вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Київ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Ідеальний активіст: Внутрішня робота для зовнішніх змін

Автори: Гаріанто Г.Мегта

З пекучим бажанням і хороброю рішучістю багато молодих людей насмілюється мріяти про кращий світ. Вони керовані необхідністю брати на себе відповідальність й виявляти очевидні потреби у змінах, чи то в екології, освіті, соціально-економічній нерівності чи в безлічі інших сфер, які потребують уваги в наш час. Справедливо буде сказати, що зараз увійшло в моду та навіть вважається гідним захвату відстоювати певні речі, і багато завзятих ідеалістів звертаються до активізму, щоби внести свою частку. Вони вподобують сторінки у фейсбуці, підписують петиції, пишуть статті, відстоюють свої позиції в гучних протестах під парламентами ... але рідко щось дійсно змінюється, викликаючи відчуття розчарування через марні вкладені зусилля. Коли їх запитують, чого їхні «дії» досягли, вони відкручуються: «принаймні, це принесло певну поінформованість», так ніби це не було вже добре відомо.

Спочатку підкреслимо необхідність сприяти цьому скерованому на добро відчуттю своєї частки у загальній справі, яке допомагає нам усвідомити особисту відповідальність та заохочує нас братися за виправлення стану речей. Можливо, більше, ніж будь-коли раніше, нам потрібні особистості, що відстоюють Істину та Справедливість, мотивовані не тільки добрими намірами, а й готовністю та здатністю діяти і втілювати в життя гандіанське кредо: «Будьте тими змінами, які ви хочете бачити у світі». Розвіймо відчуття малозначимості чи безпорадності окремої людини перед очима, на вигляд, монументальних проблем.

Однак, аби бути стійким та ефективним, було б корисно дослідити справжній зміст активізму. Часто активіст голосно та сердито привертає увагу до несправедливості, від якої страждає непочута чи ігнорована меншість; він представляє окремі інтереси потерпілої групи і навіть, у крайньому випадку, готовий кинутися зі зброєю на їхній захист. За іронією долі, такими діями він, хоча й несвідомо, лише більше поглиблює розділення, яке насамперед приносить шкоду меншості. Він не розуміє марність своїх методів, які насправді ще більше посилюють громадянський поділ та ізоляцію потерпілої меншості, замість того, щоби спонукати співіснуванню.

Тож для початку відкиньмо псевдомаксиму, яка стверджує, що «цілі виправдовують засоби». Необхідно визнати, що ціль, заплямована ганебними засобами, втрачає гідність ... якою б благородною не була справа, якій намагаються зарадити. У давніх традиціях це навіть вважалося неетичним – не узгодити дух мети з засобами для її досягнення. Очевидно, що в наш час приклади такого лицемірства незліченні. Ми мусимо запитати себе, як сталося, що ми стали нездатними розпізнати безглуздість у застосуванні насильства з метою припинити насильство? Або безглуздість у використанні страху, щоби викликати співчуття. Подібно цьому нерозумно мріяти про єдність, підтримуючи лише частину. Це ілюзія.

Насправді засоби та цілі не можуть бути відокремлені. Наш обов’язок – знайти нові шляхи, як привести наші засоби у відповідність до тих цілей, про які ми осмілюємось мріяти. В одному інтерв'ю для електронного журналу Lion's Roar преподобна Анхель Кіодо Вільямс зі свіжим поглядом пропонує визначення активізму: «Нам потрібне поєднання розуму, який хоче змінити світ, і розуму, який є стійким, ясно бачить і прагне змін, ґрунтуючись на любові, а не на гніві» (1). Але як же можна любити несправедливого гнобителя, проти якого ми націлені протестувати? Цікаво, як вона пояснює: «Мені майже ніхто не подобається. Але я люблю кожного. [І ці дві речі не одне й те саме.] І це можливо. Насправді це саме те, що створює міст між духовним життям та життям активіста» (1). Любов як принцип Життя можна порівняти з силою тяжіння, що об'єднує та гармонізує бурхливу множинність, яку ми спостерігаємо навколо нас. В езотеризмі вона вважається основоположним первинним принципом, який перебуває в кожній частинці творіння і який керує духовною еволюцією цієї частинки до досконалості. Звідси випливає, що, подобаються нам чи не подобаються звички, погляди чи манери іншої людини, нас усіх рухає той самий принцип Любові. Але ми повинні навчитися його розпізнавати!

