієї ідеї, про яку розповідає. Однак для об’єктивного сприйняття спочатку треба зрозуміти, які історичні елементи дійшли до нас, а потім – що нам можуть дати «євангелія». Зрозуміло, що «євангелісти» будь-якої з релігій мають обов’язок перед тією релігією, про яку сповіщають.
Подібні обов’язки іноді приводять до такого розуміння, якого не можна досягти іншим шляхом. Втім, обов’язки не тільки сприяють глибшому розумінню, вони передбачають також і знання передумов, тобто автор вважає, що йому відома мета всього задуму.
Сіддхартха Гаутама, Буддха (від санскритського кореня Buddhi), як і Христос (від грецького Christós), означає «Просвітлений». Сіддхартха – його власне ім’я, а Гаутама – ім’я жрецьке. Він належав до знатного роду Шак’я. Слово «Сіддхартха» пов’язане з поняттям, яке означає надприродні здібності. В Індії вважають, що в людях є приховані сили, які можна пробудити і які розкриваються в явищах, відомих сьогодні як паранормальні. Цю здатність проявляти феномени пов’язують з певними потоками психічної енергії, так званими сіддхами (це ті сили, психічні здібності, яких набувають йоги завдяки своїм практикам). Тож «Сіддхартха» означає «Той, хто володіє силами», «Той, хто керує силами» або ж «Всесильний». «Гаутама», або «Готама» можна перекласти як «пастух корів» від слова «go» – «корова», – той, хто тримає корів, хто пасе їх, хто їх зачиняє. В індуїзмі корова – символ світлої мудрості, символ «Матері Світу» подібно до того, як Христа називають «Агнець Божий», але це не означає, що Христос був ягням – назву вжито в переносному значенні.
Будду називали також Трипадагха[2], оскільки він був пов’язаний з Небесною Гангою – небесною рікою, що дарує родючість трьом світам: психічному, фізичному і духовному. Окрім того, його ще називали Гатасендеха, «вільний від боргів». Діяльність у світі призводить до наслідків, які формують нові дії, через це виникає потреба в новому народженні. Уявімо людину, яка за час свого існування переживає і успіхи, і невдачі. Це породжує в Природі реакцію, що лишається незавершеною або не має можливості повністю завершитись. Ця людина відчуває пристрасне бажання народитися знову, аби її завершити. Все, ким людина хотіла бути й не змогла, породжує, згідно східних учень, зерна дій, які обумовлюють повернення людини у цей світ, щоби вона зуміла стати тим, ким прагне. Та отримавши нові можливості після повернення у світ, людина починає бажати ще чогось. Того ж, хто вже позбувся всякого бажання бути – Буддху (Просвітленого), – називають «вільним від боргів» і «вільним від сумнівів».
У Тибеті є багато Буддх, серед них і попередники Гаутами, тому що Буддхою можна назвати кожного великого Просвітленого, кожного великого містика. Так само, як наприклад, і «лама» означає «священнослужитель», «жрець».
Тисячоліттями в Індії існували чотири касти. До першої касти належали брахмани – жерці. До другої – кшатрії, які пізнавали дійсність черезь життя воїна-захисника, служіння, покровительство слабким та подолання страху смерті. Одна з найвеличніших оповідей, в якій відображено кодекс поведінки кшатріїв, – «Махабхарата» («Велика битва»). За велінням долі Гаутама народився в родині кшатріїв. За переказами, він з’явився на світ у місцевості, яка тепер на території Непалу, – у царському палаці в Капілавасту, приблизно за 150 км на північний схід від міста Бенарес, неподалік від Ганги. Ганга там починається у гімалайському гірському масиві, в ущелині Гангадвара («Ворота Ганги»).
Датою його народження сингалезькі джерела (о. Шрі-Ланка) називають 623 рік до н.е.; за сіамськими свідченнями це сталося у 685 році до н.е. Сучасні ж дослідники на підставі аналізу історичних даних вважають, що він з’явився на світ у 563 році до н.е. І ця дата більш-менш збігається з часовим проміжком від 600 до 543 року до н.е., на який вказує предковічна індійська традиція. Ми бачимо, що з відстані у двадцять шість віків свідчення традиції є дуже близькими до даних історичного аналізу.
