Людина – потенційна можливість збутися життям

Автори: Наталія Висятицька

Що менше тексту, прописаного драматургом,

то більше простору для імпровізації акторів

Від раптового пориву вітру ворона схопила горіх у дзьоба і здійнялась понад пістрявими верхівками чагарника. За мить птаха випустить свою поживу, зробить маленьке рондо навколо місця втрати (де, швише за все, спостерігалась би аномальна поведінка електрообладнання і компасів) та невдоволено видасть у небі своє зловіще «каррр»... А на землі, ймовірно, станеться життя. Здорова серцевина горіха, вологий ґрунт і випадок по-змовницьки слідуватимуть неписаним, але беззаперечним домовленостям – Генеральному плану. Стурбований перехожий – невпізнаний свідок цього дійства – квапливим кроком пройде повз, прикутий поглядом до циферблату.

Природа висловила призначення рослини і сама ж його втілює. Людина ж, маючи призначення, часто не погоджується з ним, надаючи собі «вищого сенсу» і через дароване право вибору і усвідомлений акт дії сама шукає способу його втілення.

Людина відчайдушна і смілива. Вона здійснює пілотовані ракетні польоти на орбіту з надією ловити комети за хвости; занурюється на батискафі у глибини Маріанського жолоба; рушає на Схід, і, огинаючи земну вісь, повертається із Заходу. Людина суперечлива і недалекоглядна. Будує храми і руйнує гнізда, об'єднується з іншими і чекає втечі, лагодить вітрила і висушує гирло, продає землю і купує хліб, створює зброю і шукає ін'єкцію для безсмертя. І впродовж цієї захопливої подорожі, не відшукавши усіх відповідей, не знаходячи миру і спокою, безперервно карбує для своїх нащадків у багатотомних виданнях про методи людських проб і помилок, про свої перемоги і поразки. Та що заважає людині бути і як наважитись їй статися у свій, природній спосіб аби втілити своє призначення?

Гайнемо на мить знову у ті чагарники, де ворона потерпіла таку прикрість, і, не вдаючить у тонкощі орнітології, спробуймо за певною аналогією виокремити основні передумови, які можуть полегшити пошуки людини себе і скерувати її експедицію з вічних мерзлот на території більш сприятливого клімату.

Горіх і серцевина. Здорове ядро – це не лише про відсутність фізичих недуг. Наше тіло як форма, як згусток матерії, з однієї сторони, дає широкі можливості до пізнання через чутливість, але з іншої – задає певні обмеження (вразливість). Тож прийняття свого тіла і турбота про нього - важливі. Проте, цього не достатньо для здоров'я. Позаяк, маємо дати собі раду на шляху до становлення, долаючи штучний бар'єр нездорових переконань щодо власної недостатності і неспроможності. Ми приходимо у цей світ цілком достатніми і здатними... допоки не починаємо порівнювати себе з іншими. Це робить людину сполоханою, невпевненою, озлобленою, із вічними сумнівами у пошуках завірень. Прийняття своєї індивідуальності передбачає відмову від категоричності і дарує свободу.

Сприятливе середовище. Людина соціальна. Вона хоче пізнати когось і бути пізнаною кимось, аби відчувати близькість. Хоче, щоб її межі поважали і вона могла зберігати власну автономію. Середовище формує, виховує, гартує... і робить вразливим водночас, бо породжує найбільш паралізуючий страх – страх бути відкиненим. Неприйняття ототожнюється з неможливістю виживання. Якщо горіх не пригорне пухка рілля, то він буде змушений адаптовуватись до більш стриманих обіймів іншої покрівлі. Та людина може обирати собі те оточення, у якому їй добре, де сповідують ті цінності, які їй близькі, де можна рости і розвивати свій потенціал. Зрештою, вона може бути тим каталізатором, який є витоком змін навіть у несприятливому осередку.

Встановлення контактів і єднання можливі через орієнтацію не на розбіжності, а на те, що об'єднує. Люди відрізняються за кольором очей, рівнем нервової збудливості, здібностями і навиками, смаковими чи музичними вподобаннями, соціальним статусом... Це спричиняє різну форму. Проте, єднає нас щось значно цінніше – енергія життя, якою кожен з нас порівну повний, відповідно до своєї форми.

Випадок. Таємниця криється у тому, аби не чекати випадку, а бути готовим до нього. Саме в цьому місці і у цей час. Для цього людині необхідна спостережливість і практика уважності. Вийти з потяга. Зупинити подорож у часі на стації «Зараз». Тобто, не переживати безконечно своє минуле у спогадах і не будувати численних гіпотез щодо можливого майбутнього, а бути присутнім у моменті творення своєї історії. Це не про розвиток у собі якихось надздібностей. Йдеться про відмову жити на автопілоті, мати більш усвідомлене життя, довірившись його процесу. Це про навик «торкатись життя» у звичайних щоденних речах із цікавістю спостерігача і дослідника.

Безперервна стимуляція і гонитва за «успішним успіхом», надмірна кількість підсилювачів смаку життя провокують втрату чутливсті до більш делікатних настроїв та емоційних переживань, до мікроімпульсів живого світу флори і фауни. Кожен, хто хоча б на трохи відмовлявся від цукру у своєму раціоні знає, як солодко можуть смакувати фрукти.

А як же бути з вороною? Хіба її признаення – губити горіхи? Маю сумнів щодо цього). Врахуємо те тихе і безапеляційне свідчення належності кожної живої істоти як частини великого мережива  до світу природи. Мережива, де ніщо не існує автономно, поза всім іншим, де все пов'язано, є причиною і є наслідком.

Тому цілком природньо для людини як потенційної можливості збутися життям, рухатись у напрямку його продовження, плекання альтруїстичних цінностей, пізнання любові і віднайдення миру.

Напевно, у день пробудження нашого внутрішнього зору, який бачить нетлінну красу творіння, і внутрішнього слуху, який чує пісні нашого серця, - стрілки на циферблаті зупиняться, а Сонце переміститься у сузір'я Змієносця (хоча, це не точно).