Вільямс роз’яснює, що існує «різниця між тим, щоби не приймати несправедливість та не любити людину. З досвіду бачу, що це пов’язано зі стосунками з собою ... ми повинні знаходити те, що не повністю прийняте у нас самих, що здається недієздатним, непридатним і має бути залишеним позаду. Мене бісить, що я не можу нічого вдіяти проти насильства щодо жінок та дітей, і це змушує мене ненавидіти винуватців. Але я їх навіть не знаю, тож породження ненависті до них, я думаю, майже неможливе. Що я насправді ненавиджу – це те, що відчуваю себе безпорадною» (1). Це та безпорадність, яку ми повинні відпустити, а з нею гнів та ненависть, які вона породжує. І тут починається довгий і важкий процес внутрішньої роботи, який так часто згадується як обов'язок людини, описаний у багатьох стародавніх писаннях.

Майже парадоксально, але життєво важливий компонент активізму, який прагне до відчутних змін у зовнішньому світі,  – це саме необхідність внутрішньої роботи, що дозволяє видобути описану вище могутню силу Любові. «Справжні політичні зміни повинні бути духовними. Справжня духовна практика повинна бути політичною» (1). Здається, існує незаперечий зв'язок між проявленим світом та тоншою, більш метафізичною сферою. Дехто називає її духовним планом, і вона описується в традиціях різних куточків світу як вічне царство ідей, архетипів, Істини, Краси, Справедливості ... тих ідеалів, за які активіст веде свої битви. Чи може це тоді означати, що активіст вже має об'єкт свого пошуку в своїй владі? Так, але він повинен виявити їх із глибин своєї душі.

Навіть поверхове дослідження відкриє цю глибоку істину ідеальному активісту. І тому, як наполягав би будь-який гомеопат чи аюрведист, марно придушувати симптоми; хоча це може дати тимчасове полегшення, але не лікуючи джерела хвороби, вона неминуче знову проявить себе. Напевне, схоже відбувається і з соціально-політичними та екологічними «хворобами», з якими ми стикаємося сьогодні. Чи не правда, що джерело цих хвороб лежить в людській психіці – у наших звичках безмірно споживати, у марнотратній одержимості новим і марній потребі панувати над своїм оточенням? Схоже, видатний античний філософ Платон розпізнав це, і тому стверджував цінність виховання психіки через взаємодію з дев'ятьма музами – дев'ятьма божествами, що представляють науки і мистецтва. Вони – ніби вікна у природну гармонію і красу, які закладені в навколишній світ і які людина здатна поціновувати й відтворювати. При цьому у людині пробудилася б потреба відповідати тим принципам муз, які врешті можуть виявитися у її виборах, ставленні та її цілях.

Але такий сповнений поривань філософ, який сміє мріяти про кращий світ, часто сприймається як непрактичний дурень, що витрачає свій час на споглядання і роздуми, а не на конкретні практичні дії, які так необхідні в наш час. Проте, очевидно, що це сприйняття випливає зі спотвореного розуміння філософії як академічної та теоретичної дистипліни, що допомагає лише в дебатах та дискусіях як засіб «прокачатися» інтелектуально. «Філософія» етимологічно означає «любов до мудрості». Як може любов взагалі бути інтелектуальним поняттям? Будь-хто, хто наважився колись любити, зізнається, що це неможливо пояснити; це вимагає безумовного і повного вкладення цілого себе; потрібно випробувати це на собі, щоби знати що це. Таке починання вимагає багато дій, не завжди видимих або відчутних, але багато внутрішніх дій. Це не теоретизування. У ньому лежить можливість зміни нашого сприйняття і взаємодії з життям. Що може бути більш практичним?

