Сьогодні, 5 листопада, у Культурному центрі «Новий Акрополь» відбулося відкриття виставки та нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу есе та фотографії «Філософія сходження». Конкурс тривав з 15 липня до 15 жовтня і присвячувався ідеї сходження та філософської подорожі людини.

Ми отримали більше 120 есе та 400 фотографій, серед яких обрати переможців виявилось надскладним завданням. Тому колегія журі вирішила не присуджувати перше місце у номінації «Есе» і затвердила два других місця.

Переможці:

Номінація «Фотографія»

І місце – Третьяков Валерій, «Підкорення»

ІІ місце – Білоусова Юлія, «Мандруючи країною»

ІІІ місце – Самаркіна Валерія, «Вчетвером»

Приз глядацьких симпатій журі – Шеремет Дмитро, «В невідоме», «Той, хто зранку»

 

Номінація «Есе»

ІІ місце – Юрковська Надія, «Сонячний шлях»

ІІ місце – Кхелуфі Аміна, «Еверест душі»

ІІІ місце – Мельников Костянтин, «Может, пора взрослеть»

Приз глядацьких симпатій журі – Тетяна Мацкевіч, «Черевики Атласа»

 

На відкритті виставки також відбулась презентація проекту святкування Всесвітнього дня філософії «Місяць філософії». Запрошуємо на лекції та майстер-класи протягом листопада!

Виставку можна подивитись щосуботи з 14:00 до 19:00, до 21 листопада.

 

«Підкорення», Валерій Третьяков, І місце

 

 

«Мандруючи країною», Білоусова Юлія, ІІ місце

 

 

«Вчетвером», Самаркіна Валерія, ІІІ місце

 

 

«В невідоме», Шеремет Дмитро, приз глядацьких симпатій журі

 

 

«Той, хто зранку», Шеремет Дмитро, приз глядацьких симпатій журі

 

 

«Сонячний шлях», Юрковська Надія, ІІ місце

 

 

                                                                  Життя – це шлях крізь терни до зірок.

Зірки – свобода, щастя, молодість, надія…

Ти сходиш сам, але з тобою Бог –

Він серця сила й воля, в тобі молиться і мріє…

Чим є життя Людини, як не сходженням на Еверест власної душі, що вимагає безперервної напруженої праці серця, волі, розуму і є наслідком нескінченного відродженням з попелу? Цей прогрес є результатом і процесом пробудження, потребує націленості і самовіддачі.

Найзаповітніше бажання людини – щастя. Гедоністична спрямованість свідомості загострює увагу на швидкоплинних проблемах і перетворює незміцнену в своїх ідеалах істоту з неосяжним потенціалом в банального споживача, різноманітність життя якого обмежується кількістю, враженнями та ступенем збоченості.

Проте це хвилинне задоволення, яке насичує найгрубіші ділянки людського мозку й агресивно вимагає постійного підживлення. На порядки більше радості отримує людина при насиченні емоціональному, ніж на фізичному; ще більший ефект – від прогресу інтелектуального і духовного. Людиною рухає потяг до щастя – і кожен скерований в напрямку, звідки чує його жаданий смак, що розвивається по мірі сходження людини, стає вищим, тоншим: хто відчув смак добрих вчинків, у важкій ситуації вже не зможе намагатись відпочити перед телевізором або деградуючи – він полетить допомагати нещасним, оскільки саме в доброчинності народжується найбільше щастя (вона не лише піднімає над власними обставинами і дарує вдячність людей, що відгукується в серці відчуттям справжнього щастя й сенсу власного буття, але й приносить філософське усвідомлення цінності життя і радостей, після досвіду та розуміння справжніх трагедій).

Коли людина відкриває для себе нові горизонти, починає розвиватись і бачити сенс життя не лише в сьогоденних насолодах, задоволенні базових фізичних і соціальних потреб, вона підходить до підніжжя власної Голгофи, що принесе спасіння не лише їй. Людиною керують інтерес, бажання розвиватись, потреба бути корисним, передавати свій досвід і душевні сили оточуючим. Але постійні пошуки, все міцніші ідеали і ясніше бачення чистоти життя обов’язково приводять до розчарувань та втрат, найболючішими з яких є смерть того в самому собі, що раніше вважав за свою сутність.

