Криза історії
Автори: Хорхе Анхель Ліврага
Сьогодні наша мова про кризу історії...
Передусім зазначу, що для мене будь-яка тема є нагодою поспілкуватися з людьми, які теж мислять, мають власні переконання і не є байдужими.
Для мене філософ – це залюблена в істину і знання людина, яка не має себе за всезнавця, а прагне наблизитися до знання, неквапно, з тією скромністю, що її радив Платон устами Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю», адже не знати означає здавати собі справу з власного невігластва та власної обмеженості, що уможливлює нам поступ. У реальному житті всяке знання має бути щаблем на шляху вгору і вперед.
Що таке історія? Дефініцій існує багато. Я не можу погодитися з тим, що історія – це «реєстр і зібрання подій минулого», як вчать нині. Згідно з сучасним концептом, історія, як така, почалася для нас з Геродота, котрий вважається першим істориком, хоча він радше був першим хроністом середземноморського басейну, адже в інших краях тисячі й тисячі років перед тим також були історики та хроністи.
Тому певні загальновідомі події ми вважаємо історичними. Рим належить до історії, оскільки ми більш-менш обізнані з тим, що відбувалося від Августа до падіння чи розпаду Римської імперії; відтоді ми знаємо напевно все, що відбувалося.
Натомість про майя ми знаємо обмаль, і судимо про них переважно на підставі археологічних розкопів та імітованих після епохи Конкісти артефактів. Тож цю малознану добу минулого людства ми називаємо протоісторією. А ще є давньоколишня доба, від якої залишилися тільки кам’яні пам’ятки. Це так звані періоди палеоліту, мезоліту, неоліту, тобто доісторичні часи.
Це умовна й узагальнена класифікація, адже ми, як професійні історики, усвідомлюємо, що знаємо надто мало, і можемо бути певними тільки щодо останніх подій.
Хтозна, скільки було інших прадавніх культур і цивілізацій, після яких не лишилося записів або їх було втрачено. На жаль, таке буває.
Сьогодні існує вироблена наукова термінологія. Приміром, формула Н2о для обізнаних означає воду, чужомовна абревіатура Hg – ртуть. Для нас це ключ. Але якщо колись забудуть значення малих літер та абревіатур елементів, їх зміст буде втрачений для всіх.
Так само існує і ключ для розуміння давньої історії та відповідних подій. Пригадую, як в одній із своїх численних подорожей я бачив на майдані Тікаль у Гватемалі кам’яні стели із загадковими цятками та рисками. Для утаємничених, як ми тепер знаємо, – це були просто стріли.
Звісно, наше знання історії досить обмежене. Але воно важливе, адже кожне дерево, щоб вирости міцним, щоб підтримувати гілля з пташиними гніздами, щоб вистояти проти дощу й вітру, потребує не тільки стовбура, йому потрібне також глибоке коріння в землі, а глибоке коріння в землі – це традиція, це наше минуле. Саме наше історичне минуле рухає нашу теперішню екзистенцію і дозволяє на нашу майбутню проекцію.
Тож не слід розглядати історію лиш як сукупність, як ми зазначали на початку, минулих подій. Ми маємо розглядати її як п’єдестал для статуї, яку ми ставимо тут і тепер з проекцією в майбутнє. Таке концептуальне розуміння допоможе нам зрозуміти давнішу, ніж достеменно знану нам історію, – історію так званого середземноморського басейну, тимчасом як інші історії для нас недосяжні, – а також усвідомити, що історія може бути циклічною; не в сенсі низки точних відтворень, а в сенсі ритмів, подібних до серцебиття.
Наприклад, тепер смеркає. Але це не вчорашній вечір і не завтрашній вечір, хоча вони подібні – одні темніші, інші світліші. За кілька годин розвидниться, над долиною, над горами зійде сонце; це буде те саме, як і щодня, сонце. Так само історії або зірки історій з’являтимуться знову й знову в різних формах. Тим-то ми говоримо про циклічну історію, історію, яка відтворюється з різними маніфестаціями людини, необхідними для її вдосконалення, для її збагачення. Це вдосконалення досягається через різні культурні та цивілізаційні вияви.
На жаль, єдине, що ми можемо знати й аналізувати, – це культура, історія, цивілізація так званого середземноморського басейну, адже навіть історію півночі Європи ми достеменно не знаємо, а ще менше – історію Америки.
