Крила
Чим відрізняється людина від тварини? Існує думка, що розумом. Людина будує міста, пише симфонії, літає у космос… Дійсно, на таке здатна лише істота вищого інтелектуального розвитку. Але в такому разі розум виглядає… ну дуже вже формальною диференційною ознакою.
Так, людський інтелект — це подарунок природи, але не розум керує людиною, а цілі, які він породжує. Чим більше людина пізнає світ, тим швидше формуються її цілі, і навіть завершення їхнього формування можна вважати першими кроками до успіху. Людина без мети, не людина, а лише біологічна істота.
Але знати, чого хочеш, недостатньо. Важливо, щоб поруч завжди був хтось, хто поділятиме наші прагнення та підтримуватиме нас. Особливо це стосується дітей, які лише вчаться жити, вперше перемагають та вперше помиляються. Наше завдання як батьків — допомогти своїм дітям повірити у себе. Зробити це просто: треба взяти свою дитину за руку, подивитися їй у вічі і сказати: «Я тобі довіряю». Кажіть ці слова якомога частіше: у них сили стільки ж, як у найсокровеннішій молитві.
Батьки для дитини є беззаперечним авторитетом. Вони слідкують за її навчанням у школі, стимулюють відвідувати різноманітні гуртки в надії, що усе це знадобиться їй в майбутньому. При цьому мама і тато рідко цікавляться думкою самої дитини щодо того, що хоче вона: ходити на карате чи розтягувати міхи баяна. А дарма, адже радячись зі своєю дитиною ми демонструємо повагу як до самої дитини, так і до її бажань. Це збільшує взаємодовіру у сім’ї, а тому якщо дитину щось турбуватиме, вона не боятиметься, що батьки її не зрозуміють чи не підтримають. Заслужити довіру дитини неможливо, якщо самому не довіритися їй.
Довіра — це любов. Ми не можемо довіряти тим, хто нам з якихось причин неприємний або байдужий. Дитина, якій довіряють, знає, що її люблять. В той же час дитина, яку постійно контролюють, відчуває свою меншовартість, а це неабияк ображає її. Помилок своїх дітей треба боятися менше, ніж втрати їхньої довіри.
Разом з тим, довіра — це відповідальність. Дитина, яка відчуває батьківську довіру, завжди намагатиметься не розчарувати їх, натомість робитиме усе, щоб вони пишалися нею. З часом така модель поведінки перетвориться у міцну морально-етичну основу, що допоможе їй вирости достойним членом суспільства та цілеспрямованою особистістю, можливо навіть лідером.
Сім’ю, в якій батько та син не довіряють один одному, взагалі важко назвати сім’єю. У ній відсутнє виховання як таке, адже усе, чого навчатимуть батьки, буде сприйматися дитиною з підозрою та обережністю, при цьому найбільшим авторитетом для неї завжди залишатимуться її друзі. В таких випадках поняття сім’ї зводиться до формального співіснування родичів, за якого визначальними факторами є не любов та повага один до одного, а забезпечення сильнішими (батьками) слабших (дітей) їжею, одягом, теплом тощо. Цього нізащо не можна допустити.
Не можна допустити, щоб дім для дитини був місцем, з якого вона завжди намагатиметься утекти. Сім’я — це першооснова, і від взаємовідносин між батьками та дітьми залежить усе подальше життя нашої малечі.
Дехто з батьків думає, що суворість і тотальний контроль — це те, що допоможе їхнім дітям у майбутньому досягти успіху, але дуже часто таке виховання стає причиною невпевненості та безініціативності. Довіра — це крила, що необхідні для польоту. Не віднімаймо їх у тих, кому вони сьогодні так потрібні…