Це лише одна з перепон на шляху. І рано чи пізно – але напевне, всі її долають, завдяки цілеспрямованості та вірі в ідеал, відчаю або втомленості від усього наносного. Зменшує біль усвідомлення, що це не злодій крає серце й руйнує долю – а хірург лікує від смертельної хвороби, що інколи потребує болючих операцій: від них втрачають свідомість, не розуміючи їх необхідності, не в змозі пережити біль. Проте анестезією є щира віра в найкраще і довіра долі, прагнення розвиватись і бути Людиною за будь-яких обставин, які лише висвітлюють внутрішню суть особистості (для проявлення себе в якомусь аспекті необхідно відчути спокусу: наприклад, бідна людина не може називати себе аскетичною чи безкорисливою, оскільки це її даність, умови життя – проте володіючи матеріальним майном, вона робить вибір. Саме при нових можливостях відкриваються незнайомі до цього інстинктивні, емоційні потяги, тенденції особистості). В нездоланно тяжкі моменти рятує реалізація найвищих ідеалів в своєму житті: лише той насправді вірить в диво, хто безкорисливо робить добро для інших. Людина не може своїм існуванням не освітлювати життя інших.

З іншого боку, серйозно перешкоджають постійні труднощі, боротьба з обставинами, побутом, вимогами життя, оточенням, яке не розуміє високі ідеали та потреби. І справжні перемоги над зовнішнім неможливі без подолання внутрішніх бар’єрів, оскільки все зовнішнє нас стосується лише коли безпосередньо чіпляє щось всередині – щось невидиме й невловиме, але живе, велетенське, сповнене сили чуттів та безграничної енергії життя, свободи і щастя – щось найбільш вільне у світі, але часами замкнене в неподоланній клітці. Ці ґрати проявляються тоді, коли внутрішні потреби не можуть бути реалізовані через зовнішні обставини – чи то люди, тіло, обумовленість матеріального світу тощо. І якщо ціль висока, бажання зсередини здатне привести до справжньої свободи (принаймні істотного подолання, звільнення на даному етапі, сходження на нову, недосяжну раніше вершину), то пробуджене серце всіма силами починає шукати шляхи реалізації власної потреби. Ця внутрішня битва на Курукшетрі власної душі, безперервна боротьба-молитва, яка очищує всю істоту зсередини, робить її смиренною – але безмірно вольовою і нездоланною, – і дає відчуття покою, захищеності, щастя й радості, призводить, врешті-решт, до цілковитої перемоги – спочатку всередині. Тоді наступає рай на Землі – в поточній реальності, незалежно від оточення. І зовнішні обставини вже не мають влади над звільнено власною кров’ю душею: вони або змінюються на краще, або стають замалими і вже не здатні зачепити людину за живе і вплинути на якість життя, оскільки вона переростає їх. Новонароджений фенікс отримує шанс на чергове життя, сповнене пригод, подолань і досягнень.

І знову будуть труднощі, і знову буде відчай – і безмежний досвід власної смерті, що призводить до відродження. Але це є смерть власної особистості, не найкращих її властивостей і проявів, що лише на перший погляд є атрибутами самої суті людини – проте насправді обмежують її свободу і нерідко є проявом гордині та інших вад особистості. Так великий хірург – життя – з безмежною милосердною наполегливістю зцілює і вдосконалює нас, відкриваючи нові горизонти власної душі – безмірно могутньої і чистої. Дарує нові якість життя і силу самоусвідомлення – цілком інші можливості розвитку, радості й задоволення, невідомі й недосяжні раніше.

Це єдиний шлях нагору: завзятість підніматись, нескінченно знов і знов відроджуючись із попелу, долаючи всі круги пекла; непохитна сила волі й відчайдушної, всепереможної віри попри душевну втомленість і безмежний відчай в пори темної ночі душі; могутність серця й милосердя попри зради – що призводить до власного звільнення і дарує чисту, радісну дитячу совість, справжню дружбу і кохання, щасливе життя Людини.

 

 

«Еверест душі», Кхелуфі Аміна, ІІ місце

 

Первісний ключ – в людині. А людину сковують умови. Але умови для себе, зрештою витворює вона сама – на свій зріст. Мусимо рости і духовним зростанням, моральним авторитетом здобувати престиж і відстоювати своє місце під сонцем.

Євген Сверстюк.

Що означає буди Людиною? — Вміти культивувати та зрощувати свою душу.

Говорячи словами екзистенціалістів, людина має «створити» себе сама. На мою думку, теза християнства, що людина створена за образом і подобою – потенційна, оскільки до Бога ще треба наблизитися: своїми добрими справами, своєю перманентною звитягою та спонукою ставати кращим.

