Шінобу-Сан

Наталя Довгопол

Ми зустріли його, коли поверталися з моря. Нас було шестеро, а дорога до гуртожитку була довгою та спекотною. Він їхав за кермом невеликої вантажівки, упізнав нас, бо нещодавно випадково потрапив на наш концерт (а не-японців на острові майже немає, нас важко було не впізнати) і запропонував підвезти. Звали його Шінобу-Сан, він тримав невеликий магазинчик, де продавав саке й спортивні кросівки. Шінобу-Сан говорив лише японською, але на щастя, серед нас була напівяпонка з Берліну, яка переклала, що цей приємний повний чоловік в окулярах та з копицею кучерявого волосся на голові, запрошує нас до себе в гості в один із вихідних.

І ось наша міжнародна компанія, що приїхала на острів Аваджі ділитися своїм мистецтвом в рамках фестивалю Awaji Art Circus, вирушає увечері в гості. Ідемо навпрошки, через гори й рисові поля, по гуглкарті. Швидко сутеніє й нам здається, що ми перетворюємося на персонажів хорору. Нарешті бачимо рожеву смугу останніх променів сонця над морем і виходимо на освітлену ліхтарями трасу, що веде до маленького села.

Будинок з ввімкненим світлом ми помітили одразу. За скляними вітринами продавалися алкогольні напої та кросівки. Знайшли. Двері були відчинені.

• Шінобу-Сан! - покликала наша япономовна Аска.

Але ніхто не відповідав. Нарешті ми розгледіли на дверях записку: “Дорога Аска, зачекайте на мене, скоро буду”. Для нас, вихідців із іншого світу, це був грім із ясного неба – магазин, де пляшка саке коштує 200 доларів, без жодних замків чи запобіжних засобів.

Шінобу-Сан невдовзі приїхав. Виявилося, що він шукав нас по дорозі, бо переймався, що ми спізнилися аж до темряви. Запросивши нас всередину, господар показав кімнату, обставлену атрибутами сінтоїзму та буддизму, де посередині на татамі стояв низенький стіл, а під ним подушки для сидіння. Він виніс традиційні чарочки та велику бутиль дорогого марочного саке з рису.

• Я був пожежним, а потім почав працювати тренером сумо для дітей і відкрив цей магазин при своєму домі, – розказав пан Шінобу. – Коли я облаштовував цю кімнату, я мріяв приймати тут гостей із усього світу та пригощати їх саке, розповідаючи про японську культуру. Коли люди п’ють саке, вони віддають шану богам із вдячністю за свої здобутки та звершення, святкуючи свої перемоги разом. Тож коли вони підносять догори чарки, вони не метушаться й не вигукують тости, а повільно й розмірено кажуть “кампай”, обов’язково дивлячись одне одному у вічі. Кампай!

Ми поверталися в гуртожиток, перебуваючи в якійсь мильній бульбашці, здивовано перезираючись: чи це справді сталося з нами? Шінобу-Сан нагодував нас закусками, солодощами та горіхами, розповів історій, вислухав наші. Ми влаштували справжнє вар’єте з наших номерів просто у нього в магазині, а потім вивчали принципи боротьби сумо. Ми лишили наші автографи та назви країн на упаковці з-під саке, яке ми розпили. Нас було дев’ять: Фінляндія, Зімбабве, Франція, Австралія, Білорусь, Німеччина, Росія, Сербія та Україна. Господар із гордістю дописав слово “Японія” посередині. Наостанок він двома партіями відвіз нас додому, вручивши кожному по морозиву.

І кожен із нас, перевертаючись у ліжку того вечора, думав, що вже завтра прокинеться інакшим. Коли тебе, незнайомця, чужинця, впускають в дім, коли тобі дають те, що не можна отримати на жодній екскурсії, лекції чи майстер-класі – живий досвід, чисту енергію, коли у відповідь хочуть отримати лише твою щасливу посмішку, то щось усередині перевертається. Ти раптом розумієш, що людство не таке вже й погане, потрібно лише притягувати до себе таких людей, яких вартуєш сам.