Аксіологеми як конститутивний чинник Людського буття: від міфопростору архаїки до антропопросторів постмодерну

Метельова Т.О., Волинцев Г.М., Національний університет харчових технологій, Київ

XX століття було тим рубежем, за яким розпопочався стрімкий і невпинний рух до відмови від усіляких щодо одиничної людини світоглядних настанов і найнебезпечнішого репресора -- раціональності зокрема.

Назагал феномен людського світовідношення «розпадається» на два істотні складники. Перший -- предметно-перетворювальний, спрямований на забезпечення існування як окремої особини, так і її колективу-загалу. Практичне світовідношення уплетене в тканину самого комунікативного буття людини-істоти й загалу, здійснюється «силовим чином» і за системними законами, за якими динамічна модель виробничих і владних стосунків, панівна для даного суспільства, визначає спосіб, модель буття окремого його представника.

Другим складником людського світовідношення є відношення споглядальне як різновид загального відображувального, його людська форма. Споглядальне відношення прикметне тим, що воно не-силове, а проте, також має відповідні форми об’єктивацій, «байдужих» за своїм значенням системному буттю людини. Оця-то «байдужість», «непотрібність» індивідного відображення для самозбереження й існування соціуму є тим «додатком» (історично першою формою якого є індивідна суб’єктивація ейдосу у формі переживання свого буття як винесеного за межі власного тіла), котрий ще утримуючи одиничне-людину в межах підпорядкованості загалові, згодом створює для неї прохід у світ свободи. Ця ж «непотрібність», укупі з несиловою природою споглядальності, й перетворить її, споглядальність як відображення, на творчу, справді креативну форму стосунків зі світом.

Трансцендентальною (у класичному кантівському сенсі) основою відображувального світовідношення є динамічні моделі життєдіяльності загалу, у які вплетено життя окремого індивіда і які цілком підставово можна кваліфікувати як ейдетичні моделі. Архітектоніка мислення людини тотожна ейдетичній архітектоніці -- динамічній структурі діяльнісних моделей комунікації. У кожну історичну добу, з кожним новим етапом розвитку суспільних стосунків архетипова структура особистості відповідає ейдетичній конструкції буття і цьому сенсі похідною від неї.

Інша річ, що «буття» є передусім і виключно буттям «відображувальним», висхідно ідеальним, хоч і об’єктивним -- ейдетичним, динамічно-інформаційним буттям. Одним з істотних складників структури самого ейдосу є існування одиничного відображувального світовідношення.

Поняття, що ними оперує мислення, є, таким чином, суб’єктивованою формою інформаційних моделей окремих об’єктів, виниклих у самому комунікативному (системному) бутті людини. Самі інформаційні моделі об’єктів, що виникають і існують об’єктивно, у вигляді динамічних структур життєдіяльності соціала, виникають і існують у комунікації членів соціала, ми називатимемо ейдосами через відповідність їхнього змісту поняттю ейдоса, вживаному в античні філософії.

Комунікативно-діяльнісна природа «понять» є, по-перше, механізмом узагальнення світу, надання йому нової, «узагальненої» якості. А, по-друге, тим грунтом, що, будучи уніфіковано-спільним для всіх представників даної спільноти, позаяк виникають-випрацьовуються в їхньому співжитті і є формами їхньої комунікації, уможливлюють взаєморозуміння поміж ними, розуміння одним одного, яке, переведене в символічно-знакову форму, стає мовою. Ейдоси-»поняття», хоч і пов’язані висхідно з тілесністю, а, значить і одноосібностю, одиничністю окремого індивіда, позаяк засвоюються ним через часово-просторову організацію його дій, є засобами відображення одиничним представником загалу соціальної конкретики, є системно спричиненими феноменами.

Ейдетично зорганізована комунікація ще не виводить людину за межі її системного, підпорядкованого загалу буття. Одна сама трансформація статусу й змістовного насичення ейдосів, спричинена розвитком і трансформаціями ще того ж системного буття призводить до втрати ними виключно репресивної функції щодо людини, до перетворення вітальності одиничної людини в її екзистенцію, до народження екзистенції як такої.

Особливі для кожної історичної доби, для кожної нової комунікативної моделі соціальності нюанси у стосунках одиничного і загального, зміна місця й значущості одиничного в ейдетичному середовищі, будучи пережитими й наповненими особистісно-ціннісним змістом, стають аксиологемами.

Споглядально-креативне світовідношення людини здійснюється у згоді, через та на грунті відповідної архетипових та аксиологемних «конструкцій». Здійснюване людиною (одиничним), таке світовідношення набуває власної самочинності, власного, відокремленого від системності життя. Раз народжені, архетипи вже не зникають зі зникненням соціально-системної та ейдетичної основи для свого існування, стаючи фактами ейдетичного буття людини, і своєю чергою детермінують шляхи й способи розвитку соціальності.

