Лінія розмежування на два світи

Автори: Ірина Іваннікова

Лінія розмежування на два світи з 2014 року стала лінією, що розділяє мене.

Перша, філософія котрої була народжена війною під гучні обстріли на полу у ванній кімнаті, дає про себе знати навіть тоді, коли мені нічого не загрожує. Друга прийняла те, ким вона є, але ще не відчула в повній мірі, бо всі 16 років в ній виховували любов до радянського союзу.

Вони живуть у мені і, часто, перетинаючи кордон, я думаю про те, хто я насправді.
Хто ж я? Перша? Друга? Чи сукупність багатьох мене? І в чому сенс мого життя?

Перша розмовляє російською мовою, тримає в руках книгу про Леніна й задумливим поглядом дивиться на безкрайні поля рідного краю. Вона здригається від найменшого шуму, боїться відкритих дверей, озирається кожен раз, гадаючи, що ось-ось і її схватять за горло. Вона часто просинається від кошмарів уночі і п’є ромашковий чай, щоб не було так страшно. Але добре розбирається у військовій техніці й хоче навчитися стріляти.

Друга розмовляє українською, полюбляє гарячий шоколад та з задоволенням танцює під Океан Ельзи. Вона тримає в руках ноти українського гімну й з надією і вірою в очах дивиться на тих, хто тримає в руках автомат. Бо.. що залишається в нас, коли ми стоїмо над прірвою і дивимось в темноту? Надія та віра. І хоч би не в самого себе, то в тих, хто стоїть поперед тебе і затуляє своїми спинами.

Перша огортає своєю темнотою другу. Тримає її за руку і кличе за собою, наче хоче її поглинути. Перша зав’язує їй очі, щоб вона не бачила смерті й крові. Закриває своєю рукою рот, щоб вона не промовила і слова, бо якщо скаже, то колючі дроти обмотають її тіло. Вона надягає ланцюги на ноги другій, щоб та далеко не втекла. Дихає у її затилок і нагадує про військові втрати, коли бачить її посмішку.

Друга сяє маленьким вогником і ще трохи, здається, наче вона згасне. Відпускає руку першої і з мужністю приймає свої страхи. Бачить кров і смерть, навіть коли не хоче, і її очі відкриваються. Не може нічого казати, але коли її пальці торкаються піаніно або роялю, то вона каже все звуками, що лунають від неї через музику. І колючі дроти обертаються тисячами пісень. Ногами друга не може й здригнути, бо закута в ланцюги. Але коли озирається скрізь і баче ці безкрайні поля рідного краю, вони стають зовсім помітними. «Чи є ще те, за що мені варто боротись?» - думає вона.

І от я вдома. Підходжу до дзеркала, а перша і друга дивляться мені в очі.

Я думаю про те, коли це почалось, і повертаюсь в минуле.

Інколи мені так хочеться зупинити час, але він продовжує йти. І зупиняюсь я. Мій внутрішній метроном різко завмирає на моментах, коли я знов повертаюсь в рідне місто. Здавалось би, я повертаюсь вже стільки разів, але в кожен щось ламається у мені. Коли ти розумієш, що стаєш зовсім іншою людиною, але ще не знаєш, хто ти насправді. Коли вантаж минулого майже не давить, але все ще робить боляче. І коли «минуле» дорівнює «теперішнє», тому що не закінчилось, тому що продовжується зараз.

Мені було 16, коли я вперше побачила на своїй вулиці справжній танк. І подумала: «що їх заставило взяти в руки зброю і піти проти інших? чому вони так відважно захищають це? і що саме вони захищають?». Але моє місто швидко залишили всі, тоді в серпні 2014. В один день мені навіть здалось, що місто покинуте. Я пройшлась по самотніх вуличках і не розуміла, чому так. Чому нас залишили всі, і що буде далі: зі мною, з родиною, з місцевими, з містом і з майбутнім.

Що це? Надлам всередині чи глибока діра, в якої нема кінця? І коли це пройде? Коли я перестану боятись шуму літаків, звуку феєрверків і проїжджаючих поблизу машин? Коли я зможу дивитись на небо і знати, що воно мене не вб’є?

Перший обстріл був саме з неба. Я сиділа на кухні о 5 ранку, зустрічала світанок. Спочатку був шум, а потім вибух. Все сталось швидко, і я навіть не зрозуміла, як опинилась на балконі. Літак ширяв у повітрі, скидаючи велетенських вбивць. Все, що я відчувала в той момент - тремтіння й бажання зупинити це. Вже потім, коли все припинилось, відчула страх.

Це так дивно – йти по таким рідним вулицям, наповненим спогадами, але не відчувати нічого. Цікаво, в який момент все стало таким чужим? Зараз чи тоді, коли я вперше почула це слово – «війна»? Здається, я вже не пам’ятаю..

Але страх починав відступати. Наче хвилі океану, він покидав мене, і в один ранок я не відчула нічого. Зовсім. Мене розбудила мама, бо почали стріляти, а я повернулась на інший бік і заснула під свист велетенських вбивць.

Мітинги, конфлікти, образи, приниження – цьому не було кінця. Я спостерігала за озвірілими людьми, які намагались ухопитись за будь-який шматочок хліба, який їм пропонують. Спостерігала, як ще вчора рідні люди, вже сьогодні вбивають один одного. Що може бути гірше: бачити людську агресію, яку ти не в силах зупинити?

Мені було 16, коли я побачила смерть людини. Він підійшов до мене спитати дорогу до своїх, а зранку вмирав на моїх руках. І я більше не хотіла, щоб хтось ще вмирав. Сиділа посеред поля, витирала його кров і сказала собі: «я буду вас захищати, як ви захищаєте мене». А потім я перестала посміхатись.

Здається, я вже давно не посміхалась щиро. Давно не відчувала радості. Наче її з мене викачали або відібрали, вкрали. Надлам це чи дірка.. все одно боляче. Все одно буде боліти.

Мені було 16, коли я зрозуміла, що жити дорівнює боротись. Боротись кожен день. Попри те, коли бачиш смерть, коли, повертаючись додому, ще чуєш гуркіт гармат, але хапаєшся за життя. За мамину посмішку, за бабусин яблуневий пиріг, за обійми братика і за віру.

Можливо, в тому і полягає сенс: продовжувати жити тоді, коли разом з тобою крокує війна.

То хто ж я?

Синтез виховання радянської людини, народженої в Україні?

Чи синтез України, народженої в пострадянському просторі?

Відповідь ховається десь на поверхні, і я знайду її.