У вересні цього року виповнюється 200 років від дня народження Юліуша Словацького. З нагоди ювілею, 23 липня 2009 р. творча група «Нового Акрополя» провела музично-літературний вечір у будинку, де народився поет, а нині музеї Ю. Словацького у Кременці. Вечір був сповнений поезії, музики, цитат із листів Юліуша в Україну. Київський бард Олександр Солодков кілька поезій Ю. Словацького поклав на музику. Захід пройшов у теплій і дружній атмосфері, його відвідали гості із Польщі, котрі декламували вірші Словацькою мовою оригіналу. Нижче подаємо уривки зі сценарію вечора.

Кременець, 1809 рік… У будинку, з якого відкривається чудовий вид на гору Бону із залишками давнього замку, зі співучою річкою Іквою біля підніжжя, 4 вересня народився Юліуш Словацький. Доля готувала йому чимало перипетій, творчих злетів і життєвих випробувань. Але це буде згодом, а в дитинстві серце сповнене любов’ю батьків, буйнолистою природою Кременця, таємницями, які живуть у соборах і руїнах фортеці міста.

Його батько Евзебіуш Словацький був професором польської літератури та риторики Вищої Волинської гімназії (або Кременецького ліцею), автором кількох драматичних творів. Мати Саломея – донька управителя господарства Кременецького ліцею Теодора Янушевського. Юліуш був єдиною дитиною від цього шлюбу.

У XIX столітті Кременець був одним із найбільших культурно-освітніх центрів України. За рівнем освіти і наукових здобутків Кременецький ліцей мало чим поступався відомим західним університетам. Романтичний дух історії, що живе в руїнах Кременецького замку, кількамовне населення міста, в якому мешкали пліч-о-пліч українці, поляки, євреї і росіяни, навчання у Кременецькому ліцей – все це формувало світогляд і душу молодого поета.

З 1825 року Юліуш їде навчатися до Віленського університету, в якому закінчує юридичний факультет. У той час пишуться перші поезії, поеми і драми – “Гуго”, “Монах” та інші.

Щоліта після закінчення навчального року Юліуш приїжджає з Литви в Україну, аби погостювати в батьків і подорожувати Україною. Тульчин, Умань, Одеса, Чорне море, Дніпро-Славутич – ці та багато інших місць стануть для поета узагальненим образом «блакитної України». Він так і напише про це:

Коли б знайшов я десь тебе достойний дар,Його б оддав, не гаячись хвилини.Квіток Софіївки я бачив пишний чар,Блукав квітчастими ланами України.

У 30-ті роки розпочинається Польське повстання проти Російської імперії, яке Словацький підтримує, спонукаючи учасників «до зброї, до зброї». Дух боротьби відтворюється не лише в активній громадянській позиції Юліуша, його рішучих діях, а й у творчості. По закінченню повстання поет змушений виїхати закордон, як виявилося – назавжди.

В душі моїй горить блиск щастя і надій,І сміхом радості моє обличчя сяє.Ні, маю на лиці я посміх не такий,Коли моя душа в собі печаль ховає.

Не довго променюсь я радісним лицем,Бо гасне сміх, в душі лишивши жаль, мов кару.Так захід сонця млу поймає багрецем,Холодну і смутну оздоблюючи хмару.

Купуєм щастя ми ціною мук і бід,Незгода почувань терзає дух людини,Але, опалений промінням сонця, цвітІще жадливіш п'є холодних рос краплини.

У Парижі виходять у світ два перших томи творів поета. Через деякий час Юліуш їде до Женеви у Швейцарії, плідно працює і створює знамениту романтичну драму “Кордіан” та романтичну трагедію-казку “Балладина”.

Настало літо 1836 року. Юліушу 26 років... Його життя ознаменовується таємничою і сповненою глибоких вражень подорожжю на Схід. У краї, де час, здається, застиг на мить, де минуле поєдналося з тогочассям. Протягом двох років письменник подорожує Близьким Сходом. Він відвідує колиски європейської цивілізації — Афіни, Олександрію і Каїр в Єгипті, Палестину та Сирію.

Після такої подорожі, яка радше була паломництвом, душа поета збагачується новими враженнями і досвідом, намаганням відкрити ті вічні загадки людського буття, які хвилюють людство вже не одне століття. Спроба осмислення змісту і глибини людського буття була здійснена Словацьким у книзі «Генеза з духа», в якій автор розробляє свою філософську концепцію.

Після мандрівки Юліуш оселяється в Італії, у Флоренції – колисці Відродження, в якій свого часу творили Данте, Боккаччо, Мікеланджело, філософ Піко делла Мірандола та ін. Дух відродження, здається, й досі панує тут: романтична і чуйна душа Юліуша переповнюється ним.

Однак, серце кожного поета чутливе як до краси, так і до болю. Таким болем для Юліуша стала відірваність від свого коріння, від землі і від матері: „Я так далеко і не можу, як колись прилетіти до Кременця, вночі відкрити вашу фіртку, збудити дідуня, протягом хвилини удавати злодія, який вривається в дім, а вранці бути зустрінутим маминими слізьми. Щоб я дав за таку хвилину!.." – пише Словацький у листі до матері Саломеї. Впродовж майже 20 років мати і син прожили в розлуці, єднаючись лише за допомогою листування.

„Снилось мені недавно, що ходжу з тобою по гаю Черчі, що пахне мені конвалія. Що бачу полум`я цегелень і чую солов`їв... Серце летить до тебе. Прошу, читай Євангеліє і єднайся зі мною молитвою".

