Увесь час, який є у світі
Автори: Сіван Барзілей
Для багатьох з нас, хто живе у великих містах, час – це те, чого нам завжди бракує. Ми з усіх сил прагнемо вчасно прийти, вчасно виконати нашу роботу, вчасно прокинутись, цей перелік можна продовжувати ще і ще... Аби ж то хтось нам дав трохи більше часу, щоб завершити все, що ми хочемо. Аби ж то хтось навчив нас зупиняти час від невпинного руху вперед, коли він наче втікає крізь пальці.
Потім прийшов COVID-19, що, поміж інших речей, зумів вплинути на те, як ми взаємодіємо з часом, як ми відчуваємо теперішній момент, і як ми уявляємо майбутнє.
Проводячи місяці карантину вдома, у наших розмовах іноді виникає питання – скільки ще часу потрібно для того, аби ми змогли повернутись до нашого звичного життя. Той самий Час, який ще кілька місяців тому рухався так швидко, наче сповільнився...
Я чув як друзі жалілися на COVID, який поставив нас «на паузу» і змусив марнувати дорогоцінний час, коли ми могли б подорожувати до ще одного екзотичного місця, зустрічати нових людей чи розважатися. Попередній рік втрачено...
Але в той час, коли я пишу цю статтю, знову зростає зовнішній рух, який заскакує нас зненацька; час наче знову збігає швидко.
Тож, давайте поговоримо трішки про Час, його рух і застосування. Час є найбільш базовим, повсякденним поняттям, з яким ми звіряємо всі наші буденні справи. Водночас це найбільш нестійке та абстрактне поняття, яке нам могло трапитись.
«Що таке час? Якщо ніхто не запитує, я знаю що це. Якщо б я хотів пояснити тому, хто запитує, я не знаю.»
Святий Августин 1
Як уже згадувалося у наведеній вище цитаті, ми всі з ним знайомі, але не можемо пояснити, що це таке.
Хоча ми знаємо способи вимірювання часу, відчуття його плинності може бути різним для різних людей. Те, що одна людина вважатиме значним проміжком часу, для іншої здаватиметься надто коротким... Ті ж самі десять хвилин можуть за певних обставин значити багато і майже ніяк не відчуватись за інших. У деяких випадках час виступає союзником, тоді як в інших – злісним ворогом, з яким ми боремось.
Тож нам не тільки важко його пояснити, але ми й по-різному відчуваємо його плинність, виходячи з того, що ми робимо, як ми це робимо, і коли ми це робимо.
Два грецькі філософи досократичної епохи, з ідеями яких я зіткнувся в рамках вивчення філософії в Новому Акрополі, могли б допомогти нам висвітлити цю тему.
Геракліту Ефеському, який жив приблизно в VI столітті до н.е., приписують фразу Panta Rhei, що означає «усе плине». Він вживав дуже конкретний вираз: постійний потік, та стверджував, що у речей немає початку і кінця. У світі конкретних речей все тече, все біжить.
Якось він вдало сказав: «Не можна двічі ввійти в одну річку» розуміючи, що усе рухається і ніщо не залишається нерухомим. Немає форми, яка залишалася б однаковою назавжди, все змінюється з часом.
Пармені́д Еле́йський, інший грецький філософ, який жив приблизно в той самий час, казав, що насправді змін не існує; існує лише одна річ, яка є позачасовою, постійною і незмінною. Ця одна річ, яку він називає «сутністю», є нерухомою, оскільки рух передбачає виникнення буття або його припинення, що викликає двоїстість. Тому, рух не може бути одним.
На перший погляд може здатися, що ці два філософи говорять про абсолютно різні реальності. Один твердить, що усе знаходиться в постійному русі і тому час не можна зупинити, тоді як інший говорить, що насправді нічого не змінюється, отже і час не рухається вперед.
Втім, занурившись глибше в розуміння двох вчень ми побачимо, що обидва можуть бути правдивими. Ще раз, порівняльне дослідження може допомогти нам відкрити очі і поглянути на життя з іншого боку.
Говорячи про рух, Парменід не стверджує, що його не існує, а пояснює, що рух – це те, що ми переживаємо; ми народжуємось і помираємо, тіло існує і перестає бути. Наче гра світла і тіні. Коли речі знаходяться в темряві, ми говоримо, що їх немає, тому що ми їх не бачимо. Коли ми говоримо, що речі існують, це тому, що є світло і ми бачимо їх.