Батько Будди на ім’я Шуддходана або Шуддходарта, правитель невеличкого князівства, мав шляхетне походження, але був не надто могутнім. Його матір звали Майя, вона була принцесою сусіднього князівства. Maya означає «Ілюзія», у християнстві Майя відповідає матері Христа Марії, а в Греції так само звали матір Гермеса, а Гермес – це Мудрість.
Майю описують так: вона не гнівлива, не пихата, не примхлива, не гордовита. Вона не має плотських бажань, у неї ясне, красиве чоло, її брови досконалої форми ніколи не супляться, волосся – кольору воронового крила, її очі ясні та чисті, як лотос, її вуста, мов стиглі вишні. Чарівливий увесь її вигляд: округлі плечі, витончені руки, гнучка, мов тростинка, талія, ноги стрункі, як у лані. Її називають Майядеві – «Осяйна Ілюзія», і вона, справді, здається яскравим сновидінням, що завжди зникає, коли прокидаєшся.
Нам не відомий детальний опис зовнішності батька Будди, але з окремих уривків він постає зразковим кшатрієм, доброчесним царем, який любить свою родину. Він оберігав тисячолітні військові традиції предків, мав певні політичні амбіції та любов до величного й прекрасного. Він не пропускав нагоди познайомитися з численними філософами та видатними людьми, які відвідували його князівство. У цьому князівстві було багато чудових палаців та сповнених пахощами садів. Шуддходана («Чистий рис») теж мав ім’я Гаутама і, за переказами, був нащадком Ікшваку[3].
Хлопчик народився у травні і відразу ж вирізнявся красою тіла й розумом. Невдовзі після його народження померла мати, далі про нього дбали батько та сестра матері на ім’я Гаутамі, яка стала другою дружиною Шуддходани. У сім років царевича віддали під опіку учителя Вішвамітри[4] та його старих мудрих учнів.
У «Лалітавістарі»[5] згадується, що гуру прийшов до Шуддходани і мовив: «О царю! Він знає всі види письма, які мені відомі лише за назвою. Його нічому не треба вчити. Істинно, він бог серед всіх богів».
Переказують, що Будда підлітком відвідав сад Лумбіні, де, за деякими джерелами, він насправді народився, бо Майядеві, відчувши наближення пологів, захотіла поїхати до своїх батьків. На цій підставі історики дійшли висновку, що мати Будди померла на сьомий день після пологів від інфекції через антисанітарні умови, в яких він народився.
Майбутній Татхагата[6] («Проповідник»), вочевидь, був за вдачею інтровертом, тож підлітком, хоча й маючи виняткові здібності до спортивних вправ, він часто в саду поринав у роздуми так, що насилу його відволікали від цього заняття.
За словами його вчителів, великі уважні очі цього хлопчика, що сяяли з-під незвичайно високого чола, споглядали світ із подивом. У цих очах була безодня смутку і спогадів. Дитинство Гаутами пройшло в розкоші й розвагах. Усе всміхалося до нього в чудових садах його батька, але не зникала ця передчасна тінь з його обличчя, ніщо не могло притамувати тривогу в його серці. Він був з тих дітей, котрі не розмовляють, бо надто багато думають.
В усіх історіях з його юності Сіддхартха постає надзвичайно чутливою та доброю людиною. Йому доводилось брати участь у полюванні, та він спрямовував свої стріли супроти інших стріл, збиваючи їх на льоту, щоби дати можливість газелі втекти.
Дедалі більше він заглиблювався у споглядання. На кінець підліткового віку його схильність до містичного почала хвилювати царя, тож батько прискорив одруження принца з дочкою правителя сусіднього князівства, яку звали Яшодхара (або Гопа). Репутація ж Гаутами була такою, що цар Супрабудда, батько обраної принцеси, не погоджувався віддати свою дочку за того, хто не вирізнявся чоловічою вдачею – не цікавився військовим мистецтвом, віддаючи перевагу прогулянкам і відпочинку – заняттям, що більше пасували самітникам та жінкам.