Юліуш казав, що має дві батьківщини – Україну і Польщу. Листи на «давню» батьківщину, Україну, линуть звідусіль – з Парижа, Женеви, Дрездена до далекого Кременця:

„Кохана мамо!.. Чи з твоїх вікон завжди видно Замкову гору - оцю гору, до якої я не раз пристосовував думку Сенкевича, що „вона переслідує людей, як сумління".

Юліуш Словацький не раз повертається до теми України у своїх драмах: «Срібний сон Саломеї», «Беньовський», «Ксьондз Марек», «Ян Казимір». Він змальовує пейзажі Волині, Поділля та Кременця у творах «Фантази», «Балладина», «Лілія Венеда», «Пісня козацької дівчини», поемі «Змій». Автор пише драму «Мазепа», події якої відбуваються в одному з подільських замків. Юліушу дорога його духовна і географічна батьківщина.

Дайте землі мені смужку єдину,—Чи забагато, брати мої милі?Дайте хоч брилу, і постать людини,Вільної духом, поставте на брилі,—Зараз же я покажу вам увіч,Що в тої постаті — двоє облич.

Браття! Коли я хилюся в молитві,Молячись богу за люд, за вітчизну,—Начебто чую, як кличуть у битвуРицарі, ворога гонячи грізно.Бути отам. Путь по зорях знайду.Зорі ж глузливо питають — де йду?

Зорі холодні, світів чортовиння!Ваша невіра мене забиває...Ходжу і так я, вже повен шаління,Всюди говорю, що край наш палає,Кидаю скрізь, мов свідоцтво, вогні,—Ні, то лиш серце палає в мені!..

Кажуть, що справжній поет передчуває час закінчення свого земного буття. Таким був і Юліуш: "...Дивно мені, моя мамо, що я бачив стільки міст світу, в моїй пам'яті і флорентійські вулиці, швейцарські краєвиди, і дрезденські палаци, а я колись буду тихенько лежати на скромному цвинтарі в Кременці, під тінню черешеньки, яка отіняє гроб моєї дорогої бабуні. От якби так було..." – писав в одному з листів до матері Словацький. „Мамо, якби я помирав, то сказав би спалити і віднести тобі моє серце, бо його попіл нікому іншому не належить...".

3 квітня 1849 р. душа Юліуша відійшла у вічність. Це сталося у Парижі, поет не дожив півроку до свого 40-річчя. Його було поховано на кладовищі Монмартр, а в 1927 році прах був перевезений до Кракова. У підземеллях Краківського замку його саркофаг стоїть поруч із саркофагом Адама Міцкевича.

Юліуш Словацький, як усі люди високої душі, значно випередив свій час. Сьогодні ми сприймаємо поета як свого сучасника, його поезії звучать актуально для нашого покоління, спонукаючи шукати відповіді на одвічні запитання: хто є людина? Яке її призначення? Чому життя – це одвічна боротьба? Недарма у Польщі його називають одним із «трійці пророків», перше місце в якій відводять Адамові Міцкевичу, а друге й третє поділили між Юліушем Словацьким і Зиґмундом Красінським.

Твори поета видавалися у Варшаві, Відні, Вільнюсі, Гамбурзі, Лейпцигу та багатьох інших містах. На українську мову твори Словацького перекладали ще з ХІХ ст. Михайло Старицький, Олена Пчілка, Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко та інші.

Світло поезії Словацького зробило Кременець містом паломництва усіх, „хто благородний" духом, хто любить мистецтво слова і самого поета. Гостинні двері музею Юліуша Словацького відкриті для шанувальників з Польщі й України. А оспіваний Словацьким Кременецький ботанічний сад, свого часу один із найвідоміших дендраріїв Європи, запрошує мандрівників перепочити в тіні старовинних дерев, серед яких зростав і прогулювався Юліуш та його рідні. Юліуш Словацький так і залишається для нас, українців, «Ангелом Волині», як поетично називають його сучасники.

Мій заповіт

Я з вами жив, страждав і плакав з вами,Хто благородний - рідним був мені; Тепер вас кидаю, рошу сльозами Свої останні нещасливі дні.

Мого тут спадкоємця не лишиться По лірі, ні по імені моїм.Ім'я моє пройшло, як блискавиця, І в майбутті розтане, ніби дим.

Оповісте ви тільки, друзі милі, Що я вітчизні молодість віддав, Був корабель в бою - я при вітрилі, Пішов на дно - і я з ним потопав.

Лиш заклинаю - берегти надії, Нести народу сяєво знання, А як на смерть іти — хай не жаліє Із вас ніхто свого ясного дня.

Література:

1. Бажан М. Поезії в перекладі Миколи Бажана // Твори у 4-ьох томах. – Т. 3. Переклади. – К.: Дніпро, 1975. 2. Гецевич М. Якщо там будеш. — Кременець, 2002. 3. Кралюк П. «Волинські Афіни» на Кременеччині // Дзеркало тижня. – № 26 (501) (3.07.2004) 4. Мельник В. Срібний сон Словацького. Як класик польської літератури став співцем Поділля // Україна Молода. – №104 (13.06.2007).5. Словацький Ю. Срібний міф України. Поезії. Поеми. Драми. — Львів: Світ, 2005.6. Павличко Д. Український патріотизм Юліуша Словацького // Срібний міф України. Поезії. Поеми. Драми. — Львів: Світ, 2005. 7. Якель Р. Поет, що зближує два народи // Дзеркало тижня. – № 38 (513) (25.09.2004)