Це не нова ідея. Щоразу філософії Сходу і Заходу підштовхують нас до спроби знайти об'єднуючий елемент поміж різноманіття, а саме один серед багатьох, незмінний в постійно мінливому світі.
Здається, що Життя – це безформна незмінна цілісність, що втілюється в безліч тимчасових форм, наче прозорий промінь світла, який проходить через призму і з'являється нам палітрою різноманітних кольорів…
Повертаючись до нашої теми, припустімо, що час теж можна пізнавати в такий спосіб.
З одного боку є Хронологічний Час, який нам дуже добре знайомий, – це звичайний час, у якому кожна секунда дорівнює іншій. Він завжди біжить вперед і не може бути зупиненим, адже з'єднує минуле, теперішнє і майбутнє. У цьому вимірі все знаходиться в постійному русі. Це такий вимір часу, в якому кожна проявлена форма повинна йому підкорятися.
У цьому вимірі усе має початок і кінець, тому у нас виникає поняття нагальності. Ми повинні переконатися, що виконаємо все, що хочемо, перш ніж час сплине. Переживаючи життя з такої позиції, ми завжди відчуваємо нестачу часу, його завжди бракує.
Та часом, особливо коли відходимо від напруженої гонки, можемо відчути уповільнення часу. Коли ми тихо сидимо із заплющеними очима, ми відчуваємо час по-іншому. Протягом кількох моментів існує лише теперішнє, рух сповільнюється і навіть повністю зупиняється, і у нас з'являється можливість пережити інший тип часу, який ми можемо називати Священним Часом.
Давні традиції бачили важливість створення численних методів, які допомогли б людині зрозуміти те, що лежить за межами змінних форм; допомогти їй боротись з серпанком ілюзій, який накриває невимовні форми Буття, і врятувати людину від любові до тимчасових і сліпучих форм, щоб вона могла спрямувати свій погляд на незмінну реальність себе і Життя.
У наших повсякденних перегонах з хронологічним часом ми часто втрачаємо з виду те, що справді важливе. Ми настільки занурюємся у виконання справ, що навіть схильні забувати навіщо ми їх робимо.
Буває, ми скаржимось, що у нас не вистачає часу, але коли раптом у нас його стає більше, ми не знаємо, що з ним робити.
Коли вся наша зовнішня активність раптом зменшується, ми застаємо себе за поїданням великої кількості їжі чи безглуздим переглядом телевізора лише тому, що, здається, забули навіщо ми живемо або як бути наодинці з собою.
Не чекайте з нетерпінням доки речі повернуться до «звичного» режиму. Не будьте поглинутими швидкою, постійно змінюваною реальністю сьогодення. Натомість добре використовуйте час; сійте насіння кращого завтра спершу всередині себе. Приділіть час, щоб навчитися переоцінювати свої почуття, свої думки, свої наміри, свої слова, свої дії і намагайтеся зробити їх більш узгодженими з реальним, з добрим, з прекрасним. Усередині вас є природний компас; якщо віднайдете його, ніколи не загубитесь.
Час – це особливий дарунок, якщо ми просто навчимось його добре застосовувати. Філософ-стоїк Сенека сказав у своїй книзі «Про короткочасність життя»: «Справа не в тому, що нам не вистачає часу для життя, а в тому, що ми його марнуємо. Життя досить довге, і нас щедро наділили достатньою кількістю для найвищих здобутків, коли б ми вміли добре в нього інвестувати. Але коли життя марно витрачається на непотрібну розкіш, а не на хорошу діяльність, лише перед обличчям смерті ми усвідомлюємо, що воно минуло ще до того, як ми помітили, що воно минає. І насамкінець: нам не дають короткого життя, але ми робимо його коротким, витрачаючи його намарно... Життя довге, якщо ви знаєте, як ним користуватися».2
Посилання:
1. Святий Августин, Єпископ Іпонійський (2011) Сповідь. Видавництво Хендріксон. (2004)
2. Щоденний стоїк. Про короткочасність життя: Зміст книги, Ключові уроки та найкращі цитати. <https://dailystoic.com/on-the-shortness-of-life-seneca/> (2019).
Переклад. Л. Харун, ред. Ю. Білик
Оригінал статті: https://theacropolitan.in/2021/01/01/all-the-time-in-the-world/