«Знання, настояні на совісті». Інтерв’ю з проф. Сергієм Борисовичем Кримським

Сергій Борисович Кримський – доктор філософських наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат національної премії імені Т.Г. Шевченка, головний науковий співробітник Інституту філософії НАН України, автор 10 монографій, одна з яких називається «Філософія як шлях людяності і надії».

Сергій Борисович – видатний філософ України, вчений зі світовим ім’ям, громадський діяч, представник культури, дуже ерудована людина, чудовий співбесідник, з яким можна говорити на найрізноманітніші теми: про дружбу, про любов, про людську гідність, про поезію і музику. Він продовжує працювати з молоддю, читає лекції аспірантам, виступає на телебаченні, його статті друкуються в газетах. А теми, яких він торкається, так чи інакше завжди стосуються питань моралі, людяності, духовності.

Сергій Борисович, які проблеми, на ваш погляд, постають перед сучасним вихованням?

Передусім слід відмітити, що проблеми, з якими стикаються зараз виховання і освіта (на всіх рівнях, починаючи зі шкільного і закінчуючи аспірантурами, докторантурами і таке інше), радикально змінилися.

Ось простий приклад. Для нашого покоління таблиця множення була справжнім уроком мудрості. А зараз школярі відмовляються її вчити. Тому що в них є калькулятори. Тепер, уявіть собі, майже у кожного школяра є персональний комп’ютер. Це означає, що він через Інтернет підключений до всіх знань, накопичених людством. І так само як йому не потрібно вчити таблицю множення, йому не потрібно вчити факти: він будь-які факти і навіть будь-які знання отримує з Інтернету, причому досить швидко. Це радикально змінює систему освіти.

Що ж робити в такій ситуації педагогам?

По-перше, навчитися користуватися знаннями. Це головне завдання. Доступ до знань школяр вже отримав, а як ними користуватися, не знає.

По-друге, навчати не фактам, а евристиці, творчості. Зараз на перший план вийшло евристичне завдання.

Більш того, сучасний вчитель – це не той, хто повідомляє знання (Інтернет знає більше за нього), вчитель – це експерт. Ми ще не досягли цієї мети, але йдемо до неї.

Людина має базис безсумнівності, тобто певне базисне знання, куди входять різні аксіоми, базисні факти і таке інше, які, звичайно, потрібно засвоїти. Але обсяг базису безсумнівності невеликий. З нього можна отримати інші знання, він має ще слугувати основою висновку. Є закон, який проходить крізь усю історію людства, крізь усю історію формування знань, – закон ущільнення і скорочення знань. Сучасне знання подвоюється кожні п’ять років. Так як же від азів дійти до сучасного передового рівня? Двох чи трьох життів не вистачить. Тому є способи – вони не нові, їх вже застосовували у минулі століття – ущільнення знань.

Поясніть це, будь ласка, на прикладі.

Ви вчите не всю таблицю знань, не весь обсяг тексту, а вихідні положення, з яких логічно можна вивести інші. В абетці кінцева кількість літер, в мові кількість слів кінцева, а кількість речень нескінченна. Просто ми з усієї множини висловлювань беремо вихідні, з яких потім вже логічним шляхом отримуємо те, що нам необхідно. Так само в геометрії: якщо ви знаєте декілька основних аксіом, то зумієте отримати інші знання.

Якщо є рішення проблеми, то чому вона досі не вирішена?

Тому що наша педагогіка знаходиться на найпримітивнішому рівні, який лише може бути. Вона досі використовує принцип наочності. Демокріт виколов собі очі, тому що вони заважали йому абстрактно мислити. Це легенда, але вона відображає ситуацію. Принцип наочності зіграв важливу роль у боротьбі зі схоластикою – у XVI столітті схоласти дійсно дуже часто поринали у спекуляції. Але наочність перестала працювати ще у науковій картині світу Ньютона, побудованій на математиці, логіці, на дуже високих рівнях систематизації знання. Наочність не працює навіть на рівні диференційної та інтегральної систем. Що таке диференціал, що таке інтеграл? Визначення вам навіть видатний математик не дасть. Це не наочно. А ми можемо уявити лише те, що є наочним. Значить, тут потрібні зовсім інші методи.