Вам, колумбійцям, добре відомо, що на теренах вашої батьківщини існували стародавні культури, які лишили сліди - дольмени, кераміку, різьблені камені, що досі лишаються для нас загадкою. Ми навіть не годні визначити їхню хронологію, називаючи проміжок від Х сторіччя до Р.Х. аж до V сторіччя після Р.Х.
Сьогодні, не сягаючи аж так глибоко в історію, ми говорили про бактеріологічні війни, перша згадка про які стосується боротьби етрусків з царством Сіракузи за доби Архімеда. У тій війні етруски використовували якісь довжелезні труби, призначення котрих ще недавно було невідоме. Ці керамічні труби наповнювали спеціальним порохом, виготовленим з подрібнених отруйних грибів, що забруднювало природне довкілля Сіракуз, спричинивши загибель багатьох людей.
Відтак жителі Сіракуз відповіли нападникам знаменитим дзеркалом Архімеда понад три метри діаметром, за допомогою якого спалили ворожий флот. Така його далекосяжність – ще одна таємниця. За переказами, смертоносні промені цього запалювального дзеркала, встановленого на бойовому кораблі, проходили через храм Аполлона.
На цьому самому місці, на італійському півострові, з плином часу постала Римська імперія, якій вдалося поєднати різні культури, запровадити єдину валюту, єдину державну мову. Завдяки Римській імперії до нас дійшли давньогрецькі культурні елементи, навіть знання кельтів, які інакше навряд би збереглися.
Якби не Юлій Цезар, ми б і не знали про особливості народів Центральної та Північної Європи. Йому ми завдячуємо і відомості про давні королівства на теренах Іспанії. Відтак Рим став надпотугою. Саме тут народжується ідея, якою Захід перейматиметься упродовж майже двох тисяч років, – християнство. Цю релігію назвуть екуменічною, і вона стане римською церквою. Римляни сповідували принцип злагоди.
Слід зауважити, що злагода не означає рівності. Немає двох однакових речей у всесвіті, немає двох однакових листків, двох однакових стільців, немає двох однакових людей, рівності не існує. Це сучасний винахід демократії, уряду карликів, котрі мовлять: «Ми всі рівні», «ми всі однакові на зріст». Ні, ми не однакові, ми різні, ми різного кольору шкіри…
Ми маємо усвідомлювати відмінності, але потім ці перепони треба подолати й осягти сутність речей, щоб мати той романський дух злагоди, життя душа в душу, боротьби за одну високу мету, єдності в духовій, психологічній та матеріальній виправі.
Це дістає своє продовження в так званому Ранньому Середньовіччі, потім у перших характерних заворушеннях протягом усього Середньовіччя і, врешті, реалізується в законах лицарства, які були зафіксовані значно пізніше, а попервах були неписані й передавалися усно. Нині ця форма традиції зневажена, мовляв: «ці народи були неосвічені, не мали писемності», але усна традиція є фундаментальною і природною.
Прислухаючись до розмови чоловіка і жінки, ми відчуваємо, як до нас промовляє ціла природа, а коли до нас промовляє усе суще, і ми цю мову розуміємо, то починаємо ділитися власними досвідченнями з іншими людьми. Хочу сказати, що усна традиція не ослаблювала, навпаки – наснажувала всі ці засади, нині відомі як принципи лицарства – шляхетні, величні, змістовні на ті часи принципи.
Історія завжди в русі. Це колесо, що обертається і обертається, це, як кажуть індуси, колесо сансари, колесо існування, колесо цього життя й іншого життя, колесо, яке невпинно крутиться, колесо, яке не зупиняється, це своєрідна змія, що кусає себе за хвоста, - історія не стоїть на місці, і згодом настануть Хрестові походи, контакт зі Сходом. Це вже інше Середньовіччя. Либонь тоді те, що ми називаємо історією, починає заходити в кризу, що грецькою означає зміна. Тобто, історія зазнає зміни.
Починаючи з Ренесансу, постає так звана людина міста, буржуазія. З’являються торгівці – посередники між виробниками та покупцями. Усе це зумовлює виникнення певної проблематики, що в посткартезіанську епоху призведе до фрагментації, розколу філософської думки та до концепту гуманності, що спричинює дезінтеграцію людини.
До Декарта існувала онтологічна єдність науки, релігії, мистецтва. Все було єдине – там, угорі, і це єдине відображалося у всьому сущому. Але, починаючи з Декарта, все заходить у конфлікт, в якусь псевдодіалектику, з’являються класистичні елементи – елементи, що визнають цінність людини, і не під оглядом того, ким вона є, а залежно від того, що вона має: гроші, статки чи владу.