Спонукуваний батьком, юнак погодився помірятися силою з будь-яким принцом з інших князівств. За переказами, звичайні луки просто ламалися в його руках. Тоді його батько запропонував принести лук свого діда, царя-велета Сінахану, що зберігався у храмі, а донести цей лук до місця змагань змогли тільки двадцять чоловіків разом. Найсильніші серед принців ледь змогли утримати лук кілька секунд, та ніхто не був спроможний натягнути його. Втім Гаутама зробив це з легкістю одним пальцем правої руки. Він переміг і по праву отримав руку красуні Гопи.
Для молодої пари цар спорудив три палаци: літній, зимовий і ще один на сезон дощів у Гімалаях. Усі палаци були надзвичайно розкішними, чудово облаштованими, з великою кількістю слуг. Молоде подружжя здобуло таку славу, що дарунки для них надходили з найвіддаленіших царств, а благословення – з усіх міст і поселень.
Так прожили вони чотири роки – в прогулянках і насолодах. По тому часові Гопа народила сина, якому Гаутама дав ім’я Рахула (що на санскриті означає «пута», «ланцюг», «ланка»). Народження сина, вірогідно, стало потрясінням для принца, він знову почав усамітнюватися десь у тиші. Цар занепокоївся, адже політична ситуація у державі була не зовсім сприятливою. Маленьке князівство послабилось через надмірні, нерозумні витрати, і правитель побоювався, що царство Кошала оголосить йому війну.
Його побоювання були небезпідставними. Через п’ятдесят років після смерті Будди царство Кошала остаточно приєднало до себе царство Шак’я. Шак’ї не змогли перемогти, бо були невеличким народом, а їхні сусіди були багаточисельні й добре озброєні. Царство Шуддходани було вражене внутрішніми кризами, можливо, воно не мало достатньо озброєної армії, але там було багато музикантів, поетів, пустельників. Зростали економічні труднощі, зумовлені надмірним споживанням, – люди займалися мистецтвом і витрачали більше, ніж виробляли. Для сучасної економіки це утопія. Тут важлива рівновага, бо, якщо всі присвятять себе винятково філософії, то помруть з голоду. Має існувати не тільки взаємодопомога, але й розподіл праці.
У цьому місці реальна історія вплітається у міф. А реальність полягає в тому, що Гаутама полишає дружину та сина і стає саньясином, мандрівним монахом. Це вразило його рідне та сусідні князівства, кожне з яких тлумачило цю подію по-своєму. І не тому, що він став жебрущим містиком – тоді це було в моді серед молодих аристократів, а саме через несвоєчасність, через категоричність і серйозність його рішення, незвичні для тих «утеч», що часом здійснювали декотрі принци. Йому було 29 років. На той час з країни Біхару поширюється джайнізм, і схоже, саме джайнізм та Упанішади надихнули Гаутаму на початку мандрів.
Далі історія слабшає під натиском міфу. А ми лише сплітаємо в єдине полотнище, мов тонкі нитки, розрізнені уривки біографії. Бачимо, як Гаутама навчається у великих учителів свого часу – Алари Калами [7], Уддаки Рамапутти [8] та інших. Він нібито спілкувався з йогами і навіть з кимось на кшталт «факірів», дивуючи їх своїми паранормальними силами та тривалими асанами, що, за деякими свідченнями, продовжувались роками.
Він проповідував протягом 45 років і заснував сангху («церкву»), спочатку до неї входили тільки чоловіки, потім і жінки. Немає жодних історичних свідчень про те, що він полишав Індію або ж колись відвідував Цейлон, хоча мешканці острова до цього часу всюди показують ступи, «храми», що зберігають сліди його перебування, а також відбитки, залишені колінами та ступнями Будди. А китайський буддизм, найсильніший серед усіх, через декілька століть доклав великих зусиль, аби «довести», що Гаутама відвідував Китай. Навіть Японія має такі претензії. Однак, це вже сучасніші узагальнення, що видаються нам історично неправдоподібними.