Які ж?

Більше ста років тому Фрідріх Шлейермахер створив науку розуміння – герменевтику. Здавалося б, основа педагогіки… Вона існує вже ціле століття, але жоден педагог її не використовує! Багато педагогів навіть терміна такого не знають…

А які методи герменевтики варто використовувати?

1911 року було відкрито ефект надпровідності: коли провідник поміщають у рідкий гелій і охолоджують до -270°С, струм проходить без опору. Пояснення цього ефекту знайшли лише у сімдесяті роки одночасно у Сполучених Штатах Америки і в Радянському Союзі. З’ясували, що за таких умов електрони сполучаються парою, і тому зникає опір. Але як пояснити це з точки зору здорового глузду? Фізик-теоретик Микола Миколайович Боголюбов пояснив герменевтичним способом, через дію: уявіть собі, що вам потрібно перейти залу, де танцюють люди (а електрони у звичайному стані дійсно нагадують танцюючих людей). Як вам пройти? Якщо ви будете іти наодинці, то будете постійно наштовхуватися на танцюючих. Але з партнеркою ви, вальсуючи, легко обійдете усю залу. Це приклад того, як пояснюються найскладніші процеси теоретичної фізики.

Зрозуміло!

Або як пояснити, що таке весна? Можна сказати, що весна – це коли розпускається листя, квітнуть дерева, тобто знову-таки через дію. У жодній педагогічній програмі ви не знайдете герменевтики. Термін ще, можливо, використовується, але більшого не знайдете.

Вчити використовувати знання, ставити на перше місце не факти, а вміння вирішувати творчі задачі, використовувати герменевтику… А що ще зараз необхідно?

Потрібен гумор: він дуже стимулює думку, інтерес. Багато видатних вчених не створили своєї школи, це дуже погано. У Резерфорда немає учнів, у Гейзенберга немає, у Ейнштейна немає, а у Нільса Бора є ціла школа. І коли він приїхав до Москви, в Інституті фізичних проблем йому одним з перших питань поставили таке: «Як вам вдалося створити школу?» Він відповів: «А дуже просто: ми приймали на роботу лише людей з почуттям гумору». Гумор об’єднує і академіка, і студента. Гумор – це спосіб роботи. У школі він також діє: дайте дітям гумористичну задачу, вони розсміються і з задоволенням почнуть її вирішувати. Можна навіть наукові анекдоти розповідати…

А вам у вашій викладацькій практиці гумор допомагає, ви його використовуєте?

Коли я читаю тему «Свідомість» – а це дуже складна тема: пізнання ще можна зрозуміти, мислення можна зрозуміти, але свідомість… Так ось, я, якщо чогось не знаю, просто змальовую властивості свідомості. Одна з властивостей свідомості – це рефлексія. Ми можемо думати про думки, будувати нову думку, це рефлексія. І я розповідаю один класичний анекдот ХІХ столітті. В купе потяга їдуть два комівояжера. Один запитує іншого: «Арон! Куди ти їдеш?» Арон думає: «Якщо я йому скажу, що їду в Одесу, він одразу здогадається, що я їду в Житомир. Якщо я йому скажу, що їду в Житомир, куди насправді їду, тоді він подумає, що я їду в Одесу». І він каже: «Я їду в Житомир». Другий каже: «Я знаю, що ти їдеш в Житомир, але навіщо ти мене обманюєш?» І студентам вже зрозуміло, що таке рефлексія! Здавалося б, гумор – це дурниця, але насправді це дуже стимулюючий фактор.