Артефакти як продукти культуротворчості завжди змістовно й формально зорганізовані архетиповим чином. У тому полягає їхня -- хоч і вельми опосередковано вибудувана спричиненість їх з боку системи-загалу, їхня усе ще системна основа. Однак сама культуротворча діяльність є тим осердям, тою шпаринкою буття, де цеглинка за цеглинкою твориться-будується світ людської свободи, де зростатиме непроникна для системності екзистенція.

Вичленовані, обґрунтовані й систематизовані відповідними для даної історичної доби відображувальними засобами, архетипи свідомості постають у вигляді філософем. У тому й полягає «мета, завдання й сенс» філософії як свідомості, спрямованої на саму себе, на власні світоглядні змісти -- самосвідомості, щоб «вийняти», «виокремити», «вичленувати» архетиповий зміст даного ейдосу і надати йому доказовості, довести його істинність.

Якщо вжити суто нумераційне означення «вузлів» на «відображувальному ланцюжку», то інформаційна модель, витворювана життєдіяльністю соціуму, є відображенням об’єктивного щодо соціуму, природного, до-соціального світу -- цілком об’єктивно існуючим відображенням «першого ступеню»; одиничне відображення тієї моделі в її ситуативному визначенні (ергативне мислення) є відображенням «другого ступеню»; воно ж, суб’єктивоване й пережите особою як спосіб її включеності в буття, стає джерелом свідомості й мислення і тоді є відображенням «третього ступеню».

Філософія у своєму зверненні до всіх попередніх ступенів відображення (структурно тотожних, між іншим), у відображенні цих відображень, стає «відображенням четвертого ступеню». Отож для дослідження, реконструкції архетипів і ейдосів минулого під ставовим є звернення до їхніх філософських здобутків.

Кожна епоха має певний набір власних уявлень про світ, які сприймаються беззаперечно. Вони -- своєрідні світоглядні аксіоми епохи, що забезпечують певну спрямованість пошукових зусиль, задають вектор наших переживань світу й нас самих у ньому, визначають архітектурну своєрідність світоглядних ландшафтів різних епох і культур.

Провідним давньосхідним, спільним для Індії, Китаю, Месопотамії, Єгипту архетипом-аксиологемою, успадкованою від магічного архаїчного світу констатовано: різність -- позірна, істинне буття ховається за ілюзорними лаштунками світового розмаїття. Сягнути його основ можна лише через відповідний світовій єдності поведінковий вчинок. Не через пізнання, яке спрямоване на шкідливо позірну «піну буття», а через дію як максимальну відмову від самоствердження одиничного.

Великою і величною правдою Сходу стало ствердження поведінкових засад онтології, через що сама онтологія якоюсь мірою етично насичується. Проте, саме «якоюсь мірою», оскільки у світі, зорганізованому за принципом безмежного панування загального над одиничним, «ейдосу над архетипом», моральність вельми умовна і полягає у прагненні цілковитого розчинення особистості в загальному -- Дао чи Брахмані, цьому універсальному океані знеособленої інформації.

Виникнення специфічної «цивілізаційної» ситуації в античному суспільстві призводить до руйнації «магічного» світу архаїки. і формування іншої світоглядної «конструкції», якою легітимується феномен одиничного як причетного до особливого -- «ейдосу». Провідним арехетипом античності стає ствердження онтологічності Різного: змісти різні навіть у своєму абсолютному бутті. Онтологічна легітимація людини, здійснена античним світом, стає тим світоглядно-антропологічним чинником, який, навіть за зникнення суспільних умов, позірно «необхідних» для його «підтримування» в соціальному бутті, залишається впливовим для духовно-культурного простору середньовічного суспільства. Спричинена особливостями світоглядно-антропологічного змісту християнської культури Середньовіччя трансформація її ціннісних і символічних засад призводить до морально-етичної легітимації людини.

У вченні Аврелія Августина онтологічна легітимація людини, здійснена античним світом, стає легітимацією моральною і відтак -- легалізацією. Переосмислена як конститутивний елемент Космосу, існування якого становить необхідний полюс морально-етичного виміру світобуття, і таким чином легалізована особистість стає архетиповою для європейської культури Над-цінністю, що, своєю чергою, задає параметри світоглядної, культурно-ціннісної архітектоніки всього європейського історичного обширу, культурного й, зрештою, цивілізаційного поступу.