Гаутама знайомиться зі своїм ворогом Девадаттою. Це його двоюрідний брат, честолюбний і безпринципний, який завжди боровся з Гаутамою, намагаючись завдати йому якомога більшої шкоди, і який врешті-решт розколов ще нечисельний орден монахів, забравши з собою деяку кількість монахів. Дії Девадатти й деяких надто ревнивих брахманів, а також вступ жінок до ордену створювали багато перепон для сангхи на перших її порах. Поширювались наклепи на Учителя, серед яких часто були звинувачення його бхікшуні («монахинь») і навіть його самого в сексуальних злочинах. Але Будда, який окрім чистоти та мудрості володів і мистецтвом діалектики, завжди, звертаючись до людей, розвіював ці наклепи.
Помер Будда в гаю Шала, імовірно, під сандаловими деревами (судячи з історичних оповідей), біля нього були його учні. Історики називають різну кількість учнів, хтось говорить про кілька тисяч, а хтось – про невелику купку. З належною обачністю можна припустити, що їх було близько п’ятдесяти, хоча ця цифра вельми приблизна, та вочевидь було їх немало, адже Будда жив в епоху нестабільності й бродіння умів. Про це можна судити з того, що його власна родина не дуже переймалась тим, що він кудись помандрував задля медитації, бо й інші принци так чинили. Напевно, усамітнення заради медитації було притаманне тій епосі через велику зацікавленість містикою.
Згідно тогочасних хронік, одночасно зі смертю Будди на ті краї насунули бурі й катастрофи.
Джерела також розповідають, що ніби дещо перешкоджало спаленню його тіла, але потім тіло враз спалахнуло, залишивши по собі лише кістки, які не згоріли. Через століття Ашока зібрав з усіх куточків Землі 84 000 скриньки, в яких зберігались реліквії – невеличкі уламки кісток Будди. Потім він спорудив 84 000 ступ для зберігання усіх цих фрагментів тіла Будди.
Досі ми аналізували історичні факти, засвідчені хроніками епохи, далі розглянемо відомості на основі «євангелій», на основі того, що лишили у спадок прихильники його релігії.
Три основні «євангелія», що розповідають про життя Будди, це:
- «Євангеліє» Ашвагхоші [9]. В цьому творі йдеться про останнє втілення Будди Гаутами, про те, як він досягнув стану Буддхи, про його відхід до Нірвани та смерть у тілі нірманакайя.
- «Євангеліє» Махавасту [10] («Велика Історія»).
- «Євангеліє» Лалітавістара [11] розповідає не тільки про останнє, але й про всі попередні втілення Будди.
Згідно «Євангелія» Ашвагхоші, Будда народився на другий день після четвертого повного місяця у царстві Капілавасту, яким правив його батько на ім’я Шуддходана. Цар Шуддходана належав до жрецького дому Гаутама («переможець природи») роду кшатріїв Шак’я. Його мати цариця Майя або Махамайя померла на сьомий день після його народження. По смерті Майї про дитину дбала сестра матері Махапраджапаті Гаутамі, яка стала дружиною царя.
До того, як майбутній Будда з’явився на світ, його мати побачила уві сні сонми девів, які зробили її невагомою та віднесли до Гімалаїв. Там її зустріли чотири царі чотирьох частин світу. Потім до Майі, що лежала в тіні дерева зі ста гілками, спустився білий слон і м’яко увійшов в її правий бік. Майю охопило неймовірне відчуття щастя. Вважається, що цей сон наснився їй після семи днів усамітнення в садах Лумбіні.
Відразу після народження хлопчик зробив сім кроків на чотири сторони світу. Містики-брахмани, які прийшли його вшанувати, побачили у нього на тілі 32 ознаки досконалості. Серед брахманів був ріші [12] на ім’я Асіта, аскет, який завдяки чистоті та знанням досяг дуже високого духовного рівня і могутності, але попри те ще ніколи раніше не був присутній при народженні Аватари. Він заплакав, бо сам через старість вже не побачить, як Будда втілить своє призначення. У своїй промові Асіта пророкує його долю і великі досягнення, відтак духовною силою піднімається вгору і зникає.
