Сократ
Сократ (469 г. до н. е. — 399 г. до н. е.)
Сократ — античний мислитель, перший афінський філософ.
Біографія
Сократ народився в Афінах (в демі Алопеки) у 469 р. до н.е. Його батько, Софронікс, був каменотесом, а мати — повитухою. У свого батька Сократ навчився ремеслу скульптора. Сократ любив казати, что успадкував від матері її мистецтво, порівнюючи його з філософським методом — майевтикою: «Теперь мое повивальное искусство во всем похоже на акушерское, отличаясь от него лишь тем, что я принимаю роды у мужей, а не у жен, роды души, а не тела».
Сократ навчався в одного з найзнаменитіших філософів античності — Анаксагора з Клазомен, який був також учителем Перикла.
У 440 р. до н. е., коли населення Афін страждало від епідемії чуми, Перикл запросив велику жрицю храму Аполлона — Діотиму з Мантинеї взяти участь у церемонії з очищення міста. Для юного Сократа зустріч зі жрицею стала вирішальною. Діотима посвятила його в містерії Ероса згідно з орфічною традицією, що пізніше Платон передав в епізоді про Діотиму в діалозі «Бенкет».
Сократ мало мандрував і майже ніколи не залишав Афін. Коли він був юнаком, він відвідав лише Дельфи, Коринф і острів Самос разом з філософом Архелаєм. Сократ брав участь у битвах біля Потидеї в 432 р. до н. е. й Аміфіполі в 422 р. до н. е. Розповідають, що коли афіняни відступали, він ішов спиною вперед, обличчям до ворога.
Бесіди Сократа викликали захват. Своїх слухачів він вважав, в першу чергу, друзями, а вже потім учнями. Завдяки своїй надзвичайній чарівності, він мав вплив на людей різного віку, що викликало заздрість, неприязнь і навіть ворожість. У 399 р. до н.е. його звинуватили в неповазі до богів (адже він вірив у найвищого бога) і в розпусті молоді, оскільки він викладав своє вчення. Його судили, але він продовжував філософувати, оскільки вважав це місією, яку Бог поклав на нього, і не міг відмовитися від того, що говорив або робив: «…пока есть во мне дыхание и способность, не перестану философствовать, уговаривать и убеждать всякого из вас… говоря то самое, что обыкновенно говорю: «О лучший из мужей, гражданин города Афин… не стыдно ли тебе, что ты заботишься о деньгах, чтобы их у тебя было как можно больше, о славе и о почестях, а о разумности, об истине и о душе своей, чтобы она была как можно лучше, не заботишься и не помышляешь?»
Сократ вважає за краще померти, захищаючи свої ідеї:
«Но вот уже время идти отсюда, мне — чтобы умереть, вам — чтобы жить, а кто из нас идет на лучшее, это ни для кого не ясно, кроме Бога». Через тридцять днів після винесення вироку Сократ випиває келих цикути, оточений своїми учнями, яким він говорить про єдність життя й смерті: «Те, кто подлинно предан философии, заняты на самом деле только одним — умиранием и смертью».
У своїх коментарях до «Кратила» Платона, які стосуються значення імен, Прокл стверджує, що ім’я Сократа походить від «soet tou kratou», що означає «звільнений силою душі, тієї, яка не спокушається речами матеріального світу».
Діоген Лаертський наводить багато свідоцтв і анекдотів, запозичених у давніх авторів, що змальовують характер Сократа: рішучість, відвага, контролювання пристрастей, скромність і незалежність від багатства й влади.
Сократ принципіально не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування істиного знання й мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Вступати в діалог з Сократом означало складати «іспит душі», підсумувати життя. За свідченням Платона «Всякий, кто был рядом с Сократом и вступал с ним в беседу, о чем бы ни шла речь, пропускался по виткам спирали дискурса и неизбежно оказывался вынужденным идти вперед до тех пор, пока не отдаст себе отчета в самом себе, как он жил и как живет теперь, и то, что даже мельком однажды проскальзывало, не могло укрыться от Сократа».
Основні ідеї
Майевтика й іронія
Сократовські діалоги були пошуком істиного знання, і важливим кроком на цьому шляху було усвідомлення його відсутності, розуміння власного незнання. Згідно з легендою, Дельфійською піфією Сократ був названий «наймудрішим з усіх мудрих». Напевно, це пов’язано з його висловлюванням про обмеженість людського знання: «Я знаю, що нічого не знаю». Користуючись методом іронії, Сократ надіває на себе маску простакуватого, просить навчити будь-чому або дати пораду. За цією грою завжди стоїть серйозна мета — примусити співрозмовника виявити себе, своє незнання, добитися ефекту благотворного потрясіння слухача.
Про людину
Повторюючи за Дельфійським Оракулом «Пізнай самого себе», Сократ звертається до проблеми людини, до вирішення питання про сутність людини, про її природу. Можна вивчати закони природи, рух зірок, але навіщо йти так далеко, говорить Сократ, — пізнай самого себе, занурься в близьке, і тоді, через пізнання доступних речей, ти зможеш прийти до тих самих глибоких істин. Людина для Сократа — це, перш за все, її душа. А під «душою» Сократ розуміє наш розум, здатність мислити, і совість, моральне начало. Якщо сутність людини — її душа, тоді особливої турботи потребує не стільки її тіло, скільки душа, і найвище завдання вихователя — навчити людей зрощувати душу. Благою й досконалою робить душу доброчесність. Доброчесність пов’язана в Сократа із пізнаням, що є необхідною умовою здійснення добрих вчинків, оскільки, не розуміючи сутності блага, не будеш знати, як діяти заради добра.
Доброчесність і розум зовсім не протирічать одне іншому, оскільки мислення вкрай необхідне для відкриття Доброго, Прекрасного й Справедливого.
Сократ розкриває поняття щастя й можливості його досягнення. Джерело щастя знаходиться не в тілі й не в чомусь зовнішньому, а в душі, не в насолоді речами зовнішнього матеріального світу, а в почутті внутрішньої сповненості. Людина щаслива тоді, коли її душа впорядкована й доброчесна.
Душа, за Сократом, це господиня тіла, а також інстинктів, пов’язаних із тілом. Це господарювання і є свободою, яку Сократ називає самовладанням. Людина має добиватися влади над собою, ґрунтуючись на своїй доброчесності: «Мудрость состоит в том, чтобы победить самого себя, тогда как невежество ведет к поражению от самого себя».