Від філософеми до філософеми, від століття до століття шар за шаром знімаються-вибудовуються сенси морального світу. Поволі вектор уваги зміщується від свободи до відповідальності. Остання ж мірою її усвідомлення і виявлення у загально культурному і філософському просторі, відбивається на способах людського світовідношення і зрештою провокує «ейдетичне» вивільнення людини в ренесансну добу, яка розпочне вивільнення людини з-під опіки Ейдосу-Волі. Модерн, з його кричущою науковою спрямованістю, з його непереборним гносеологізмом від самих своїх початків, від Декарта й Спінози раз за разом повертатиметься до свободи.

Людина Модерну існує немов у двох вимірах, що не перетинаються -- системно-соціальному й духовно-культурному, стосунки яких у період зрілого Модерну стають конфліктними. Саме конфліктність двох неспівмірних світів, у яких перебуває модернова людина, викликають до життя феномен самоусвідомлення екзистенції.

Границею модернової доби стане усвідомлення висхідної, нездоланної трагедійності людського буття. Богоборець Ніцше, діагностуючи хворобу, вразить у найболючіше місце -- «вічне повернення». Людина, щоб бути людиною, мусить підпорядковувати себе родовим вимогам, її буття «під» становить онтологічну умову людськості. А проте, воно ж ту людськість знищує, позаяк «під» -- ознака не-людського, тварно-залежного. Лише вириваючися з-під влади Ейдосу, як би його не називати -- Усесвітом, Абсолютною Ідеєю, Богом чи Родом, вона стане Людиною. Самочинність, самоврядовність -- ось кредо Людини! Інше -- до-людське.

Воля, здатна на самообмеження, ось найвища цінність Заходу, уможливлена античністю й народжена християнським середньовіччям. Від Канта до повстання Шопенгауера, до майже непочутого сучасниками й нащадками його заклику до Свободи, до повторення самопожертви Христа заради спасіння світу таким є ціннісний шлях філософії Модерну.

Здійснене у XX столітті виявлення принципової нередукованості різних «аксіоматик» призвело до висновку: кожна культурно-світоглядна форма, виникла в певному часі-просторі, є самоцінною, не «більшою» й не «меншою» за інші. Усвідомлення того -- саме є чи не найголовнішім світоглядним здобутком минулого століття.

Зворотнім боком цього відкриття постав феномен філософського й культурного постмодерну з його впевненістю: світоглядні здобутки будь-якої епохи чи культури не можуть претендувати на вищий за інші статус. Вибір тієї чи іншої світоглядної позиції -- справа смаку. Усі вони рівноправні. І усі -- хибні, позаяк є нав’язуваними. Отож під сучасну добу філософським гаслом стало невизнання усіх і усіляких світоглядних (мовних, мисленнєвих тощо) «стереотипів», боротьба проти них.

Однак разом з виявленням самоцінності хронотопів, те ж минуле століття підмітило закономірність їх світоглядних трансформацій, і навіть вектор того «зсуву», що відбувається від епохи до епохи у світоглядно-антропологічному вимірі культурного буття людини: від перших «онтологічних спалахів» одиничного серед суцільного мороку його невирізненості з товщі суспільного загалу через доантропно-онтологічну легітимацію, що згодом посилиться легітимацією морально-етичною, і далі -- до все більшого його визрівання, ствердження і самоусвідомлення, до протиставлення Богу-Світу-Суспільству і оголошення себе єдиним сущим. Тим оголошенням вичерпала себе епоха Модерну, з нього розпочалося минуле століття, що закінчилося феноменом постмодерну.

Відтак можна констатувати: сьогодні світ увійшов у стан нової парадигмальної зміни світогляду. І нинішні спростування всього й уся, руйнація ієрархії цінностей і свідомо запроваджувана заміна гносеологічних («наукових») критеріїв естетичними («ігровими»), здійснювана постмодерном, не є довільними подіями. Вони -- симптоми зміни самої аксіоматичної бази, а отже -- симптоми зміни епох, проходження європейською людністю «крапки біфуркації», за якою або рівноважно-заспокоєний деграданс, або самодостатньо-творче розгортання себе в безмежність.

Кореляція цивілізаційних (техніко-технологічних і інституціональних) та культурно-світоглядних ознак епох, яку закорінено в спільних витоках самої світоглядної аксіоматики і комунікативного буття людини, дозволяє через аналіз конститутивних ознак феномену постмодерну виявити й відповідні їм зміни комунікативного середовища. В епоху, що народжується, ним виступає вже не об’єктивний світ приречених на матеріально-тілесну й екзистенційну самотність одноосібних істот і цілковиту протиставленість ним речей. Ним стає ціннісно зорганізований світ культури як констеляції усіх культурних форм і змістів, конструктивними складниками і персонажами якого є самі ці форми, змісти й архетипи. Виміри «недостатньо-мірного» соціального та безкінечно-мірного культурно-антропологічного не перетинаються, не змішуються і не корелюють. Можливий Новий світ -- світ, у якому антропологія стає онтологією.