Далі «євангелія» оповідають про життя Будди в палаці. Батько, котрий побоювався, що син усвідомить своє призначення на Землі, всіляко дбав про те, щоби він купався в насолодах життя. Навчати царевича довірили найкращим учителям; серед них згадується Вішвамітра [13], наймудріший поміж них, але хлопчик перевершував і його своїми вродженою мудрістю, скромністю та любов’ю.
У наступній частині, що має назву «Тривога», йдеться про те, що хоча цар і не шкодував коштів на розкоші та розваги для принца, однак, той відчував внутрішній неспокій, ніби йому призначена інша доля, ніж та, яку він має від народження.
Одного разу принц сказав батькові про свій намір виїхати з палацу, щоби оглянути все царство. Почувши таке, цар наказав пишно прикрасити все довкола і заборонив старим, хворим і калікам з’являтися на дорозі принца. Спочатку все відбувалось так, як того хотів цар, але в події втрутився Дева-ріші[14] – він з’явився на дорозі у подобі немічного старого, щоби дати юнакові перший урок. Принц запитав у свого візничого: «Хто це?», – але той не знав, що йому відповісти. Тоді Дева вустами візничого відповів йому, і ця зустріч стала першим потрясінням для юнака.
Коли принц удруге виїхав за межі палацу, Дева з’явився у вигляді немічного хворого, вкритого струпами. Засмучений принц кинувся йому на допомогу і звернувся за поясненням до візничого, який знову дає відповідь з волі Деви. Так юнак отримує друге потрясіння.
Хоч як намагався батько перешкодити небажаним для царевича зустрічам, вони відбуваються з невідворотністю долі. На третій раз принц побачив у місті похоронну процесію, створену волею Дева-ріші.
Цього разу відбувається пробудження його власної природи. Його свідомість читає у книзі Природи й навіть поза її межами і виявляє причини, які втягують людей у вир все нових і нових народжень, він осягає необхідність отримання людьми того досвіду, якого вони не можуть уникнути. Так він осягає природу страждання й мінливість світу і звільняється від прив’язаності до цього світу. Він витримав «Випробування Землі».
Після цього відбувається четверта зустріч принца: перед ним постає старий аскет і вказує йому шлях пошуку.
Коли принц бачив хворого, немічного й померлого, він запитував про причину хвороби, старості й смерті у візничого, але той не знав відповіді. Тоді принц сказав йому: «Якщо твої знання не допомагають виявити причини хвороби, страждання і смерті, то вони нічого не варті».
Тим часом Шуддходана всіляко намагається прив’язати сина до царства: змушує його одружитися з Яшодхарою (за деякими свідченнями – Гопою), яка народжує йому сина Рахулу; крім того, цар приготував для нього три палаци, які мали назви Субха, Сурама і Рама (про це раджу почитати у книзі «Світло Азії» Едвіна Арнольда).
Батько Яшодхари, на ім’я Супрабудда або Дандапані, сказав, що віддасть свою дочку лише за того, хто виявить себе найкращим у військовому мистецтві. Гаутама переміг двох інших претендентів і оженився на дочці Дандапані. Одне з випробувань вимагало неабиякої сили і вправності у стрільбі з лука на велику відстань. Він точно влучив у мішень, випустивши стрілу з лука, що звався Сінахану (можливо, Сінахану – це бог-Лев, а можливо, сам Індра). Лук зберігали у храмі і не використовували протягом багатьох тисячоліть (історична версія твердить, що це був лук діда Будди). Це випробування вимагало не тільки уміння стріляти з лука, але й уміння підготувати його до стрільби тощо. Крім того, він мав приборкати чорного коня, найбільш норовливого серед інших коней, і йому це вдалося без застосування сили, лише завдяки своєму вмінню переконувати. Так він показав, що правдиве знання не призводить ні до страждання, ні до розладу, ні до карми. Цей кінь символізує опанування наймогутніших енергій і всіх світових сил. Завдяки цьому він отримав перемогу у другому випробуванні – «Випробуванні Води»: йому довелося плавати, випливати зі ставків, укритих лотосами... Після випробувань відбулось так зване «Звільнення від бажання».