Як підказує саме слово, активізм передбачає практичну дію, що переважає добрі наміри й безцільне споглядання. Вона має обов'язково виходити за межі вподобувань сторінок фейсбука чи підняття банерів на знак протесту, яке просто підвищує обізнаність. Останні служать лише для того, щоби ми почувалися задоволеними собою і прикривали нашу лінь і/або боягузтво, перекладаючи тягар здійснення реальних перетворень на когось іншого. Справжній активіст, активіст-ідеаліст, – це той, хто починає зміни, докладаючи зусилання на єдиному справжньому полі бою, яке цілковито у його владі: над самим собою. В «Голосі Тиші» Блаватська поетично настановлює: «Ти не можеш іти шляхом, доки сам не станеш цим шляхом» (2). Що, якби ми могли стати, як Сонце, настільки повними світла, життя і любові, аби це природно випромінювати, без зусиль, спонукань чи втоми. При цьому активіст стає втіленням і засобом досягнення своєї власної мети! Іншими словами, як пише Джилад Соммер («Новий Акрополь», Чикаґо): «нам потрібно запобігти забрудненню нашого навколишнього середовища, але спочатку ми повинні викорінити наш спосіб мислення, що передусім відокремлює нас від природи. Нам потрібно боротися проти війни, але як ми можемо скерувати до миру ворожі нації, якщо не можемо навіть вирішити невеликі конфлікти з нашими друзями, родиною чи сусідами? Ми говоримо про економічну нерівність, але невже ми не піддаємося способу мислення, який ставить матерію над цінностями, зиски над братерством?» (3).

Так, засновник Міжнародної організації «Новий Акрополь» професор Хорхе Анхель Ліврага говорив про нове і краще людство для нового і кращого світу – справжній засіб досягнення справжньої мети. Вшановуючи його далекоглядну мрію, звернімо погляд всередину себе, аби відродити істинний активізм, мотивований мужністю боротися в першу чергу в наших внутрішніх битвах, з любов'ю в наших серцях, войовничим запалом заради Істини і Справедливості, які пульсують у наших жилах; ставаймо посланцями єдності, гарними прикладами змін, за якими можуть слідувати інші. Стародавні вважали, що це повинно змінити людське становище загалом. Сабіна Ляйтнер («Новий Акрополь», Великобританія) пише: «Активізм повинен базуватися на створенні чогось нового, а не просто на руйнуванні того, що існує. Якщо він є лише «реакційним» або «революційним», він не триватиме довго. Створення чогось нового і кращого вимагає мудрості, розуміння людської природи і вміння розпізнавати до яких цілей насправді варто прагнути в довгостроковій перспективі.» (4). Зрештою, наше падінння це падіння нашої цивілізації. Але це також унікальна і героїчна історична можливість діяти й будувати спадщину нашим нащадкам, що житимуть багато поколінь у майбутньому.

Посилання:

1. Salzberg, Sharon. Williams, Rev Angel Kyodo. Love Everyone: A Guide for Spiritual Activists. Lion’s Roar: Buddhist Wisdom for Our Time.

https://www.lionsroar.com/love-everyone-a-guide-for-spiritual-activists/

2. О.П.Блаватська «Голос Тиші»

3. Sommer, Gilad. Philosophical Activism: For Best Results Start at the Root.

https://library.acropolis.org/philosophical-activism-for-best-results-start-at-the-root/

4. Leitner, Sabine. We Need More Activism and Philosophy.

https://library.acropolis.org/we-need-more-activism-and-philosophy/

Джерело зображень:  Hassan OUAJBIR from PexelsAmine M'Siouri from Pexels


Оригінал статті тут