Ми щоденно проектуємо себе у світі, окреслюючи власний сценарій. І у нас є вибір: написати пристрасну, насичену, соковиту або ж одноманітну, суху та нецікаву, монотонну книгу, пісню, а може, картину під назвою «Моє Життя». На мою думку, у кожного, від самого вже народження закладена можливість бути щасливим. Ви можете заперечити, сказавши, що мільйони дітей народжуються в неймовірно бідних родинах, з певними фізичними вадами тощо. Однак варто підкреслити й назавжди запам’ятати один важливий нюанс: щастя – то не є щось зовнішнє, воно закладено у нас самих, це внутрішня спроможність кожного з нас. І лише стійкі, свідомі особистості здатні його актуалізувати, тобто втілити, трансформувати його зі щастя-в-собі у щастя-для-себе.

Хоча історично епоха античності та середньовіччя вже давно минула, ментально вони все ще залишилися у свідомостях багатьох людей. Мова йде про покладання плину свого життя виключно на Долю або ж на промисел Божий. Я погоджуюся з думкою багатьох філософів, які визнавали Божественне втручання у перебіг життя, але разом з тим постулювали ідею свободи волі та можливості обирати самостійно свій шлях. Слід усвідомити необхідність не тільки користуватися власним розумом, як нам це заповідав Кант, але й плекати у собі Тілліхове «мужність бути»!

Ще Декарт розглядав людину як дуальну істоту. Ці два людських світи можуть знаходитися у різному стосунку один до одного: частіше домінує зовнішнє над внутрішнім, рідше – навпаки. Мене завжди дивувала велика кількість різноманітних за своїм характером та призначенням «храмів тілесності», які включені в нашу буденність: салони краси, супермаркети, магазини одягу, спортзали на противагу тим місцям, де б людина мала змогу збагатитися духовно. Канадський філософ Чарльз Тейлор однією з «хвороб сучасності» назвав інструментальне мислення, суть якого полягає в задоволенні власних потреб та корисності результату при найекономічніших засобах та витратах. «Альберт Боргман веде мову про «парадигму приладів», у межах якої ми дедалі більше відмовляємося від «різнобічної причетності» до нашого оточення і замість цього вимагаємо й отримуємо товари, розраховані давати певну окреслену користь.[1]

Для мене духовне сходження – це жагуче прагнення та нестримна потуга наблизитися до горизонту того досконалого Я, яке виринає з глибин свідомості, слугуючи орієнтиром та внутрішнім дороговказом. Ми постійно зовнішнім зором направленні на Іншого, через що можемо бути добре обізнані в навколишній дійсності, однак навіть не підозрюватимемо хто ми Є. Я вважаю, що тільки інтенційна направленість людини на саму себе, та внутрішній розвиток уможливлює рух, самопізнання та слухання себе.

 Духовно зростати з одного боку приємно та натхненно, але з іншого – доволі складно. Оскільки для того, аби чогось досягнути потрібно проявити певні зусилля. Часто – пройти через внутрішню боротьбу з самим собою, подолати страх, лінь, переступати через власну неміч та небажання щось робити. У цьому сенсі духовне сходження пов’язане з самовихованням та самодисципліною. Це вміння сказати «Ні» чи рішуче «Так» в залежності від обставин. Це сміливість та впевненість у собі.

Спробую проілюструвати зазначене вище за допомогою метафори дерева. Коріння – це наші можливості, закладені ще в дитинстві моральні чесноти та цінності, тобто соціально-культурні передумови, які, безперечно, впливають на формування картини світу. Ґрунт, на якому росте моє дерево – це матеріальна складова. Розташування гілок – це і є свого роду духовні сходинки. Гілки ж, через своє неоднакове розташування, викликають цікаву асоціацію. Одні крона гнуться до землі, як і люди, для існування яким достатньо всього лише матеріального підґрунтя, вони, як правило, нічого в житті грандіозного не досягають і живуть лише зовнішніми враженнями. Інші – займають серединне положення; і вже не задовольняючись суто тілесним, вони шукають опору в різних формах духовності, приміром, в літературі чи музиці. Однак торкаються вони цих царин поверхнево внаслідок певних причин і тому залишаються на середньому рівні у вертикалі буття. А є й такі, що здіймаються до висот, ближче до сонця й неба, тяжіють до світла та істини. Вони вдало поєднують у собі земне й небесне начала, попри складність і навіть біль йдуть далі, не опускаючи руки при перших падіннях.

