Хоровий Спів
Історія майже у кожному своєму акті є відлунням від грандіозного хору в колосальну кількість голосів. Тема та звучання цього співу є неоднозначними, багатоскладними; хористи прямо в процесі розбиваються на окремі партії, кожна з яких озвучує свій мотив, веде свою лінію, вступаючи у співочу конфронтацію з іншими групами. Саме ця умовна суперечність і надає глибину хору, хаос і гармонія якого є рівнозначними характеристиками.
Завжди є ведучі голоси. І, якщо розбиратись, важливим є не їх звучання, а слова – які вони промовляють, і які за мить гучно повторюються великим числом інших. Той самий ведучий співак задає тональність своїй партії, і вкладає зміст у їх уста.
На хвилину, ми відпустимо образ хору. Я бажаю направити нашу увагу на дещо вкрай давнє, але не менш грандіозне. Дещо реліктове.
Я бажаю, щоб у нашій уяві, оспівані істориками всіх народів, повстали Тріумфальні Армії, різноманітні славетні війська підкорювачів світу. Чому ми з вами назвали їх реліктовими? Тому що навряд-чи подібні глобальні воїнства будуть знову топтати землю у найближчі епохи; це добре і на краще – часи змінились, змінилось людство, і завойовництву більше немає місця серед праведних чеснот.
Але ми з вами подивимося на армії підкорювачів зором їх учасників та свідків. В ті далекі часи, коли гуманізм поступався місцем та вклонявся культу військової слави, а загальна мораль була здобутком окремих просвітлених осіб, походи у далекі землі видавались шляхетною, гідною справою. Чому?
Тому що люди вірили у своїх лідерів. Військова справа була традицією, але геніальні у своїй харизмі та баченні персони піднімали цю справу на нечуваний рівень, об’єднуючи незчисленні маси людей у братство, яке має мету; мету, схожу на мрію.
Блукаючи далекими землями, зустрічаючись з невідомим, проливаючи піт та кров, ці люди жили вірою у свого лідера; вони жили вірою у своїх побратимів.
Займаючись справою нашого життя, ми маємо озвучувати у душі наступне питання: чи віримо ми у свою мрію? Чи довіряємо тим, хто розділяє нашу мету, і разом з нами слідує нашим шляхом? Чи віримо ми, що наші партнери не проявлять слабість духу, що наші спадкоємці не змарнують наших здобутків?
Військо Македонського відмовило йому у вірі в останній момент, а регенти, в руках яких опинився його спадок, пустили справу його життя на вітер, через власні дурощі, егоїзм та недалекоглядність. Він був посмертно зраджений – і ця історія не є унікальною чи одиничною.
… багато особистостей відчувають себе зрадженими ще до того, як у них з’явиться привід на це. У багатьох інтелектуалів чи митців немає віри в людство, у його дух та глузд. У багатьох немає віри в добрі справи – віри у те, що результат благих діянь вартий зусиль і не буде змарнований оточенням. І з таких людей не зібрати Армію, їх не об’єднати у Братство; вони не будуть готові покласти все своє життя заради мрії. Адже у них немає віри; у них немає довіри людству.
Історія майже у кожному своєму акті є відлунням від грандіозного хору в колосальну кількість голосів. Всі найвеличніші справи робились спільно, пліч-о-пліч, і не обов’язково в буквальному змісті. Наша сучасна культура, світобачення, є результатом праці армії мислителів, кожен з яких казав своє слово, вкладав думку; наша наука є результатом праці війська вчених, які досліджували і досліджували, робили мале відкриття за малим відкриттям, лише для того щоб хтось з них в якийсь момент зміг прорвати фронт непізнаного та тріумфально підняти стяг людства, оголосивши нову перемогу проти сліпоти та безсилля, оголосивши про підкорення законів всесвіту.
Ми з вами заглянемо в очі справжнім носіям чеснот – вченим, філософам, громадянським діячам; і ми з вами побачимо, що вони – ідейні. Вони вірять у свою справу не менше, ніж солдати Бонапарта у свого генерала і, пізніше, імператора у роки розквіту його генія. Вони також бояться, що їх діяння не знайдуть відгуку, будуть втрачені або не принесуть результатів. Чи не буде використаний наш технічний прогрес як інструмент зла? Чи дадуть правильне, а не хибне трактування нашим ідеям та думкам нащадки? Чи взагалі варто присвячувати все своє життя духовній війні, кінець якої ми ніколи не застанемо, а не присвятити унікальні роки особисто, персонально собі або своєму вузькому колу?
Але їх ентузіазм живе на довірі – довірі своїм побратимам, нащадкам. Довірі людству.
А людство звучить як хор, колосальний вихор голосів. Тільки так і робляться великі справи – спільними зусиллями змінюються фундаментальні речі, які видаються непоборними. Великі армії завойовували континенти, а хор гідних людей поборював тиранію, рабство, поборював несправедливість, або навіть протистояв самій природі, вступаючи у війну проти епідемій, голоду, катаклізмів. І, на відміну від давніх імперій, ці подвиги залишають значно глибший, якісно глибший слід.
Ті, хто вірять у Людину, як у розумний вид, як у духовну істоту, звучать гучно та ясно у Великому Хорі. Партії їх голосів найсильніше формують пісню, яка лунає із всієї Землі. Поки є ті, хто сповідують філософію довіри до Людини, їх спів буде безперервною молитвою у дії; поки їх голоси гучніші за голоси зневірених – людство буде захищене від декадансу та занепаду.
Просвітленні люди вірять, що Людина стає кращою з кожною епохою; ми будемо вірити, що в цьому є і наша заслуга, і наш внесок.
Історія майже у кожному своєму акті є відлунням від грандіозного хору в колосальну кількість голосів. Нехай прекрасний, різнобарвний Хор людства звучить ясно та натхненно. Нехай грізний гімн Людини буде співом тріумфу. Маймо віру.