Антонім параної страху
Я довго думала перед тим, як сісти писати – що ж таке «довіра»? Певно, довіра – це покладання свої долі, свого життя у чиїсь руки. Не повна «передача прав», а саме ввіряння якогось аспекту. Є близькі люди, яким можу довірити свої таємниці. Але не всім і не все. Є люди, яким можу довірити своє майно, щось матеріальне. Але чи є настільки близькі люди, яким би я могла довірити своє життя? Батьки? Звичайно! Але проходить час, міняються покоління і звичаї, діти йдуть з батьківського дому, відповідаючи новим викликам власної буденності, наші світи різняться, ми робимо власні помилки і вибори, ідемо власними шляхами… Я їм довіряю свої батькам, але чи в сенсі абсолютному, чи в сенсі повного ввіряння своєї долі в їхні руки зараз, у дорослому віці?! Дуже хотілося б сказати так, але ж очевидно, що ні. То, виходить, довіряти можна тільки собі? Маючи власний план, стратегію і філософію життя, покладаючись лише на себе… Але ж не все навіть у нашому чітко пропланованому, ретельно продуманому житті залежить від нас. Тут є частка втручання і вищих сил, Того-Хто-над-нами. У Нього є свій план, який нам не відомий і з нашим навряд чи сходиться. То як тоді бути, кому довіряти? Від кого насправді залежить наше життя?
Від усіх! Особливо від тих, кого ми не знаємо. Свідомо чи ні, але щодня ми ввіряємо своє життя, свою долю, своє благополуччя сотням, тисячам чужих людей. Радше підсвідомо. Довіру потрібно заслужити? Так, на вищому рівні. Очевидно, для довіри, як і для любові, як і для всього у цьому світі, існує безліч визначень, безліч рівнів і безліч форм. Чи довіряю я десятку водіїв, коли переходжу дорогу? Хай на зелене і по правилах, але ж раптом хтось захоче ці правила порушити? Чи довіряє водій, який жене по трасі механіку чи групі інженерів, які недавно мудрували над його авто, що все це зроблено якісно? Чи довіряю я їм, будучи впевненою, що гальма не відмовлять? Чи довіряю я людині, яка вирощувала яблука, що я їх сьогодні купила, що вони нічим шкідливим не оброблені? Чи довіряю я водієві, який везе мене у громадському транспорті, адже може бути слизька дорога, поганий настрій, повний салон? Чи довіряю я своїм попутникам, будучи свято впевненою, що вони не злодії і не хворі чимось інфекційним? Чи довіряю я працівника водоканалу, відкручуючи кран? Чи довіряю я лікареві, який виписує таблетки і чи довіряю тим, хто їх виробляє, експортує і продає, що ліки мені не нашкодять? Чи довіряю будівельникам, які зводили будинок, де я поселилась на восьмому поверсі, що він раптово не обвалиться? Etc, etc, etc… Щодня, щомиті ми стикаємось з підсвідомими проявами довіри до мільйонів незнайомих людей, діяльність, життя, настрій, відповідальність, професійність яких впливає безпосередньо на нас. Нас ведуть політики і економісти, маркетологи і соціологи, вибираючи за нас, формуючи наш світ таким, яким вони його хочуть бачити. Чи довіряємо ми їм? Ми їм ввіряємось, бо мусимо, формуючи в межах створеного іншими соціуму власну життєдіяльність. Уже тут довіряючи собі.
Мені пригадався один випадок з життя. Якось занесла мене доля на тренування по професійній підготовці для воєнних журналістів. І професія, і виклики часу підказали, що потрібно бути готовим до всього. Отже, зібралось людей з півтора десятка і досвідчені воєнкори вчили нас виживання в екстримальних умовах. Було серед тих умов таке завдання (найлегше, до речі): навчитись правильно і оперативно злазити і підніматись на важку техніку. Отже, інсцинований напад ворога, потрібно швидко дислокуватись з величезного камаза під вибухи гранат, під прицілами автоматів. Звичайно, все навчальне, тренувальний формат, але, під загальний шум і світло-звукові ефекти приціли людей у балаклавах наганяли дуже реалістичний страх… Внизу, під машиною, стоїть командир групи – кричить: «Стрибай, мала!». Потрібна була б частка миті на роздуми: худенький хлопець, менший за мене, у мене рюкзак з всіляким причандаллям, високо… У голові мали б крутитись думки: спіймає він мене чи ні? Але, тієї миті часу на роздуми у мене не було: потрібно було стрибати. Стрибок – метафізичний чи звичайний завжди передбачає довіру до того, що внизу хтось спіймає чи направить. Нас може спіймати безодня – але ми ввіряємо себе цій безодні. Чи була у мене довіра до людини, з якою щойно познайомилась, ділячи банку солдатської тушонки? Мабуть, ні. Але й не було часу, щоб подумати про це. Це був інстинкт. І я довірилась. Хоч на якусь долю секунди, ця довіра мусила десь глибоко зародитись – спалахом в душі я мала повірити, що він мене спіймає. Інакше бути не може, бо від цього залежить моє життя: від нього залежить моє життя. Лише після того, як цей сюжет прокрутився флеш-беком у голові я зрозуміла те, що запитала себе, збираючись писати це есе. Що для мене довіра? Інстинкт!
Ми не змогли б вижити без цього інстинктивного рівня довіри, як не можемо без повітря. Адже, що таке повітря? Життєвонеобхідна субстанція? О2? Шар атмосфери? У нього теж безліч визначень. Якщо ми не довірятимемо тим людям, з якими доводиться комунікувати, часто опосередковано, ми житимемо у страху. В страху перед неякісними продуктами і небезпечними дорогами, перед викликами і буденністю життя. Але ми обираємо щось. Щосекунди, щомиті ми обираємо щось, на що впливає безліч незнайомих людей, які теж роблять свої вибори. І весь цей життєвий механізм просто не спрацював би без підсвідомої, інстинктивної довіри одне до одного. Ми не знаємо кожної людини, яка брала участь у процесі виробництва, ми не знаємо того, через які руки пройшов цей продукт. Але ми мусимо довіряти. Без довіри найменшої, інстинктивної, сліпої – у житті буде лише страх. Параноя. А довіра – це її протилежність, антонім параної і страху.