 Такі люди, на мою думку, і є тими, хто спромігся підкорити духовний Еверест! Залишилося тільки міцно встояти на цій вершині...

 

«Может, пора взрослеть», Мельников Костянтин, ІІІ місце

Выдох, еще выдох, еще выдох… Странно, ни одного вдоха. Еще выдох. Во взгляде смешались ужас и удивление. Выдох и… все. Это был последний выдох. На твоих руках лежит Любимый Человек. Нет, теперь не так. На твоих руках костюм – тело Любимого Человека. Сам Любимый Человек ушел и больше не вернется.

 Сначала ты не веришь. Тебе еще никогда не приходилось видеть смерть. Раньше, когда уходил родственник, просто говорили – умер. Ты пытался угомонить трясущиеся руки. Проглотить ком в горле. Все делали за тебя: прощание, похороны. Ты просто плакал и успокаивал других. Теперь ты видишь, участвуешь.

Умер, – констатирует разум. Да нет, просто уснул, – успокаивает сердце. Откуда тебе знать кто прав? Ты смотришь на Любимого Человека и пытаешься поверить, что он уснул. Но тело – некогда красивый костюм Любимого Человека – почему-то меняет свой цвет? И собака любимого человека, которая весь день ходила обиженная, приходит, ложиться рядом с Любимым Человеком и плачет.

Умер, – сдается сердце, и принимает утверждения разума. Что теперь? Стоишь и не двигаешься. Тебя пинком отправили в реальность, о существовании которой ты подозревал. Подозревал, но по-детски исключал даже вероятность того, что можешь оказаться в этой реальности. Что смерть может прийти к твоему Любимому Человеку. Что теперь?

Все по накатанной схеме. Ты не знал? Такое случается. Прецедент имел место быть. Скорая, милиция – люди в белых халатах и форме знают что делать. Спустя два часа после выдоха, Любимого Человека уносят завернутым в старое покрывало. Пес скулит блюз.

Засыпаешь под утро. Следующие два дня проходят нереально быстро. Когда все готово, оглядываешься назад и понимаешь, что ты хороший организатор. А еще понимаешь, что за два дня ни разу не подумал и не поплакал о Любимом Человеке. Занят был. Успеется.

День прощания. Слезы, слезы, слезы… не твои. Людей. Пытаешься успокаивать. Пытаешься объяснить, что… Что? Ты это серьезно? Ты пытаешься объяснить, что рад за любимого человека? Но он же умер! Это все! Он умер!

– Так в том-то и дело, – улыбаешься. – Любимый Человек свободен. Я это сейчас так ясно понимаю. Как бы вам объяснить? Это как пойти на заслуженное повышение.

– А как же мы? Нас бросили! Нас оставили! Нам больно!

Пожимаешь плечами и отвечаешь:

– Может, пора взрослеть?

За столом пытаешься пошутить и донести эту мысль. Смотрят косо, переглядываются. Шушукаются.

– Мне тоже больно, –  говоришь, – но я сейчас понимаю, каким освобождением для Любимого Человека стала эта смерть. Так что она и не смерть вовсе.

Несколько человек задумываются. Остальные выпивают и не обращают на тебя внимания.

Девять дней. Всякий раз, когда хочешь набрать номер Любимого Человека, осекаешь себя. Тебе жаль, что нельзя поделиться новостями очно. Но ты по-прежнему рассказываешь о событиях за день, беседуешь с Любимым Человеком. Так и не заплакал. А чего плакать? Любимый Человек все время рядом.

Нет ощущения потери. Возможно потому, что пока Человек носил свой костюм-тело, ты был рядом? Потому, что ты отфутболил эгоизм за пределы игрового поля, отдавал и ничего не просил взамен? Возможно теперь, когда Любимый Человек умер для остальных, для тебя он просто перестал быть осязаемым, но не перестал быть? Возможно, поэтому тебе легко? Возможно, это и есть благодарность Любимого Человека?

Сорок дней. Приходишь на поминальный обед. Встречаешь людей. Они жалуются: как тяжело, как плохо.

– А я читаю ленты новостей, смотрю вокруг… Мне кажется – все вовремя. Любимый Человек бы нервничал, переживал. А так… Я думаю, пора посмотреть на уход, как на что-то светлое. Знаете, в Новом Орлеане диксиленды играют грустные мелодии только по дороге на кладбище. Обратно музыканты выдают радость, а гости танцуют.