Досі ми говорили про фактичну освіту, але окрім неї є ще етика. Де і в якому віці людина має зустрітися з тим, що є правила, норми? Чи можливо виховання дорослої людини, наприклад? Що на неї може вплинути, крім якихось життєвих подій?

Почнемо з очевидного факту. Освіта – це процес перманентний. Він починається, але не закінчується – ніколи і на жодному рівні. І я завжди кажу: як тільки наш співробітник заспокоюється і вважає, що він вже Бога за бороду тримає, – все, для науки він втрачений.

Зараз про етичну основу. З чого постає проблема духовності? Зі створення образу самого себе. Кожна людина проходить найдовший шлях у житті – шлях до самого себе – і в кінці кінців має прийти до розуміння того, хто вона така. І виявляється, що це розуміння може бути лише на етичній основі.

В етиці та викладанні етики найскладніше не впасти в моралізацію. Я, до речі, дуже негативно ставлюся до того, що у школах ввели християнську етику. Не тому, що погано ставлюся до неї – я вважаю її фундаментальною етикою. Але хто її буде викладати? Це настільки складна річ! А вони таку нісенітницю будуть плести, що було б краще, щоб цього не було.

А що для вас означає «не впасти в моралізацію»?

Не говорити: «Це добре, а це погано». Адже тут зовсім інші завдання вирішуються. Толстому дуже важко далася «Анна Кареніна». Він тричі її від руки переписував – не знав, як йому вчинити з Анною. А проблема була в тому, що в його час суди присяжних по всій Європі виправдовували чоловіка за вбивство невірної дружини, це вважалося нормальним. Він весь час йшов за лінією «Крейцерової сонати»: герой прощає їй усе, готовий на все, любить її, але вона знущається з нього, і він не витримує і вбиває її. Однак, сидячи у в’язниці, розуміє, що нічого не вирішив, оскільки все одно продовжує її кохати… Толстой спочатку на цьому шляху був, але як митець розумів, що це не рішення. Він ходив по своєму яснополянському будинку і на одному підвіконні знайшов томик з незакінченими творами Пушкіна – Софія Андріївна дітям читала. Почав гортати цей том і натрапив на незакінчене оповідання «Гості з’їжджалися на дачу…» Серед цих гостей є жінка в такому ж становищі, як Анна Кареніна. І далі Пушкін (а він був диявольськи розумною людиною) підказує Толстому думку: не наша справа засуджувати чи схвалювати жінку. У кожної жінки своя доля, яка є або її карою, або її нагородою. Покажіть жінці її долю, без будь-якого моралізаторства. Не потрібно їй говорити: «Не роби цього». Вона все одно зробить так, як хоче. Їй слід казати так: «Роби, роби! Але, якщо зробиш так, отримаєш такі результати».

Ось так викладається етика – методом наслідків. В Одесі до війни у трамваях перед вікном був напис: «Висунься з вікна. Матимеш такий вигляд». А в Києві: «Не висовуйся з вікна»… Не кажіть людині «Не роби», скажіть, до чого призведе його дія.

Так було у Толстого і в довоєнній Одесі, а зараз?

У сучасному суспільстві етика набуває першорядного значення, тому що, окрім усього іншого, ми йдемо до інформаційного суспільства, а воно не виносить брехні. Брехня забиває канали інформації. Покажіть етичну небезпеку брехні, наведіть приклади з літератури або з життя видатних людей.

Є небезпечні і навіть злі для нас істини. Наприклад, крайній випадок: смертельно хвора людина не хоче думати, що помирає, вона залюбки віддається ілюзіям. Закохана людина у критичній ситуації також залюбки віддається ілюзіям. В житті є небезпечна істина, а є рятівна брехня, і кожна людина по-своєму за неї хапається. Як Пушкін казав: «Ах, обмануть меня нетрудно, Я сам обманываться рад». А Гете казав: «Я віддаю перевагу небезпечній істині перед рятівною брехнею». Чому? Тому що істина сама виправить шкоду за себе, а брехня – ніколи. Гете взагалі висунув правильний педагогічний етичний принцип: якщо бачити людину такою, якою вона є, і відповідно до неї ставитися, – вона стане гіршою, ніж вона є; якщо ж бачити її такою, якою вона має бути, і відповідно до неї ставитися, – вона стане такою, якою може бути. Людину слід привабити шансом кращої людини.

