Філософія довіри
Довіра, як і любов, прикрашає наше життя. Але, як і любов, вона не завжди виправдовується. Ніхто не може гарантувати, що нас не зрадять і не підведуть. Довіра — це ризик. І чи він того вартий, вирішує для себе кожен.
В сучасному світі бракує довіри. Це очевидно. Якщо ми піднімаємо такі теми — значить, нам чогось не вистачає.
Ми приходимо в цей світ чистими, із недоторканим сумлінням, навіть більше — ми ще не підозрюємо, що таке сумління. Ми беззахисні. Будь-яке дитинча беззахисне. І наша довіра до світу абсолютна і безумовна. А світ наш тоді виражається батьками і найближчими родичами. Якщо пощастить, то ці люди бажають нам тільки добра — тоді довіра виправдовується. Але щастить не всім.
Потім ми виходимо за межі теплого родинного затишку. Тепер наш світ обмежується подвірʼям, вулицею, потім класом, школою. І кількість тих, кому ми довіряємо, поступово збільшується. Знову ж таки, якщо пощастить.
Чи є довіра в моєму світі? Безумовно. Але чи достатньо її, щоб почуватись щасливою? Вчора мене запитали: «Чи довіряєш ти самій собі?». Я подумала: «Як своєчасно». Це запитання пролунало від моєї найріднішої людини. Від тієї, якій я мала б безумовно довіряти — як в дитинстві. Але це не так. В мене немає до неї довіри. Бо в її світі немає довіри до мене.
Колись все було інакше. Свого часу в мене не було кращого друга, ніж мама. Навіть не так: мама була моїм єдиним другом. Але моя довіра до неї похитнулася через її материнські ревнощі і егоїзм. А її до мене — через те, що я не виправдала сподівань. І тепер кожен із нас ніби хоче її відновити — але чомусь не виходить. І це досить гірко — коли втрачаєш щось безумовне.
Це ніби автоматично: я довіряю тим, кого люблю. Але ця автоматика спрацьовує до першого збою — до першої зради, а іноді просто до першого непорозуміння. В мене завжди вистачало поміркованості розбиратися із непорозуміннями. Але від зради не застрахований ніхто.
Нам кажуть: «Той, хто зрадив одного разу, неодмінно зрадить знову». Але якщо тебе зрадив той, кого ти любиш, любов на цьому не закінчується. Принаймні у мене. Залишаються тонни болю і запитань. Іноді, знаходячи відповіді на них, ти розумієш, що людина, яку ти любиш, нічого цього не хотіла. Вона не планувала робити тобі боляче. І для неї такий результат досить незрозумілий. І все зовсім не так трагічно. Але для тебе — саме для тебе! - це таки зрада. І тоді постає питання: що ж з усім цим робити?
Одного разу той, кого я любила, відвернувся від мене і залишив сам на сам із холодною осінньою ніччю. Потім він вирішив усе виправити. І я погодилась, бо любов нікуди не зникла. І зараз ніби все добре. Але чогось не вистачає. І коли тепер він запитує мене, як я уявляю наше майбутнє, відповідь його не зовсім влаштовує. Бо він розуміє, що тієї довіри, яка існувала між нами колись, вже немає.
Я сподіваюсь одного дня навчитись долати упередження мудрістю і відроджувати довіру всередині себе — тепле осердя, яке дає силу долати найбільші негаразди.
Не можна жити, нікому не довіряючи. Живучи в такому холодному, підступному, несправжньому світі, ти неодмінно захворієш. Стрес і байдужість поступово зжеруть тебе живцем.
Однак хворіти не можна. Адже довіри до лікарів ми теж не маємо. Не знаю, як де, а у моєму місті похід до лікаря розцінюється як російська рулетка — пощастить-не пощастить. Ми не знаємо, чи людина у білому халаті дійсно щиро хоче допомогти, чи чекає твоїх грошей, а чи їй просто байдуже, аби зміна швидше минула.
От і виходить, що беззастережно я довіряю лише собі. Тому, що називають інтуїцією. Тихому голосу всередині, який підказує, як чинити, кому вірити. Переконує іти за своєю мрією. Продовжувати писати. Робити фотографії. Зупиняти мить — словом або камерою. Фіксувати дійсність — невимовні асоціації, настрій, невловимі порухи навколишнього світу. І коли я роблю так, як підказує моє серце, я щаслива. Ось так просто, мимохідь я сформулювала власний сенс життя.
Я виношувала ці думки в собі, як кокон. Як дитя. Я не знаю, наскільки вони вартісні для інших. Але я все ж таки довіряю світові. Я вірю, що десь хтось мене зрозуміє.