Досвід довіри
Если он не скулил, не ныл,
Пусть он хмур был и зол, но шел,
А когда ты упал со скал,
Он стонал, но держал…
В. Высоцкий «Песня о друге».
Свій перший досвід довіри ми отримуємо в немовлячому віці. З’явившись на світ маленька людина відчуває себе безпомічною і від того, чи прийдуть їй на допомогу, коли вона кричить і як швидко це відбудеться, формується її уявлення про світ і ставлення до інших людей. Так я розмірковувала, перемежовуючи думки станом зміненої свідомості. Що б вижити, треба було не відключитися, не заснути, не дозволити білій імлі захопити мене. Померти було не страшно. Смерть вбачалася позбавленням від муки. Муки чекання і зневіри. Мені марилось, що я відлітаю, стаю легка ніби пір’їнка і зливаюся зі снігом.
Я почала згадувати події, що привели мене в це місце і примусили безпомічно лежати вкриваючись шарами снігу: закінчивши університет і почавши свій трудовий шлях, я захопилася альпінізмом. Спочатку то був просто спосіб знайти вихід своїй енергії, а потім стало пристрастю, яка визначила життєвий шлях.
До цього дня я вже досить успішно пройшла курс базової підготовки і закрила третій та другий розряд, що давало право на сходження в спортивній групі, без інструктора. І от, окрилені амбіціями та заохочені попередніми успіхами, я та мій напарник приїхали на Кавказ в альптабір «Безенгі». Нашою метою було виконати перший розряд, що передбачало сходження на п’ять вершин високої категорії складності.
Спочатку удача нам посміхалася і погода стояла напрочуд гарна. До від’їзду лишалося три дні і одна, найскладніша вершина відділяла нас від першого розряду. Друга зв’язка, з якою ми разом піднімалися, вже поїхала і нам лишалося, або чекати наступного року, або йти вдвох.
Рішення було прийнято і ми вирушили. Спочатку все йшло добре. За перший день ми підійшли під маршрут та поставили табір. На наступний ранок погода почала псуватись, але ми все ж вирушили на штурм. Об одинадцятій годині вже були на верху. Навкруг все затягло туманом, почав віяти холодний вітер. Пролітали поодинокі сніжинки.
Спуск став небезпечним. Вітер посилився і вже важко було встояти на ногах. Ми йшли по гребню скелі. В один момент я відчула, що втрачаю рівновагу. В наступний - вже летіла вниз, поки ривок не зупинив падіння. Я зависла над прірвою на нашій мотузці, зв’язавшись якою, згідно правил, ми рухались. Тепер моє життя залежало тільки від мого напарника – Тараса. Коли я зірвалася, він стрибнув в інший бік від гребня для того, щоб втримати. Злякайся він хоч на долю секунди і ми разом летіли б у прірву.
Я не чула команд, вітер глушив звуки, але відчувала, що він закріпив мотузку і намагається мене піднімати. Я не худенька, в теплому одязі, з рюкзаком та спорядженням моє тіло перетворилося на чималий тягар, а ще колючий сніг, заметіль, мороз та вітер, перегини та уступи скелі, які додають тертя, і йому долаючи це все потрібно тягти наверх…
Коли ми почали разом ходити я довірила йому своє життя, так як і він довіряв мені своє. Зв’язані однією мотузкою ми були надією і небезпекою один для одного, і тепер над прірвою я знала, що він не підведе, зможе мене підняти… Підняв, але моя нога була зламана. Лише ступивши на неї я відчула страшний біль. Не було видно кістку, але товсті лижні штани просякли кров’ю, що свідчило про відкритий перелом. Крім того, в момент падіння, злетіла рукавичка і я сильно розбила руку, зчесавши м'ясо з суглобів. Пальці ворушились, але робити ними я нічого не могла. Мене трусило і паморочилось в голові…
До виходу на більш-менш пологу частину лишалось близько ста метрів. Тарас спускав мене на собі. Це тривало годинами. Часом я забувалась і приходила в себе, коли зламана нога торкалася якогось виступу. Коли ми дійшли до сніжника, було вже темно. Мій напарник зробив зі свого одягу волокуші і тягнув мене на них, як на примітивних санчатах. Він весь час мовчав, говорити не мав сил. Дорога. яку ми вранці пройшли навіть не помітивши, здавалась нескінченною. Кров на моїх штанях запеклась, це було добре, але я втрачала сили. Так пройшла доба з нашого виходу.
Ми знали - нас ніхто не шукатиме. Ми не зустрінемо інших людей. Допомоги не було звідки чекати. Часом мені здавалося, що зламана не тільки гомілка, а й інші кістки, а часом, що я не серед безкрайого снігу та льоду, а вдома, біля близьких людей.
За довгим сніжником був вихід на величезні валуни, які потрібно було перелазити один за одним. Тарас намагався мене нести на спині, але сили його лишали, крім того стрибок у прірву йому також не минувся. Він сильно забився, а робота без рукавичок призвела до того, що руки були обідрані і з них сочилася кров, лишаючи сліди на снігу. Вже вставало сонце. В якийсь момент Тарас впав без сил. З пів години просто лежав розпластаний на камінні. Я сиділа поруч не в змозі щось сказати, чи зробити. Тоді ще хотілося жити. І от він встав. Треба було прийняти рішення. І я прийняла, хоча було страшно як ніколи, але я вірила в нього. То був останній шанс.
Лишивши мені всі свої теплі речі, в одній тоненькій кофточці та штанях крокуючи по скрипучому снігу він швидко зникав у імлі. А я лежала сама серед чорного каміння. Лише я, думки, моя віра в нього та вранішній мороз…
З того часу минуло шість років, і коли серед ночі я чую збентежений плач нашої третьої доні, я згадую про думки, які приходили до мене того далекого дня і швидко біжу до неї, бо від того, чи навчиться вона вірити в людей та довіряти їм в якийсь момент може залежати її життя.