– Они что больные? Человек умер… – отворачиваются. Находят единомышленников и заводят: – Как же мы теперь без него? Зачем так рано? Еще жить и жить…

Пожимаешь плечами, отходишь в сторону.

Прошел год.

Идешь на кладбище. Пасмурно, серо. Смотришь на поросшие бурьяном могилы, на разрушенные памятники, на открученные фрагменты оградок (для некоторых это просто лом, заработок на выпивку).

Хорошо бы развеять прах Любимого Человека. Сесть на берегу реки или моря, посмотреть в рассветное небо и улыбнутся. Вспомнить все самое доброе и светлое, что вас объединяло. Вспомнить смешные моменты. Зачерпнуть ласковую воду, точно коснуться руки Любимого Человека. Ощутить присутствие…

Приходишь. Очищаешь огражденный бетоном кусочек земли. Кладешь цветы. Приходят люди. Вздыхают, сетуют. Вы едите. Странно все это. Если Любимый Человек и так всегда с тобой, зачем...?

Собираешься, идешь к выходу. Заброшенные участки, ворованные фрагменты оградок, мраморные изваяния людей с барсетками, детей, женщин.

Перед тобой идет седой мужчина и беседует с парнем.

– Да, – вздыхает седой мужчина. – И зачем все это? – Обводит рукой окрестность. – Я решил: нужно составить завещание. Написать, чтобы меня сожгли, а прах развеяли. Где-нибудь над рекой или морем. Завещание – закон. Чтоб никто из сердобольных не оспорил. И не плакать – радоваться. Потому что мне уже будет хорошо. Мне и сейчас не плохо, а тогда вообще будет…

– Хорошая идея, – отвечает парень.

Улыбаешься, обгоняешь.

Возможно, когда поменяется отношение к смерти, изменится и отношение к жизни? Любимый Человек подмигивает лучом солнца. Тучи превращаются в облака. Погода налаживается.

 

 

«Черевики Атласа», Тетяна Мацкевіч, приз глядацьких симпатій журі

 

Велич людини полягає для нас у тому, що вона несе свою долю, як ніс Атлас на плечах небесне склепіння.

Мілан Кундера

            Чим дужче прагнеш очищення та відчайдушніше біжиш до омріяної вершини, за підкоренням якої буцімто неминуче прийде умиротворення, тим гострішають камені на твоєму шляху, самотнішим стає серце, а вітер дужче шмагає обличчя. Вважай це гідною платою чи законом метафізики — істина незмінна. Людина народжується, вітаючи світ криком безвольного відчаю. Усе життя суспільство вимагатиме від неї дотримуватися правил і, мов Прокруст, вписуватися в межі, а якщо дуже не пощастить — запекло звужуватиме її світогляд до "точки зору". Стандарти щасливого життя, кар'єрного та сімейного успіху, які змінюватимуться з плином часу, мовби ковзаючи по синусоїді, змушуватимуть її боротися за місце під сонцем і стрибати вище голови, інколи навіть гублячи обриси й фактуру. Глянцевий еталон незмінно жорстокий: тобі справді варто заздрити, якщо носиш одяг “від кутюр”, обідаєш у дорогих ресторанах, кохаєшся із вродливими жінками та перемагаєш конкурентів “однією лівою”. І навіть якщо вам байдуже до таких взірців, фантомні болі нездійснених мрій можуть наздогнати вас і в повсякденній метушні. Якось ви відчуєте їх, гортаючи стрічку новин на "Фейсбуці" чи світлини в "Інстаграмі", спостерігаючи за яскравим життям інших людей, які так багато здійснили і досягли, а ще стільки попереду!.. Інформаційна епоха має чимало вад, і однією з найсуттєвіших є безперешкодна можливість відредагувати власну реальність у "Фотошопі" й перетворити її на один із численних експонатів віртуальної бутафорії.

            Я живу серед людей, більшість із яких звикла ковзати по поверхні, усе дужче втрачаючи хист бачити глибину. Із віком відчуття відчуженості лише гострішає. Людина приходить у світ цілком самотньою у безвольності вибору власного народження. Так само і помирає, не беручи зі собою нічого — ні слави, ні доробку, ні улюблених черевиків. Мабуть, тоді навіть її ім'я стає непомірним вантажем...