Людина перестає бути вартістю в собі, відтепер у ціні сила, на перший план виходить псевдодуховість, що скеровує хід історії до кризи, в неприродне русло. Люди починають зрікатися Бога, починають вважати релігію абсурдним, безкорисним ритуалом. Народи починають сумніватись в багатьох концептах, в інституціях з давньою історією, тож ці інституції виявляються неспроможними, а відтак настає велике зам’яття..
І годі вже сказати, хто насправді керує, а хто керований, хто говорить, а хто слухає, хто пише, а хто читає. Кожен береться за все, кожен хоче приміряти собі всі ролі і бути знавцем усього, а якщо це не вартує великих зусиль, навіть більше. Кожен вважає, що може коментувати хід історичних подій, що, у філософському сенсі, є колективним божевіллям.
Якщо спитати у добродія, який продає газети в кіоску на розі, чи знає він цикл рідин, він скаже: «на жаль, я не хімік, і мені це невідомо»; а якщо його спитати, чи блакитний Ніл і білий Ніл – це притоки, які утворили Ніл, він відкаже: «мені прикро, але я не вивчав гідрографію»; але на запитання: «Яка має бути світова політика? Хто має стояти на чолі Колумбії, Сполучених Штатів, Росії, Перу або Аргентини?», він має готову відповідь, він почне просторікувати, бо він усезнайко.
Тепер вважається, що кожен має право висловлюватися стосовно політики, суспільства, держави. Ми піддалися колективному безумству. Я не наважусь просторікувати про інженерію, оскільки я не інженер, натомість завжди готовий говорити про політику, хоча й не є політиком. Будь-хто, а не тільки інженер чи архітектор, може розповідати, яким має бути новий міст. Уявіть собі, що би з того вийшло, якби ми справді його побудували! Якщо не знати розрахунків опору матеріалів і закласти підвалини якогось готелю, скажімо Гілтона, то він, гадаю, розвалиться…
То як нам бути? Отут і стає в пригоді філософія, акропольська філософія. Акрополь означає вишнє місто, не в матеріальному розумінні, не в розумінні каміння і цегли, а в духовому розумінні. Нам доконче треба усвідомити цю зміну, цю історичну кризу, цю боротьбу поколінь, усвідомити, чому існує стільки психологічних відстаней між історичними персонажами, які, власне, близькі до нас.
Нам треба зрозуміти цю проблематику, позаяк тут дещо сталося. Наполеон не стане ближчим до Александра, ніж до нас, а втім, саме так нам здається. Коли ми читаємо все написане про Наполеона або Симона Болівара, це нам здається подивугідним, але вкрай утопічним. Та це ніяка не утопія, оскільки свого часу вони могли зреалізувати свої заміри, тим часом для нас – це справжня утопія, бо ми не маємо змоги втілити нічого подібного.
Ми страждаємо на «синдром страху», боїмося будь-чого, іноді боїмося змовчати, боїмося говорити, боїмося висловити свою думку, боїмося того й того… Ми не годні обійтися без маски, без панцера. Над цим треба поміркувати, щоб зрозуміти, як нам бути.
Аналізуючи теперішній стан справ, ми дійшли висновку, що невдовзі слід очікувати настання нового Середньовіччя. У 2000 році населення світу практично подвоїться порівняно з теперішнім, а для такої кількості людей роботи не стане. Власне, теоретично вихід існує. Якби, скажімо, вся людність з Китаю перебралася до Бразилії і прижилася там, проблема була б розв’язана. Але на практиці все не так. Тимчасом як в одному місці є надмір чого-небудь, то в іншому – нестача, і на те, на часі, нема ради.
Забруднення довкілля стосується не лише нас. Хто бував у Греції, бачив Парфенон за будівельним риштованням. Його відчайдушно прагнуть врятувати, оскільки сірчана кислота проникає в мармур, в стародавній мармур, з якого побудований Парфенон, і він кришиться.
Те саме відбувається в Римі з колоною Траяна і з колоною Антонія, тобто, перед нами постає не лише наша біологічна, людська проблема. Річ у тім, що ми втрачаємо культурну спадщину, яка збагачувала наших предків, що позбавляє нас змоги знати, якими ми були, аби знати, якими ми станемо. Якщо ми маємо ціль, стрілу, то повинні знати, звідки вона летить, де перебуває лучник, аби визначити центр мішені. Без минулого, без історії у нас не буде майбутнього.