Коли принц повернувся до палацу, батько знову пропонує йому життя, повне насолод. Принца постійно оточують юнаки та дівчата, які всіма способами прагнуть відвернути його від власної мети та місії: намагаються звабити фізично або захопити художніми, літературними, науковими заняттями. Коли перед ним постають апсари[15] і всіляко намагаються спантеличити його, відволікти від медитації – то вони з’являються у вигляді учнів чи монахів, то у вигляді хворого чи утопленика, – найм’якші слова, які він знайшов для них, були: «Заберіть з перед моїх очей ці мішки з гниллю».
Приходив також брахман на ім’я Удайі з наміром переконати Будду відмовитися від споглядального життя, але Будда впізнавав в усьому, що відбувалось довкола нього, гру Майі – ілюзії, існування на проявленному плані, і не став учасником цієї гри, завдяки чому подолав третє випробування, «Випробування Повітря».
Відтак починається наступний розділ, що має назву «Розлука». Будда продовжує жити в палаці, однак, аби здобути силу, необхідну для встановлення зв’язку з реальністю, він знову з дозволу батька виїжджає за межі палацу. Разом зі своєю свитою він прямує до квітучої долини, де все здається сповненим життя, але, уважний, він виявляє причину цього життя і знову бачить страждання. Він зрозумів, що всі живі істоти постійно перебувають у Сансарі – циклі народжень і смертей, безперервному коловороті перевтілень. Подібно до колеса, що вічно обертається, цикл починається знову й знову. Він зупиняє почет і залишає його, аби в тіні дерева заглибитися в медитацію. Тут він досягає Самадхі – опанування самого себе. Це стан зосередження, в якому свідомість ототожнюється з об’єктом зосередження, Духом. Тоді відносна індивідуальна свідомість зникає, стаючи Усім, і Будда встановлює безпосередній зв’язок зі світом Причин. Так він подолав четверте випробування, «Випробування Вогню».
Він пізнав страждання, виявив причину страждання; подолав природу змін та циклічності, він уже не залежить від них. І тепер він знайде шлях до цілковитого подолання будь-яких обмежень, він знайде «Благородний вісімковий шлях».
Будда повертається до палацу і повідомляє батькові про свій намір шукати шлях звільнення для всіх людей. Сіддхартсі довелося довго переконувати батька, бо той бажав віддати трон саме йому. Сіддхартха сказав, аби його вважали померлим, адже він іде на пошуки Абсолютної Істини і доки не знайде її – не повернеться, а як знайде – вже не буде людиною.
Тож, за допомогою коня Кантаки, а, можливо, й візника, принц таємно залишає палац і прямує до лісу. Сонми девів приховують втікачів. Він прибуває до місця, де жив святий ріші на ім’я Покa. Там Сіддхартха позбувся всіх ознак того, що він принц. Він обстригає волосся, яке деви відносять у високі сфери, тобто відмовляється від своїх теургічних сил, цілком віддаючись медитації; він доручає своєму візнику передати батькові діадему як доказ зречення ним престолу; міняє свої нечисті мирські шати на простий чистий одяг взятий у дроворуба, яким був не хто інший як дева. Перевдягнувшись, він прощається з візником Чандакою і той повертається до Капілавасту, де всі плакали та сумували за принцом. Загалом в Індії Чандака вважається міфічним персонажем. Це мандрівні чарівники, які ходять по селах і допомагають людям. Цей збірний персонаж індійських міфів уособлює тут посланця.
«Євангеліє» розповідає, що кінь Кантака повернувся до палацу, мов навіжений, на скаку зупинився перед царем і заіржав... Цар мовив: «Що сталося з цим конем? Невже на мого сина хтось напав? Він хоче мені щось повідомити!». Кінь настовбурчив гриву й вуха, підняв хвіст і вигукнув: «Народився Буддха!» – і впав мертвий.