А хто і як може вчити етиці?

Етика викладається лише на прикладах. Не на абстрактних прикладах, а на довірі до особистості. Одразу після війни я опинився у Львові, де ще працювали костели, і зайшов послухати одного ксьондза. Він читав проповідь так, що я зрозумів: в Польщі ніякого атеїзму ніколи не буде. Він говорив дуже просто, взагалі найголовніше – це простота. «Я був тут у період окупації, – казав ксьондз бабусям, – і я бачив, як німці вели людей на смерть. Люди йшли, як отара овець, – і тут він підвищив голос, – але Бог не створив людину такою. Людина має прийняти рішення». Яке рішення, він не говорив, але це було і так зрозуміло: або ти сам приймаєш рішення померти, а тоді б’єшся і кидаєшся на автомати, або тебе на смерть поведуть… Але в будь-якому разі слід приймати рішення. Своє рішення.

Тобто готових рецептів в етичних питаннях не існує?

Не можна бути в моралі догматиком або абсолютистом. Є такі люди – правдолюбці, вони весь час борються за правду. Але життя складніше. Російський символіст Андрій Білий казав: «Какое счастье быть солдатом! Вот здесь свои, а там — чужие. Какая простота! Какая ясность!» А визначте в житті, де ворог, де друг. Це дуже складна задача. У кожної людини є і гарні, і погані риси. Але, як не дивно, людина завжди інстинктивно відчуває, де добро, а де зло. Праведні шляхи слід шукати або інстинктом, або здоровим досвідом. Але іноді людина слаба і робить учинки, і десь слід вміти прощати, десь знаходити консенсус, але слід не втрачати, звичайно, провідні цінності.

А до яких цінностей у вихованні і освіті прагне сучасне суспільство?

Це дуже серйозне питання. Тут слід врахувати одну обставину: суспільство, до якого ми рухаємося, правильно називають суспільством знання. І зараз забезпеченість дають не гроші, а високі стандарти освіти.

І виникають школи на зразок паризької «Еколь Нормаль», де студентів вчать вирішувати евристичні задачі, і тому їх беруть на роботу, поки вони ще навчаються, дають їм стипендію, квартиру, все що завгодно… Мій приятель був в «Еколь Нормаль» на екзамені з історії. Жодних дат, жодних фактів там не запитували (факти, дати можна зазубрити), а дали лише одне завдання: «Відомо, що Наполеон написав одинадцять листів англійському міністру Піту. До нас дійшли лише 10 листів. Напишіть одинадцятий лист. В ньому може бути одна фраза, але ви повинні знати, про що він міг написати, а головне – стиль, почуття епохи». Ось екзамен! І такі люди забезпечені.

Але чи дає сама по собі освіта, нехай і найкраща, осмисленість, наповненість життя?

Звичайно, слід ще і любити роботу, оволодіти знанням, настояним на совісті. Це такі знання, які вписуються у долі. Це гуманізація, або етизація, знання. І потрібно – хоча це звучить пишномовно, але насправді це реально і цього можна досягти – пересилювати самого себе. У буденному смислі це те, чому ще Платон вчив: «Кожного дня наприкінці дня давай собі звіт, в чому ти переборов себе». І якщо будеш це робити постійно, тоді навчишся переборювати себе, тому що в будь-якій творчості людина переборює саму себе, стає вищою за саму себе, здійснюючи якісь відкриття, і т.д. Це дуже важлива якість.

Бесіду вела Каменщикова Ірина.