«Він повільно сідає на дах...»

Автори: Артур Дронь

Він повільно сідає на дах.
Як я довго чекав і хотів.
Міг бути інший, напевне, птах.
Але це найкращий з усіх птахів.

Хай ще трохи залишиться тут.
Знаком із неба. На мить.
Я боюся, що він полетить.
Я не знаю його маршрут.

Як довго ми йшли цим шляхом.
Як наважувались. Як світили.
Крокували повільно за птахом,
і він віддавав нам сили.

Його пташиним ім'ям
брели спекою і снігами.
Сказали своїм серцям:
спіть сьогодні спокійним снами.

Як нам бути без його крил?
Як берегтись від ножів і отрути?
Коли все перетвориться в пил,
як нам наважитись? Як нам бути?

 

Птаху наших часів,
Радість у тебе між пір'я.
Ми лякаємося голосів
завтрашнього надвечір'я.

Але ти говорив про час,

як про найважливіше у мові.
Що це місто – всередині нас.
Що ця пам'ять –  у нашій крові.

Що немає кінця трамваям,
як немає кінця боротьбі.
Що ми, як і час, минаєм,
але несемо цей час в собі.

Якщо ти, відлетівши у небо,
у нас битимешся крильми,
це найкраще, що коли-небудь
може бути з такими, як ми.

Хай над головами лісів
завжди буде вітер і ти.
Птаху наших часів.
Лети.