            Коли померла мама, здавалося, мій світ втратив фундамент і покотився, гнаний вітром, у невідомому напрямку. До миті, коли її дихання згасло, я не усвідомлювала, за якою могутньою скелею жила. Вірите, я навіть до пуття не знала, скільки коштує плитка шоколаду чи пральний порошок. Що робити, коли підліткові проблеми стають по-справжньому дорослими. Чого ти вартий ув очах інших, якщо мусиш усе починати "із нуля", стоячи на роздоріжжі сумнівів та зневіри, під шквалом ворожості, заздрості й байдужості.

            За життя у мами було чимало друзів. Вони буквально грілися у променях її кар'єрного успіху та грошової стабільності. Мама не шкодувала проявів щедрості. Коли ж вона раптово втратила все, зазнавши підступу від людей, яким довіряла, усі "друзі" миттю зникли. Коли її пронизав відчай, а відтак — хвороба, увесь світ мовби кричав їй ув обличчя: "І чого ти досягла, жінко? Подивися на себе! Ти невдаха, тебе зрадили найкращі подруги, ти не можеш знайти роботу, ти суспільний нуль, ніщо, тінь від власного імені!" Вона вслухалася у цей саркастичний регіт, допоки моральна тріщина не стала фізичним зламом. Фатум довершив свою жорстоку симфонію, понівечивши навіть її тіло. Тим не менш, мама боролася до кінця — за те, аби щоранку чути голоси тих людей, яких любила і які зосталися з нею до кінця. Однак її сходження полягало не в цьому.

            На похорон прийшли і "друзі", що не пошкодували крокодилячих сліз та запізнілих вибачень, і вороги. Дехто з недоброзичливців із насмішкою мовив: "Ох, є ж Бог на світі!" Мабуть, смуток, яким була просякнута навіть штукатурка на стінах, на фоні зруйнованих життів, чаду траурних свічок і прив'ялих квітів, заохочував їх до солодкого самообману: “Нам вдалося! Ми скинули її з вершини. Вона вже не зможе підкорити її вдруге, а наші злі язики зроблять усе, щоб оскверняти її пам'ять...”.

            Ці люди раділи, що мама померла бідною, змученою хворобою жінкою. Вони не бачили, як мужньо вона боролася за своє життя, які медичні тортури зносила і яку радість дарувала кожному, хто бодай усміхався до неї у важкі часи. Сходження почалося не тоді, коли начальник повідомив їй про підвищення. Мама роздивилася обрій уже на руїнах колишнього життя, у мить свідомої відмови від помсти. Вона не уподібнилася до своїх ворогів, хоч і могла б. Мабуть, ніхто не засудив би її за це. Інша річ — жертовність і покора. Хто вміє бачити у них силу?

            Христос говорив: "Коли тебе б'ють по правій щоці, підстав ліву". Ці слова щоразу зринають у моїй голові, коли згадую маму. Інколи я розмірковую про випробування Ноя, вибір Сіддгартхи, автентичну людяність Ганді чи непересічний гуманізм Матері Терези, і розумію: усі ці люди вбачали сходження не в тлінних нагородах матеріального світу. Вони обрали шлях духовного очищення через прийняття викликів долі, зречення від мінливих благ мирського життя, життєлюбство й турботу про інших.

            Мені двадцять один, і я все ще не маю нічого, що могла би забрати зі собою, коли повертатимуся до Отчого Дому. Я досі силкуюся пробачити своїм і маминим кривдникам, досі не бачу горизонту власного призначення, досі не навчилася любити людей просто так, навіть якщо вони зовсім не варті цього. Я не маю власної квартири у Львові, живу в гуртожитку, підпрацьовую у видавництві й майже щодня конспектую нудні лекції. Я дивлюся на свої руки і бачу, як час вимиває з них мапу невинності. Я вдивляюся у свої очі й помічаю відгомін сивини. Час — умовний, а гроші — справді найбільш нестійка валюта у світі. Зрештою, молодість і краса недалеко втекли від них: точнісінько так само, як я зараз, про щось схоже писатиме людина третього тисячоліття...А може, за неї це робитиме робот? Хтозна. Тоді моє серцебиття вже не вплітатиметься у вібрації світу.

            Я дивлюся вгору, приклавши долоню до чола. Звивистий хребет життя лякає прихованими небезпеками. Вершина оповита туманом невідомості. Однак на моїх ногах міцні черевики, що перейшли у спадок від мами. Я рішуче налаштована підійматися вгору. Моє сходження — це прощення і примирення зі собою.

А далі підкаже шлях.