Довірливі очі : як двоє дівчат вирішили свої проблеми
Як часто звучить в нашому житті слово «довіра». Переважно її функція нагадує щось на кшталт цементу: якщо вона є—фундамент, а згодом і весь будинок тримається, якщо ні — життєві події не склеюються, не дають результату. Я би хотіла подивитися на ще один аспект довіри: це подолання страхів. Що таке страх, як не раптове зникнення довіри до себе, до інших людей і зрештою, до світу? Довіра лікує розум і серце , дозволяє навчитися жити сьогодні і не бігти наперед чи повертатись назад.
Коли мені 5 років ми з мамою йшли від гостей додому і так сталося, що було це достатньо пізно. Я вже спала в мами на руках і ми якомога швидше намагалися дістатися додому. Вже біля самого будинку, я прокинулася і коли ми вже мали заходити в під’їзд— побачила чоловіка, який стояв недалеко від величезного куща жасміну, який квітнув коло нашого будинку. Чомусь я нічого не сказала мамі, хоча чітко бачила, що він намагається сховатися, а чоловік зайшов за нами в під’їзд, мама прискорила кроки і він теж. Стало зрозуміло, що нас переслідують. Вже недалеко від квартири, чоловік замахнувся на маму, але вона вчасно відхилилася і він потрапив кулаком в стіну. Він не лише намагався забрати сумку, він намагався нашкодити. Я дуже злякалася і ніби в якомусь ступорі просто сиділа на сходах. Досі дивуюся, чому я нічого не зробила. Мама закричала і наші сусіди зрозумівши, що щось не так, відкрили двері і чоловік втік. А ми тим часом, швидко побігли додому, різко зачинивши двері на все можливі замки. Знаєте яке це було відчуття? Все тіло калатало, серце, здавалося, просто вистрибне. На мене, маленьку дівчинку ця історія справила враження. Моя базова довіра до навколишніх людей серйозно похитнулася. Майже до підліткового віку я перестала довіряти. І не лише темним під’їздам, а й людям, які в них заходили. Постійно просила, аби мене провели, або чекала, допоки хтось із сусідів буде йти додому і йшла за ним. Я більше не вірила, що інша людина не може заподіяти шкоду іншій.
Цей страх народився в мені і вперто не збирався йти. Чесно сказати, на той момент я не знала як його подолати, бо надто сильно тримався спогад про той вечір. Мене дивувало, що за гроші, якісь матеріальні речі одна людина готова була нашкодити іншій, ба більше, могла її вбити. Це з роками не забувалося.
І ось однієї зими, ця історія отримала своє продовження. Я поверталася з музичної школи, а оскільки темнішає рано, то о 6 вечора була вже майже ніч. Дійшовши до будинку, я знову побачила двері в під’їзд, де на кількох поверхах не світилися лампочки. І мене знову охопив цей дитячий страх, ціпеніння. Я просто стояла перед дверима в будинок і не могла зробити крок. Батьків ще не було вдома і не було кому мене зустріти. Ось в цю мить і народився справжній урок не лише подолання страхів, а й повернення довіри в мені. Я чекала, аби хоч хтось йшов додому, але як по закону підлості—жодної душі.
Час йшов, нічого не змінювалося. Аж раптом я побачила маленьку дівчинку в кількох метрах від себе, вона так само стояла перед цими величезними дверима і не могла зайти. Я не могла повірити, мені здавалося, що я сплю і бачу саму себе багато років тому. Небесна канцелярія цього дня була дуже точна в своєму меседжі для мене— час довіряти знову.
Дівчинка боялася увійти і схоже не було кому її зустріти. Вона була маленька і дуже схожа на мене. Ми зустрілися очима і не сказавши ані слова, я простягнула їй руку, давши зрозуміти, що я проведу її. Вона не вагалася ані секунди: вклала свою маленьку ручку в мою і заусміхалася. Чи було мені страшно? Було! До того моменту, як я не усвідомила, що це маленьке створіння беззаперечно мені довіряє. Без приводів, логічних доводів, а просто тому, що я її порятунок і немає іншого, хто би здійснив цей маленький крок назустріч. Я не могла її підвести. Провівши її до дверей і пішовши до своїх, я відчула таке величезне полегшення, ніби з моїх плечей звалилася величезна брила. Це не була ані гордість від себе, ані що інше—це було всеохопне відчуття того, що я більше не боюся, що я знову довіряю. Мій мозок в мить перестав продукувати підозри, вибудовувати кепські варіанти розвитку подій. Не лише я зробила послугу цій дівчинці, вона мені зробили набагато більшу. Вона показала на своєму прикладі, що означає довіра. Вона не потребує довгих промов чи особливих приводів, для неї іноді достатньо погляду в очі.
Зараз наше суспільство демонструє, що значить відсутність довіри одне до одного, ми лише вчимося не підозрювати, не підставляти інших людей і не очікувати подібного в свою адресу. Довіра є не просто цеглою. Вона нагадує нам про справжні наші цілі перебування на цій землі, вона показує людей Людьми, вона дає віру.
А що є важливішим за це?