Коли ж до палацу повернувся Чандака, Яшодхара стала сварити й ображати його, а він відповів, що не винен в її горі. Всі готові йти на пошуки принца, але Чандака запевняє їх, що це марно. Махапраджапаті з Яшодхарою плачуть і навіть коня звинувачують в тому, що сталося. Але усвідомивши, що в тому, що сталося – воля богів, замовкають і замислюються. Засмучений і розгніваний Шуддходана звинувачує візника й скакуна у своїй біді; потім, за порадою близьких, відправляє на пошуки принца першого міністра та царського радника у супроводі охорони. Їхнє завдання – повернути його до палацу. В лісі вони натрапляють на пристанище самітників, які вказують, куди вирушив Паломник. І посланці врешті зустрілися з колишнім принцом в оселі ріші на ім’я Пінда. Вони бесідують і майбутній Буддха відповідає їм дуже розумно. Вони визнають правдивість його слів, та, зауваживши на його молодість, намагаються збудити в ньому всі земні пристрасті, чисті й нечисті, аби він повернувся; на це Гаутама відказав, що їм слід вважати його померлим.
Далі знаходимо Будду в місці, де разом проживали брахмачари – члени релігійної секти, які вважали, що до Сварги, «Небесної Оселі» (свого роду Небо або рай в екзотеричних релігіях Індії) можна потрапити через пригнічення й виснаження тіла. Він вступає з ними в бесіду і з сумом розуміє, що вони не відкрили спосіб звільнення. Він пояснює їм, що природу не підкорити ні випробуваннями, ні намірами – це можна зробити лише діючи певним чином, не втрачаючи час на блукання манівцями; важливо дисциплінувати доступні засоби й провідники, неухильно виконувати свою роботу, не вдаючись до будь-яких крайнощів.
Сіддхартха вирушив у паломництво до Раджагріхи, а всі, кому пощастило зустрітися з ним, щиро висловлювали йому свою шану. Почувши про чудового молодого паломника, раджа хоче познайомитися з ним; він бажає передати Гаутамі своє царство після своєї смерті. Їхня бесіда відображає глибоку мудрість молодого аскета. Він дає зрозуміти, що не відмовляється од світу страждань, але знайшов дещо краще – Світ Мудрості; що не бажає знову одягти корону земного правителя, як кролик не бажає повернутися до зміїного кубла. Однак, раджа просить, аби він, здобувши Просвітлення, знову прийшов до нього й приніс розраду та світло його народові. Отримавши обіцяння від непохитного шукача Закону, раджа відпустив його.
Гаутама приходить до іншого відомого ріші – Арада-Рами, сподіваючись віднайти Істину в його ученні. Той став розповідати йому про сканди[16], про розум та його значення, а також про подвійний корінь розуму. Й аби досягти звільнення Арада-Рама радить практикувати чотири істини:
- Запалити світло Мудрості;
- Протистояти темряві невігластва;
- Виявити затьмарене й темне;
- Протистояти затьмаренню й пітьмі.
Зрозуміти ці чотири істини – означає звільнитися від народження, старості та смерті. Але це учення не задовольнило Гаутаму, і він вирушив до ріші Удра. Настанови цього учителя також не задовольняють його, тому він знову вирушає в дорогу і приходить до місцевості під назвою «Ліс Страждання». Там він зустрічає п’ятьох монахів, які практикували крайній аскетизм і відречення. Їхній шлях здався Гаутамі істинним, і він вирішив пристати до них. Так він жив з ними шість років та зрештою зрозумів, що тільки втрачає час, а до мети не наближається. Останні сили вже залишали його, коли він пішов від них, почувши пісню якоїсь дівчини: «Ослаблена струна не зазвучить, надмір натягнута – порветься, не виправдає наших сподівань; й лише в міру натягнута струна принесе нам гармонію». Це пробуджує майбутнього Буддху, і він вирішив покласти край своєму мордуванню.
Йдучи лісом, він знаходить страву з молока й відбірного рису, яку приготувала побожна молода жінка девові лісу в подяку за народження сина. Гаутама з’їв цю страву, і в ньому проявилися втрачені ознаки досконалості. Після цього він попросив у женця трави, устелив її під деревом Бо і залишився там сидіти, доки не досягне, за його власним свідченням, Досконалої Мудрості.
