Бери переконанням, а не силою
Автори: Сталинська Анна-Марія
Бери переконанням, а не силою
Біант
Люди різні за своїми думками, вчинками, моральними принципами, релігійними поглядами тощо. Та серед них є ті, хто виступають у ролі лідера, інші займають місце «спостерігача», а деякі стають жертвами агресивної поведінки окремих особистостей. Звичайно, ніхто не хоче опинитися у ситуації, де до нього застосовують булінг. Та коли ти не маєш достатньої впевненості у собі, своїх переконаннях, бракує моральних сил рішуче відстояти власну точку зору, так чи інакше жорстокість буде супроводжувати тебе.
Від самого народження людина дуже чутлива до будь-яких проявів уваги оточуючих. Але головна її потреба змалку – атмосфера любові, психологічне благополуччя, особиста захищеність у родині. Якщо у сім’ї вона цього не отримує, або, навпаки, оточена гіперопікою, то така особистість не наважиться жити на повну силу, бо немає адекватної оцінки до самої себе і навколишньої реальності. Лише одиниці, які виросли у неблагополучних родинах, або були надто «запаньканими» рідними, стали справжніми особистостями. Усі інші повторюють модель виховання своїх батьків, бо вони звикли до цього способу життя і діяти інакше просто не вміють.
Маленькі дітки, ідучи у дитячий садочок, вже відразу починають проявляти ті риси характеру, які в них сформувались. Вони всіляко звертають на себе увагу: в розірваній чужій книжці чи поламаній іграшці, у штовханині чи підлабузництві. Саме тут можна побачити справжніх лідерів і тих, хто забився тихесенько в куточок. Пам’ятаю, у садочок зі мною ходила дівчинка, яка періодично забирала мої прикраси для волосся, бо в неї весь час був один і той самий бантик. Вихователька її постійно повчала: «Не можна брати чужого, це ж крадіжка, хай тобі мама придбає». Але ніхто не ставив питання по-іншому. За що купити нове, якщо в сім’ї троє дітей, і кожен доношує одяг одне одного? Дітки час від часу сміялись над нею, а мені було жаль дівчинку. Тому на її день народження я подарувала купу різнокольорових прикрас для волосся. Очі, у яких одночасно відбилися недовіра, мимовільний страх, потаємна радість, я не можу забути і зараз…
А школа живе своїм життям. Тут кожен прагне самоствердження. Наприклад, до восьмого класу мій учнівський колектив, який був у початковій школі дружнім, сьогодні поділився наче на клани. Ми зараз знаходимось в особливому віці – перехідному, у віці суперечностей. У кожного з’явився свій інтерес до стилю, одягу, музики, спорту тощо. Усе частіше на виховних годинах розбираються причини і наслідки булінгу, запрошується психолог, з яким ми обговорюємо різні життєві ситуації. Попри всі застереження дорослих та своєчасне обговорення підліткових проблем, є учні, які ведуть себе неадекватно навіть на уроках. Вони голосно викрикують, перебивають вчителя, агресивно конфліктують, ображають інших, щось знімають на телефон. Можливо, так вони хочуть заявити про себе, а, можливо, це є просто звичайним проявом жорстокої поведінки, неповаги до інших. У нашому класі є учень, який не може відповідати біля дошки, стоячи перед усіма, він плутається у думках. Діти підсміюються над ним, та вчителі знайшли вихід – тепер він відповідає, сидячи за партою. А є хлопець з багатодітної сім’ї, батьки якого не мають змоги здавати кошти на свята і подарунки для нас. Тому представники батьківського комітету, щоб дитина не відчувала себе відокремленою у колективі, купують для нього, як і всім, подарунки і запрошують на свята.
Мені чотирнадцять. У минулому році я обрізала волосся і перефарбувала його в рудий колір, а згодом висвітлила. На запитання знайомих, звернене до моєї мами, чи не зарано, вона відповіла: «Коли я була у віці Анни-Марії, мені хотілось зробити каре, вдягти коротку спідничку, нафарбувати нігті. Згодом мріяла поїхати до іншого міста і вступити до інституту, та за мене все вирішували мої батьки. Я чула тільки: «Так не можна», «Це вульгарно», «Навіщо їхати навчатися кудись, як можна і вдома». Я була під постійним контролем, і позбавлена власного вибору, як мені тоді здавалось».
«У вас є тільки один спосіб переконати інших – вислухати їх», – стверджував Джордж Вашингтон. Мабуть, саме через це мої батьки, окрім своєї любові, психологічної підтримки, дають мені право на висловлення власної думки. Вони ніколи не карали мене, не кричали, не проявляли агресії, а, навпаки, спокійно вислуховували, розсудливо пояснювали, чому повинно бути саме так.
Я займаюсь у музичній і театральній школах, відвідую гурток «Юні журналісти» і відчуваю у собі дух справжнього лідера, який йде до переможного кінця, бо ставить перед собою цілі і робить все можливе для їхнього досягнення. Цим самим у деякій мірі я відділена від своїх однолітків, які гуляють допізна і вже мають якісь негативні звички. Проте у мене багато друзів і знайомих, моїх однодумців-підлітків, які можуть рішуче протистояти цьому жорстокому світові.
Мені іноді кажуть, що я міркую дуже по-дорослому. Так, бо на це є свої причини. Життя, на жаль, змусило подорослішати враз. Коли після дев’ятимісячної онкологічної хвороби повернулася додому моя мама, мій рожевий світ змінився. Вона втратила роботу, знайомих , так званих «друзів». За її спиною я все частіше чую слова «кульгава», «інвалідка», «жіночка з палицею». Менталітет здорової людини дуже завищений, у ній поступово зникає поняття поваги, співчуття до «інших».
«Все глобальне починається з дрібниці», – говорив давньокитайський філософ Конфуцій. Великі зміни треба починати з себе. Коли ми навчимося поважати одне одного, вирішувати всі питання дипломатично, без погроз і агресії, сівши за стіл переговорів і розібравши причини суперечки та її наслідки, тоді світ, безумовно, зміниться на краще. Але для цього потрібно бути сміливим, рішучим у власних переконаннях. Йти до кінця, пам’ятаючи слова Віктора Гюго: «Не перемогти, а переконати – ось що варте слави».