Нині ми маємо кризу історії, ревізію всього, манію переслідування історичних персонажів, яких то оголюють, щоб побачити по-новому, то вбирають у шати, то знову оголюють, забуваючи, що саме вони свого часу урухомили колесо історії, яке тепер рухаємо ми.
У цій ситуація прочувається настання так званого Середньовіччя. Мова не про те, що повернуться мандрівні лицарі чи замки та відповідні обставини, я лише хочу сказати, що, як на мене, прихід нового Середньовіччя майже неминучий.
Що нам робити? Що робити під оглядом можливості того, що цей технологічний світ загальмує? Що нам робити у світі виживання? У світі виживання, коли машини роблять збій з нашої вини, нам треба відтворити внутрішню снагу – в чоловікові, в жінці, в хлопчикові і в дівчинці.
Внутрішню снагу, яка здатна не тільки зрозуміти давню історію, не тільки знову зустрітися з великими священними персонажами з глибини віків, а й скеруватися вперед, створити нові персонажі, які унапрямлять енергію, котра існує в кожному чоловікові і в кожній жінці. Адже ця енергія існує, ця змога існує, ця здатність вираження існує.
Найсумніше в місті не його цвинтар, не могили, найсумніше в місті, в будь-якому скупченні людей, – це цвинтарі мрій, мрій зі зламаними крилами, ненаписані книжки і вірші, розвіяна вітром музика, нездійснені мрії про нове і краще суспільство. Оце справді сумно.
Але над цим смутком ми маємо піднести штандарт нового ентузіазму, реальної моральної снаги, реальної моральної людини задля захисту цінностей Заходу. Захід має й далі зберігати цю снагу не тільки в утопічних системах правління, а й у кожному з нас.
Кожен з нас має свою власну відповідальність. Якщо ми хочемо звести надійний кам’яний мур, спершу маємо вибрати надійні камені, щоб зробити суцільне щільне муровання, утворюючи таким чином згуртовані групи, які можуть створити нове людство, нову історію, подібно до того, як перлини намиста переходять в майбутнє з минулого через теперішнє. Усе міцно пов’язане.
Ми ушляхетнимо наше минуле. Як ті великі люди історії, необхідно відтворити минулий світ, щоб створити нове теперішнє, нове майбутнє, кращу людину.
Я маю на увазі не якусь утопічну надлюдину, робота, я маю на увазі дещо логічне, позаяк, хто зупиняється у процесі еволюції, той відстає. Отож, якщо у цьому всесвіті, що еволюціонує, що порушається, від зірок до мурах, ми залишимось естетиками і знерухоміємо, то не просто зупинимось, а позадкуємо.
Маємо рухатися вперед, наснажуючись духом. Маємо навчитися поборювати все, що нам заважає. Духова снага, снага моральна – це те істинне, чого ми справді потребуємо для внутрішньої снаги. Цим ми вторуємо шлях новій людині, що прийде завтра, але вона вже є в наших серцях, ми вже відчуваємо, як вона підводиться в нашому єстві.
Це нова людина, що пробуває в наших мріях, це нова людина, що просочується через авторучки, коли ми пишемо, це людина, яка ходить вулицями і бачить, що діється навколо, але іноді відвертається. Треба гартувати цю нову внутрішню людину, треба здобутися на силі і підвестися, підійнятися на духову гору, цей акрополь, це вишнє місто, яке на нас чекає відкритими обіймами своїх колон.
Відтак історія прокладе інше русло, бо, якщо річки, розливаючись, можуть прокласти нове русло і дістатися моря, то невже ми на це нездатні? Вода знаходить море, річка в’ється і в’ється, утворюючи меандри, але таки досягає моря. Вогник від запаленого сірника має невелике полум’я, але знає, де гора, а де низ, вогник не сумнівається у вертикальності.
Ця нова людина, що пробуває в нашому єстві і прагне зреалізуватися, також не сумнівається у вертикальності; вона знає, що таке гора і що таке діл, знає, що Бог існує, знає, що має побратимів, вона йде з ними пліч-о-пліч, і не заради нас самих, а заради тих молодих, незнайомих, тих, що мають прийти, тих, котрих ми відтепер любимо, тих, до кого ми простягаємо свої руки, очікуючи усім серцем їхнього приходу, із священними дарами нашого духу.
Хай живе нова людина!
Лекція, прочитана 11 квітня 1984 року у Фундації колумбійського мистецтва, вулиця 34-28-A-18, Богота, Колумбія.
Джерело зображень: Skitterphoto from Pexels, Laurentiu Robu from Pexels