Два крила довіри
Людина – унікальна істота. За своє життя вона трансформується та суттєво видозмінюється, тим самим уособлюючи та відзеркалюючи ланцюг цивілізаційних метаморфоз. Дитина, для якої притаманний міфологічний тип свідомості, через ряд об’єктивних причин: незнання, страх, залежність від інших тощо сприймає світ з повною відкритістю та абсолютною довірою. Те, що говорять дорослі та чому вони вчать не піддається будь-яким сумнівам чи спростуванням. Мама й тато постають у ролі всезнаючих та цілковито могутніх богів. Діти намагаються дорівнятися до їх «величі», у всьому наслідувати.
Відомий британський філософ ХVII ст. Джон Лок застосовує поняття tabula rasa, яке, на мій погляд, доволі влучно передає той стан, в якому кожен перебуває від народження. І саме на батьків покладається велика відповідальність в тому, як вони використають цей кредит неусвідомлено наданої довіри. Від них залежить, яким почерком напишуть та яким змістом заповнять цю чисту дошку дитячої свідомості. Я вважаю, що пізнання світу, особливо в ранньому віці, уможливлюється тільки через довіру та відкритість. Довіряючи ми відкриваємо своє серце для іншого. Цей стосунок завжди має бути взаємним. Адже якщо хтось не виправдовує чиєїсь довіри, нехтуює нею або ж користається, то стає руйнівником.
Довіра дитини – сліпа, наївна та безвідносна. Доросла людина вже не готова сприймати все «на слово». Їй важливо дійти до тієї чи іншої суті речі самостійно, дослідити та вивчити питання, емпірично перевірити, переконатися, спростувати чи підтвердити гіпотезу. Однак, на жаль, не у всіх відбувається цей ментальний перехід щодо ставлення до дійсності. Німецький філософ І. Кант констатував, що більшість людей через неспроможність користуватися власним розумом перебувають у стані неповноліття. Тобто повністю залежні від інших, з наївною та безапеляційною вірою вбирають у себе будь-яку інформацію. На його думку саме лінь та боязкість є причиною цієї узалежненості від когось.
У сучасному полікультурному світі вже не працюють бінарні опозиції. Тому немає сенсу категорично ділити все на чорне-біле, добре-погане, моральне-аморальне тощо. Хибною є й теза, що довіра – це добре, а недовіра – погано. Важливо віднаходити баланс між безвір’ям та цілковитим прийняттям. На мою думку, найвищим імперативом та суддею має бути почуття здорового глузду та раціо. Доцільним видається, так звана, розумна довіра: коли людина верифікує та піддає сумніву, однак зрештою не ставиться до цього Чужого (думки, ідеї тощо) вороже. Приміром, наука, попри те, що вона претендує на достовірність та точність, по суті справи ґрунтується на довірі. Читаючи про взаємодію одноклітинних тварин десь у Арктиці чи слухаючи лекцію про особливість нейронних закінчень у мозку, ми не піддаємо сумніву сказане, сприймаємо знання на віру.
Інколи зворотній бік довіри також буває корисним. Пересторога, обачливість та схильність розпізнати чиїсь інтереси та мотиви є однією з важливих рис дорослої ментальності. Жодне відкриття не було б здійснене, якби вчені задовольнялися лише тим, що їм передано від когось. Недовіра – це виклик невідомому, це пошук, прагнення уподібнитися деміургу та віднайти Своє. Даґні, головна героїна роману Айн Ренд «Атлант розправив плечі», кинула виклик руйнівному суспільству мас. Її віра в себе, у свою мрію, абсолютне заперечення та невизнання абсурдних ідей, якими жили інші, роблять її винятковою та особливою.
Отже, людина у своєму житті проходить різні щаблі вдосконалення. І в цьому її можна порівняти з розвитком цивілізації. Еволюція до/віри в часі також має місце. Довіра з перших моментів появи на цей світ допомагає нам познайомитися зі світом, відчути та зрозуміти його. Можна навіть сказати, що без неї ми б не вижили. А перші паростки зрілості починають проявлятися, коли ми ставимо під сумнів віру – не має значення свою чи чужу – коли прагнемо здійснити пошук та наблизитися до першопочатків, відкриваючи «давно-відкритий» світ.
Залишається лише зробити вибір, у якому ментальному віці лишитися…