Лічилка

Автори: Анастасія Куліда

Перше.

В теплому свіжому молоці плавала муха, що майже лишилась духу і хоча б якогось прагнення до життя. Маленькою чорною цяточкою вона трималась на пінній хвилі, певне, згадуючи все своє недовге буття і шукаючи на кого б звалити вину затаку лиху участь. Над тією драмою вицвіла жіночка за не менш віковою звичкою вмілими повільними рухами перецідила через стареньку хустину майже повне відро, мліючи в душі від тих великих цікавих очей поруч.

• А тобі руки не болять таке підіймати? – запитав хлопчина, ледве виглядаючи із-за того відра – розміром з його ті три чи чотири роки.
• Болять, – сміючись промовила бабуся, геть не розуміючи дитину.

Та що то, і чи справжній він? В пам’яті всі непрості дні: як на славу чомусь чужому і незрозумілому працювала в полі, обпікаючи шкіру, як грубіли руки, як народжувала дітей, як стискалося серце від втрат і хвилювань, як будували житло лише вдвох – вона та він: ламали спини, дихали пилом, сварились і били тарілки.

Її добровільно знецінений біль, її неосяжна радість, її вимиті духмяним милом руки підняли хлопчика і, ледь трохи крутнувши,  зірвали хвилю веселого доброго сміху двох поколінь. Вони хихотіли разом, забуваючи перевести подих, хвилин п’ять або більше – та хіба хтось таке рахує?

Друге.

Немов я стою на узвишші, а навколо легкий осінній туман. Немає ні людей, ні шуму доріг – лише дві смужки кольору. Каламутно-блакитне небо з вологим подихом застигло днем, якийупевнено штурхав час. Ледь помітні відлуння швидкого буйства руху термосять ще сонний туман, женуть його, ледачого, геть. Небачено зелена рівнина марно бореться з в'язкою сірістю осінньої землі, викидаючи останні яскраві фарби кожною тонкою травиною. Ударною хвилею проноситься зграя птахів, нерозпізнаних на види і людські назви. Їхні крила розсікають небо. Туман все швидше розсіюється. Промені сонця вперто б'ють ключем з висоти, краплі сонця осідають на крилах. Зграя розтанула на очах.

Мені не наздогнати їх, не змусити повернутися. Чи нормально лише дивитися на те, що повільно зникає, і нічого не робити? Віддатися цій течії, лише іноді ридаючи за минувшим. Навколо все змінюється –пережовані слова. Але що буде з тією мною, що в тиші сиділа на пагорбі серед трав, побитих сонцем, нор степових мишейта змій? Що буде з тієї мною, яка так довго звикала до неосяжного неба, що з кожним роком стає більше і голодніше, пожираючи то жовту і тиху, то зелену і бурхливу гладь? Що буде з нами – тими, які їдуть?

Третє і останнє.

Це з’явилось в зап’ястях, билось аж в голові у відповідь на кожне слово про те, як страшно. Всередині давило, тісна грудина молила випустити назовні, бажала вивернути як вичищену шкіру. Синє світло в таблетках лиш лукаво щурило очі, не лікуючи хворе. Потім шаленство: підірвався, побіг, промовляючи щось «нормальне», закриваючи лице руками, розписаними надією на перемогу. Далі шукаєш: у людях, погоді, нарешті, в собі. Дзеркало справедливо киває – треба раз і назавжди розібратись тет-а-тет, щоб більше без вульгарної брехні, заперечень, злості та направленої неповаги всередину. І раптом – осяявся, торкаючи сонце ногою на ліжку. Як довго до цього ти йшов! Тепер твоє знаряддя лише любов.