Алінійний хронотоп в образотворенні: генеза і аспекти тлумачення

Протас М., Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУ, АІСА, Київ

Відому тезу професора Х.А.Лівраги про те, що «чинником історії є власне історія, а початком її -- міф», історія мистецтва віддзеркалює як виникнення, розкол і синтез двох моделей образотворчого хронотопу: матрично-позачасової міфологічної (що тепер порівнюють з фейнмановською інтерпретацією квантової механіки та моделлю всесвіту-мультиверса Еверетта) та лінійно-часовою з нескінченним рядом історичних подій (де за законами ньютонівської класичної фізики й евклідової математики обмін між шарами мультиверса неможливий, адже простір і час тут є абсолютними). Еволюція інтелектуальної та мистецької творчості від архаїко-синкретичної свідомості, де тимчасове сприймалося крізь вічне, до теперішнього синкретизму, що виховано на теорії самоорганізації складних систем (сінергетика), змінило і розширило сприйняття часо-простору, але й десакралізувало уяву суспільства постмодерністської доби, знаменуючи дискретно-складний рух циклічної еволюції, де навіть мить інволюції працює на високий злет майбутніх культури і цивілізації. Відтак, праці О.Ф. Лосєва, що писалися в реакційні часи зламу 1920-30 років, дивовижним чином збігаються в ряді питань з інтерпретаціями хронотопу некласичною фізикою, зберігаючи актуальність в сучасному мистецтвознавчому дискурсі, і майже дослівно повторюють висновки, які доводить наприкінці ХІХ століття в коментарях до «Тайної Доктрини» Е.П.Блаватська, спираючись на архаїчні тези східної філософії. Всі ці фрагменти різночасово-просторових структур, що мають «пам’ять різної глибини», належать парадоксальній мегаструктурі-аттрактору, де сьогодні крізь час тлумачиться простір, де можливо вичитати усі історичні й еволюційні стадії її розвитку, відчути торкання майбутнього до теперішнього, можливість змінити минуле, повернути ход часу (Д.Баюк, О.Князева, О.Левич, Г.Ідліс).

У традиційних суспільствах минуле корелює, вдосконалює теперішнє за позачасовою схемою сакрального міфу (сьогодні ж свідомість, навпаки, націлена у «прогресивне» майбутнє і прагне наднового). Життя архаїчної людини рівнялося на минуле як джерело істини і порядку, тому нові звичаї, традиції, мистецьки моделі виникали при втраті певної ланки зв’язку «реінкарнації» міфу в лінійно-історичний час. (Так, Цезар, прагнучи затвердити в історії державну владу династії, цілеспрямовано змінює календар). «Хоча вавилонська і єгипетська культури з їхньою точною астрономією і літочисленням, з їх любов’ю до свого минулого і майбутнього, оперували годинником,-- греки не вельми любили цей інструмент, бо для них все існувало в одній точці, в одній миті, що триває» (пише Лосєв). Тому вони, додає вчений далі, не знали археології і музеїв в сучасному розумінні (їх не цікавили руїни і мудрість Криту, Мікен: рух історії в часі заміщувався міфологізмом, оскільки греки не мали «органу історії -- пам’яті»), не знали і автобіографій, автопортретів, сповіді, не існувало терміна «простір», поняття ландшафту, далечини за межами поліса. Але з поступовою адаптацією евклідової моделі світу грецьке мистецтво від метафізичного ідеалу вічної краси, що втілений в зовнішньо-статичних формах куросів, кор, приходить до краси тіла як такого, а отже, до анатомічного верізму форм, до ідеї спірального руху тіла, до портрету, що розквітне в римському мистецтві, де біографічно точно фіксується психологічне відчуття лінійного часу історії, як внутрішнього її переживання. Архаїка не знала таких сповідальних одкровень, триєдність аттичної пластики (сакральних місця, часу, дії) була спрямована на філософську триєдність Логосу (об’єктивно-суб’єктивний синтез трьох складових Волі/Закону, Енергії/Життя, Розуму/Форми). Цілісну концепцію міфо-часу дає і давня мартирологія: оссуарії Азії, античні урни, надгробки, уникають в формах особистий образ кремованих, губляться навіть імена, наприклад, доричних царів, адже суб’єктивна ілюзія хронотопу розчинялася в космічному часо-просторі.

Мистецтво нового і новітнього часів ілюструє лосєвську тезу про те, що західне мистецтво стає сповідальним, коли втрачає цілісність античного «теперішнього» і поринає у глибини дріб’язкового ставлення і збереження саме лінійного часу, символом чого стали ручні годинники, музеї, археологія, автобіографії, речові фетиші, модерністські маніфести, що відрікалися від традицій і культури задля експериментальних нових форм. Проте на межі ХІХ-ХХ століть східна та західна культурно-мистецька свідомість зробили крок назустріч, завдяки чому хронотоп, як форма і стан буття духо-матерії, стали тлумачитися західними вченими і митцями еволюційно. Авангард чутливо сприймав ідеї Духу Часу, прагнучи втілити в кубофутуристських символах передчуття космічної свідомості, форсовано наближаючи майбутнє таким, як його описували Р.Бекк, П.Успенський. Супрематизм К.Малевича (що надихався авіацією, відкриттями науки, техніки, філософії) виникає після «Чорного квадрату» як спроба «вийти за нуль форми» і побачити світ з середини мультиверсу. Це не просто зміна форми вислову, це зміна сприйняття хронотопу. Втім синтез авангардом нової і архаїчної моделі часу мав вади, залишившись утопією; як і надія Вернадського на те, що на початку ХХ століття суспільство гармонійно увійшло в стадію ноосфери, обернулася великою суб’єктивною ілюзією, якою і є власне час, що, за Лосевим, є також «біллю історії», «біллю життя», реальнішою і могутнішою за «інтерес до життя», і що не враховують «наукові» виміри часу. Ця «біль» лунає і тепер, коли філософи констатують входження інформаційним суспільством надскладних технологій у стан ноосферного буття на засадах дисгармонійного, катастрофічного, стресового існування всіх ланок планетарної системи, де мистецтво і культура так само переживають важку кризу, шукаючи точок опори в синтезуванні міфо-історичних моделей всесвіту-мультиверсу, загострюючи моральні аспекти сприйняття хронотопу. Вдача харизми знаходить лише тих митців, що поряд з інтелектуальною квазіскладною конструкцією мистецького образу зберігають міфологічну сакральність позачасового перебування авторської уяви у вічному (недарма Плутарх наголошував: якщо з вічності відняти пізнання Істини, то виникає тимчасовість, що поглинає безсмертя). Якими будуть шляхи поєднання «демонізму техніки» (Марсель, Хайдеггер), зокрема screen-art, з позачасовою істиною і які саме моделі виведуть людство на новий еволюційний виток буття -- вирішувати ХХІ століттю вже тепер: моделюючи майбутнє, ми його активуємо у теперішньому, заряджаючи кожну мить енергією вічного.