В історії кожного народу є постаті, які стають уособленням національної самосвідомості, Гідності, Честі і Совісті. Такими для України є Тарас Шевченко, Леся Українка, Микола Зеров, Василь Стус, Ліна Костенко та багато інших. Це особистості, які вивищуються над часом. Вони дали і продовжують давати потужний імпульс для розвитку української культури.

 

     Протягом останнього століття Шевченко перетворився на міф, який широко розповсюджувала радянська література: селянин у кожуху і кудлатій шапці, який писав вірші простакуватою несучасною мовою. А на той час не було ані унормованої української абетки, ані правопису.  Але чи насправді ми знаємо Тараса Шевченка?

 

     На творчому вечорі, що відбувся в Полтаві 18 травня завдяки спільним зусиллям членів  "Нового Акрополя" з Дніпропетровська і Полтави, ми поглянути на Шевченка під іншим кутом зору. На Тараса – інтелігента, Тараса – художника, одного з улюблених учнів Карла Брюлова, Тараса – пророка, який розбудив національну свідомість, нагадав українцям про героїв минувшини – відважних козаків.

 

     Шевченко передчував і інтуїтивно описував у творах майбутнє України – її руїну, боротьбу і воскресіння з руїни. Він закликав нас прокинутися, любити Україну, дбати про неї, дбати один про одного, берегти єдність.  

 

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!