Грані довіри
Словники кажуть, що довіра – це впевненість у чиїсь чесності і добросовісності, щирість і правоту. Після прочитання цього визначення залишається більше питань, ніж відповідей. Незважаючи на зовнішню миролюбність цієї невід’ємної складової людських стосунків, довіра набагато складніша категорія, яка містить в собі багато граней, умовностей, проявів. Проте у всіх випадках є риси, які залишаються незмінними і характеризують довіру , де б вона не з’являлася.
Довіра – це початок. Це початок співпраці, перш за все. Недаремно багато медичних закладів та бізнес-установ взяли собі таку назву. Довіра – це основа будинку (=стосунків), все решта (любов, приязнь, хороше ставлення, повага, готовність пробачати) – вже надбудови. Без довіри неможлива злагоджена робота людей. Бо інакше ти постійно відволікаєшся на такі речі, як підозра, очікування негараздів, перешкод, заздрості, зради. Неможливо працювати та насолоджуватися спілкуванням/життям з людиною, якщо весь час жити в очікуванні цих негативних явищ. Довіра допомагає позбутися їх. Допомагає перестати переживати і уможливлює рух вперед у тандемі з іншими.
Довіра – це відповідальність. Завжди потрібно пам’ятати, що коли ми здобуваємо довіру іншої людини, то ми беремо для себе не тільки права, але й обов’язки. Кожен зустрічався із тією фразою, що довіра наче та чашка, яку неможливо склеїти, якщо вона впала і розбилася. Зрадити чию-небудь довіру – це дозволити людині, яка на тебе покладається, впасти і сильно вдаритися. Розчарування, яке приходить після такого може бути настільки сильним, що часто людина закривається в собі і боїться довіряти людям. Але , знаєте, без цього неможливо. Як би ми не намагалися уникати неприємностей, бути циніками, мізантропами і незалежними від усього, ми ніколи не зможемо ізолюватися від людей і діяти незалежно від них. Уникати стосунків тільки через те, що є принаймні 0000,1% вірогідності, що ця людина зрадить мою довіру у майбутньому –нерозумно. Це і неможливо. Бо це б означало припинити рух по дорозі життя. Бездіяльність – не вихід. Втеча від усіх і себе теж не вирішення проблеми. Життя – це боротьба. Із собою і своїми страхами. Із труднощами і зрадами. Життя - це рух. Часом навіть назад. То що ми можемо зробити? Навчитися жити з цим. Не відкидуючи і не заперечуючи себе, людину, не опускаючи руки і не нарікаючи на найменшу людську слабкість. Будинок може встояти в бурю, град, сорокаденну зливу, але землетрус й ураган можуть зруйнувати його. Ніяка людина не зможе забезпечити тобі безтурботніх відносин, в яких не буде місце розчаруванням і смутку. Тому довіряти це також вміти пробачати. Не очікуйте життя як постійного моря в штиль. Як би ти не старався, щось може не вийти . Чашка впаде. Вислизне з рук. Хто може гарантувати мені вічність? Є речі міцні і довготривалі, але не вічні і незмінні. І знаєте, на такі фрази як «Я зробив/ла все, що зміг/змогла» і «Я намагався/намагалася» зважати треба. Але коли за ними дійсно стоять якісь вчинки і намагання. Адже завжди можуть виникнути об’єктивні обставини, які не дозволять нам виконати свій обов’язок перед другом, рідною людиною, колегою. Феміда, також, повинна на них зважати. Вона сліпа не тому, що не хоче бачити об’єктивних речей, а тому що має не зважати на зовнішність, статус, штучні емоції людини. Але вона не глуха, тому повинна слухати й аналізувати усі обставини. І тримає в руках ваги, аби зважувати вчинки, зусилля , які доклала людина , щоб врятувати ситуацію. Отак я підійшла до ситуацій, де довіра задіяна в ситуаціях більшого масштабу, ніж одне людське життя. Часом коли ми судимо про такі речі як , наприклад, колабораціонізм цивільного населення під час війни, то готові усіх назвати зрадниками і притягнути до відповідальності, плекаючи думку, що кожен повинен був проявляти акти героїзму. На кожного українця і німця десять врятованих євреїв і циган. Не можна засуджувати людину за те, що в складні часи не маючи ні можливостей ні ресурсів когось рятувати , вона повелася не як «титан духу». Плекати в громадян силу і сміливість це добре. Це і робила радянська влада завдяки мистецтву соцреалізму. Сильні, кремезні, незламні і непохитні постаті солдатів височіли у кожному великому і маленькому місті. Будинки будували тільки з простих, лаконічних, масштабних сірих брил, в оздоблені яких не було місця «художнім викрутасам». Але скажіть мені хіба людина не може бути слабкою? Хіба в ній є тільки одна сторона – сильна ? Безапеляційність, нічого нерозрізнювальний радикалізм, де існує лише чорне і біле ведуть до припинення руху. Отого життєвого руху, про який я вже згадувала. Незалежність, безмірна сила і самостійність , яку ти можеш проявити живучи за принципом «я нікому не довіряю» можуть зробити не просто тебе нещасним, але можуть не дозволити створити ідеї, рухи, напрямки, винаходи, які можуть бути створені тільки у співпраці, в основі якої лежить довіра. Тому коли я себе питаю: довіряти – це проявляти слабкість чи сміливість, то я кажу, що це слабкість. Але в цій слабкості є сила.
Довіра – це міра. Й. Етвеш говорив про те, що в довірі потрібно бути обережним, але ще обережнішим потрібно бути в недовірі. Знаєте, відразу згадую опричнину і Великі репресії 1930-х років. Розумієте про яку нерозумну недовіру йдеться і які її наслідки? Небезпека полягає в тому, що таке недовір’я закладає глибоку зневіру в усе, що нас оточує. І тут завжди два полюси проявів. Нерозумна вседисуща підозрілість, або ж розчарування , закритість, відмова будувати будь-які здорові соціальні стосунки через страх бути обманутим чи зрадженим.
Насамкінець слова прекрасної Ліни Костенко, котра підкреслила крихкість та тендітність такого поняття як довіра, показала її важливість та необхідність. Прислухаймось…
У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем’єра.
Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.