Я уперто смикала двері

Автори: Вікторія Концева

Я уперто смикала двері –
ключі не підходили,
жоден з величезної зв'язки.
Заіржавів замок? Змінився власник?
Хтось забрав мій рушник і подерті капці.
Я їх лишила під ліжком,
коли він облив мене кавою,
бо я – неуважна й розхлябана.
А зараз. Прямо зараз
хтось смажить на моїй пательні яйця –
я чую знайомі запахи.
Хтось за стіною човгає
у моїх капцях.
Я купила їх рік тому у Сільпо по акції.
Блакитні з червоними цятками.
Вони трохи тиснули.
Тут, де великі пальці.
Він ще сказав, що вони недолугі і безолаборні.
Але я не образилась.
Як і тоді, коли бив мене по щокам,
тягав за коси,
тицяв обличчям у несмачні грінки.
Щоб я готувала, як його мама.
Щоб відчула по-справжньому,
що означає жити з такою, як я –
нікчемною та недоладною.
Але я не плакала.
Я плачу зараз.
Я не можу зайти
у двері, де було "завтра" .
Де мої речі, цнота й паспорт.
Впустіть мене за поріг, будь ласка.
Я мовчатиму й робитиму все як слід.
Я просто не знаю, як буває інакше.
Мовчи й терпи — вчили усі, як один.
Хоч вий, хоч кричи. Ти – жінка й мати.
Ти мусиш щовечора повертатись.

І ось, не підходять ключі.

Або в мені щось напрочуд сміливе більше не хоче туди іти.