Усі деви радо вітають прибуття Ріші, тільки Мара затаїв злобу, побоючись втратити свій статус непереможного. Він починає підступно нападати на Будду. Спочатку підіслав до нього трьох своїх дочок, неперевершених за красою і мистецтвом зваблення, але аскет не звертає на них увагу. Потім Мара наслав на нього зграю страхітливих демонів, але вони безсилі супроти духовного піднесення Просвітленого. Тоді Мара звертається за підмогою до своєї тітки Махакалі, і вона постає перед Гаутамою в жахливих корчах, з черепом в руках. Сіддхартха зберігає незворушний спокій, і лише співчуває тим, хто потопає у болоті тимчасового. Осягаючи необхідність Послання Істини, він зробив свій розум таким спокійним, як сніги Гімалаїв – предків усіх інших гір; так він переміг і демона Мару, і свого внутрішнього демона; він готовий сприйняти Велике Одкровення.
Буенос-Айрес (Аргентина), 1971 р.
Продовження: «Євангеліє» Будди та езотеричний буддизм, частина 2
[1] Євангеліє (грец. euaggelion букв. «блага вість») — назва ранньохристиянських оповідей про життя Христа. Тут вжито у розумінні життєпису засновника релігії. — Прим. ред.
[2] Трипадагха — Єдиний, що має три кроки. Одне з імен священної ріки Ганги, яка, згідно легенд, трьома потоками ринула з небес. — Прим. ред.
[3] Ікшваку (санскр. «цукрова тростина») — легендарний давньоіндійський цар, перший правитель і засновник династії Ікшваку (Сонячної династії). У текстах індуїзму Ікшкваку описують як праведного та прославленого монарха. — Прим. ред.
[4] Вішвамітра (санскр. «друг усіх») — ведичний мудрець, один із семи великих ріші. — Прим. ред.
[5] Лалітавістара (санскр. «Детальна оповідь про радощі життя і Слова Будди») — буддистський літературний текст, написаний санскритом, містить біографію Будди Шак’ямуні. «Лалітавістара» — це рання сутра, оригінальну версія якої датують ІІІ століттям. — Прим. ред.
[6] Татхагата (санскр. «Так прийдешній», «той, хто так прийшов») — одне з імен Будди. — Прим. ред.
[7] Алара Калама — мандрівний аскет, йогин. — Прим. ред.
[8] Шрамана — мандрівний монах, аскет, релігійний подвижник у Давній Індії. Важливою особливістю шраманів було заперечення авторитету Вед. — Прим. ред.
[9] Ашвагхоша — відомий теолог, який жив у І столітті нашої ери; припускають, що він написав трактати на цю тему, які до нас не дійшли.
[10]Махавасту (санскр. букв. «Велика історія») — зібрання санскристських текстів, які належали хінаянистичній школі махасангхіка. Створені близько І ст. до н.е. — Прим. ред.
[11] Лалітавістара (санскр. «Детальна оповідь про радощі життя і Слова Будди») — буддистський літературний текст, написаний санскритом, містить біографію Будди Шак’ямуні. «Лалітавістара» — це рання сутра, оригінальну версію якої датують ІІІ століттям. — Прим. ред.
[12] Ріші (санскр.) — святі відлюдники, мудреці в Давній Індії, які жили у лісі.
[13] Вішвамітра (санскр. «друг усіх») — ведичний мудрець, один із семи великих ріші. Йому приписують авторство більшої частини третьої мандали «Рігведи», включаючи «Гаятрі-мантру». — Прим. ред.
[14] Дева-ріші — «Божественний святий»; це мудреці, які досягли на Землі цілком божественної природи.
[15] Апсари — напівбогині в індуїстській міфології, духи хмар чи води. Зображували їх прекрасними жінками, одягненими в багаті вбрання, прикрашених коштовностями. — Прим. ред.
[16] П’ять сканд, чи «груп прив’язаності», — п’ять складників, необхідних для створення персони, згідно з феноменологією буддизму. Іншими словами, сукупність п’яти сканд — це «Я» індивідуума, у термінології Юнга — самість. — Прим. ред.