Античні і середньовічні уявлення про сакральний час та історію

О. І. Сандига, С. Я. Клецова, Донбаський державний технічний ун-т, Алчевськ

Античні погляди на сакральний час характеризуються принаймні двома особливостями. По-перше, сакральний час ототожнювався з долею, яка, завдяки своєму беззастережному втіленню в історії, практично збігалася з нею, а отже, здійснювався збіг сакрального часу з профанним. По-друге, сам сакральний час, будучи вічним, мав замкнутий, циклічний характер: він уявлявся у вигляді великих світових періодів, коловоротів, кожний з яких буквально повторював попередній. Це дозволяє характеризувати сакральний час античності через «дурну нескінченність «вічного повернення» як «замкнутий обрій античної долі» [4, 127].

У зв’язку з таким розумінням сакрального часу, деякі дослідники вважають за можливе говорити про безцільність історії, тому що вона є, на перший погляд, тільки минущим, тлінним, у неї немає і не може бути ніякої єдиної мети, ніякого інтегруючого вектора [3, 4]. Далебі, такі уявлення про сакральний час і історію нерідко тлумачаться як песимістичні, оскільки антична людина опинялася в безодні безвихідності через «страшну владу тлінності» [2, 132]. На нашу думку, ставлення античної людини до долі мало більш широкий спектр емоційних модальностей, залежно від міри її усвідомлення приречень долі і міри вільної взаємодії з нею, адже, як відомо, «розумного доля веде, а дурного — тягне». Тому людина, яка з честю виконувала свій обов’язок, мала радіти не тільки через те, що вона опанувала чеснотою і славою в сьогоденні, але й через те, що цей її статус має аспект вічності, а саме, завдяки вічному поверненню її чеснота буде повторюватися в кожному новому циклі нескінченно, що, безсумнівно, багаторазово підсилювало її тріумф; зрозуміло, безславність людини з цієї ж причини, багаторазово збільшуючись, поглиблювала її трагедію. З огляду на цю обставину, важко говорити про безглуздість, безцільність як елементи античного розуміння сакрального часу й історії, напроти, обидва виміри часу в тлумаченні античної людини мали виразно окреслений потенціал мотивації до самовдосконалення особистості й суспільства. Тому ми думаємо, що середньовічні уявлення про сакральний час та історію, фундаментально відрізняючись від античних у багатьох відношеннях, у цьому аспекті розрізнялися не настільки радикально.

Відповідно до середньовічних уявлень про сакральний час, він різко протистоїть історичному часу: перший має вічність, характеризується нескінченною тривалістю, а другий — модусом кінечності, тлінності. Проте, сакральний час, що має абсолютне й автономне буття, разом з тим, здійснюється й в історичному часі в силу божественного приречення, промислу, і в цьому сенсі він збігається з часом профанним, історичним, тому що Бог, маючи трансцендентне буття, є присутнім і в бутті іманентному. У цьому пункті має місце цілком виразний зв’язок середньовічних уявлень з античними. Однак, точніше говорити не про співпадіння сакрального часу з історичним, а про пам’ять про «причетність» [3, 130] останнього до першого, що пов’язано з можливістю повернутися до вічності, подібно до того, як у знанні створеної людини залишається відсвіт «за причетністю незмінному світлу і дню, що є Словом Божим» [1, 184]. Таким чином, відбувається дуже істотне послаблення зв’язку історичного часу із сакральним, що і створює можливість волі і творчості людини. Разом з тим, не можна не відзначити наявність моментів античної ментальності в осмисленні середньовіччям близькості «двох часів». Адже вічність наприкінці історичного часу якісно відрізняється від вічності доісторичної, перша набуває двох модальностей, вона виступає роздвоєною вічністю, вічністю раю і вічністю пекла, і от у цьому бутті здійснюється увічнення історично унікального екзистенціального часу особистості, її вільного вибору причетності божественній волі чи волі відпадання від неї, цей вибір неначе застигає навічно, унікальність стає вічністю, неповторність нескінченно повторюється у вічності сакрального часу. Саме це і зближує середньовічне розуміння співвідношення сакрального часу з історичним із античним його тлумаченням. У цьому зв’язку можна говорити і про зростання виховного потенціалу середньовічної концепції сакрального часу, оскільки вона менш жорстко програмує історичний час, залишаючи особистості більше можливостей для самовдосконалення, але і збільшуючи ризики волі і творчості, оскільки наслідки історичного вибору в сакральному часі діють безупинно, а не повторюючись через тривалі паузи в циклічній вічності, згідно поглядів античності.

Найбільш яскравим специфічним моментом для середньовічного розуміння часу є уявлення про лінійність історичного часу, що «тече від створення світу до Страшного суду чи, що те ж саме, з минулого в майбутнє» [3, 130], що наділяє історичний час розімкненням, відкритістю, а головне — усвідомленістю і цілеспрямованістю: антична чеснота покірної згоди з долею піднімається до християнської чесноти любові до вічності з Богом, час, що по-новому розуміється, приводить до того, що «історія з’являється як процес, спрямований до порятунку людини; вона — напрямок поступу, у якому Бог — ціль, людина — шлях» [4, 126-127]. Але, незважаючи на це, розходження в розумінні спрямованості історичного часу, середньовічний концепт сакрального часу не стає від цього більш оптимістичним, ніж його античний образ, оскільки застигла вічність нітрохи не менш остаточна, фінітивна в аспекті відплати за екзистенціальні вчинки, ніж динамічна вічність циклу, нескінченного повторення.

Таким чином, віддаючи належне просуванню до людяності, досягнутому в середньовічному розумінні сакрального і профанного часу, на наш погляд, варто уникати занадто різкого його протиставлення відповідним античним уявленням, а також надмірного акцентування оптимістичної інтенції середньовічного концепту сакрального часу.

Література

1. Блаженный Августин. О граде Божием.— М., 1994.— Т. ІІ.— 739 с.

2. Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии.— 1990.— №4.— С. 127-163.

3. Неретина С. С. Средневековое мышление как стратегема мышления современного // Вопросы философии.— 1999.— №11.— С. 122-150.

4. Чанышев А. А. «Град земной» в эсхатологической перспективе: переосмысление опыта античной истории и гражданской культуры в историософии Августина // Вопросы философии.— 1999.— №1.— С. 124-135.