Біполярна природа споконвічних образів: евристичні ресурси міфоаналізу

Гармаш Л.Н., Національний університет харчових технологій, Інститут філософії НАНУ ім. Г.Сковороди

За влучним виразом античного мудреця, міф є райдугою, якою розсипається єдиновидний промінь невимовної істини, проходячи крізь хмари і темряву профанного буття. Можна стверджувати, що міф є вогнищем людських форм і кінцевим принципом наших пошуків конкретно-загального образу істини, яку найбільш адекватно можна передати засобами міфотворчості. Таким чином, міфотворчість залишається специфічно людським способом ставлення до світу, регулюючим фактором онтологічної рівноваги людини, визначаючи місце її в світі і спосіб її поєднання зі всесвітом.

Саме така природа міфічного грунтує собою ідеї щодо принципової можливості такого психологічного ефекту, який можна було б назвати -- «зцілення міфом». А точніше -- саме амбівалентність споконвічних образів є важливим чинником терапії міфом.

Амбівалентність -- це закон існування несвідомої псюхе, де зникає межа між життям і смертю, вічністю і часом, чоловічим та жіночим. Діоніс і Гадес -- один і той самий бог. Якщо споконвічні образи виступають тою чи іншою мірою «суголосними» свідомості, здаходять в ній своє певне «відлуння», енергія, що їм належить, може легко асимілюватися свідомістю людини. Проте вони здатні відщеплятися від свідомості і внаслідок цього поводити себе як автономні персони.Якщо «підтримувати контакти» з ними вже неможливо, якщо вони повністю заблокувалися у «капсулах» автономно відщеплених від свідомості комплексів, то відкладена у них величезна кількість нумінозної енергії відступає назад, у несвідоме. Тоді несвідоме заряджається силою, що діє як «сила за спиною» (vis а tergo), котрій неможна протистояти: якщо ворог зникає з поля зору, він може бути позаду мене -- і тоді він є більш небезпечним.

Але якщо синкретичне мислення не поєднує, а уподібнює протилежності, то на пострефлексивному рівні ми маємо справу із діалектичним сполучанням протилежностей. «Прожектор» свідомості намагається сягнути того рівня мисленевої напруги, котра зберегаючи глибинну пам»ять про цілісність світу, утримуює при цьому всі дуальні протистояння, що притаманні людському існуванню. Немає свідомості без розрізнення протилежностей. Це головний принцип, Логос, що постійно прагне вирватися із первісного тепла і темряви. «Божественна допитливість жадає народитися і не уникає конфліктів, страждань, гріха»(К.Г. Юнг).Але ніщо не може існувати без своєї протилежності: свідомість може існувати тільки через постійне визнання своєї протилежності -- несвідомого.

Можна стверджувати, що міфологія виникає як результат добудови світу до цілісності. Немає такої ранньої історичної доби, коли б людство вдовольнялося уривками або фрагментарними уявленнями. У найдавніші часи ми застаємо людину з цілісним світоглядом. Людина, істота принципово обмежена, намагається мислити безмежність Універсуму в просторі і часі. З дивною винахідливістю створює вона засоби, що можуть хоч якось передати, відобразити в умовах нашої матеріальної обмеженості те незречене. апофатичне, нумінозне, що не перекладається адекватно мовою повсякденного досвіду, і в пошуках чого завжди знаходиться філософія.

Адже балансуючи на стику того, що струтуровано людською практикою і того, що не опановано нею, філософія намагається дати синтезу цих двох світів у цілісній і органічній будові. Залишаючи до пори питання, звідки в людині ця ненищівна туга за цілісністю світосприйняття, цей пізнавальний максималізм, вимога абсолюту, можемо сказати лише, що ця інтенція грунтує собою філософську волю до пізнання. І філософія, виконуючи це духовне замовлення, вимушена не тільки здійснювати рефлексію над набутим пластом людського досвіду, але й трансцендувати в незнане. Але як тільки філософ виходить за границі феноменальної сфери й бере на себе ризик (і відповідальність!) розмірковувати про те, що знаходиться поза межами досвіду, він робить перший крок на шляху ототожнення власної думки з тією самою невідомою, неверіфікованою в досвіді реальністю, таємницю якої він намагається подолати своїм інтелектуальним зусиллям,-- пройти її наскрізь, просвітити навіліт променем своєї свідомості. Історії філософії здавна відомий найбездоганнішій у методологічному відношені тип філософування -- це кантівский критицизм в усіх його варіаціях: феноменології, неокантианстві, шопенгауерівській філософії, почасти герменевтиці (у екзистенціалізмі вже відбувається певний відхід від чистоти принципу). Але що заподієш, коли людство не перестає турбувати спокуса повноти, абсолютності знання,-- і воно, нехтуючи ідеалами методологічної чистоти, знов і знов заходиться робити ризиковані ствердження про те, що знаходиться поза межами досвіду! Таким чином, філософія постає не просто рефлексією, а, якщо можна так висловитись, трансцендуючою рефлексією, бо вона на відоме, опановане дивиться з точки зору ще невідомого і тому бачить його в цілковито новому освітленні. Вона намагається розмірковувати про сущє з точки зору цілісності універсуму, яка недоступна досвідові повсякденності. А це зовсім інший погляд, і зрозуміло, він не може бути суто теоретичним. Адже знати ціле філософії необхідно для того, щоб надати сенс тому, що існує.

Кант указав на границі розуму, котрі Гегель потім назве границями розсудку, проте справедливість такого перейменування можна взяти під сумнів. Границі розуму визначаються дискретністю людського мислення, що неминуче наштовхується на антиномії, прагнучи осягнути, покрити своєю обмеженістю та дискретністю безмежність та континуальність універсуму. Бо розумне слово (логос) живе за законом виключеного третього: або -- або. Думка фіксована, а життя мінливе, плинне. Спробою угнатися за цією текучістю є діалектика -- тобто таке надрозумове, надраціонапьне зусилля, що переплавляє протилежності, виділені та зафіксовані думкою, у єдину зливу, де все в усьому. Однак, все в усьому -- це, як відомо, умовам міфічного світосприйняття, саме йому властиве зливання протилежностей (з тією відмінністю, що на дорефлексивно-міфічному рівні, це ще не поєднання протилежностей, що вже пройшли через добу їх відчуження, а їх нерозрізненість -- те. що у дослідженнях первісної свідомості отримало назву перевертництва (коли будь-яка річ може перетворитися на що завгодно -- це дуже характерно і для дитячої або невротизованої психіки).

Звідси ясно, чому певна міфологічність е невіддільним від філософії суттєвим атрибутом. Цікава думка, що її розгортає французський дослідник міфу Ж.Гюсдорф у книзі, котра так і називається; «Міф і метафізика». Його теза звучить афористично й радикально: «Міфологія -- це перша метафізика, а метафізика -- вторинна міфологія... Міф є серцем філософії. Мислення, що відмовилося від транслогічних означень -- наштовхується всюди на абсурд, задихається від браку онтологічного обрію. Міф є чільною інтуіцією філософа, яка відіграє роль уведення до всезагальності»

Важливою ж рисою архетипових психічних образів є те, що вони біполярні і безперервно коливаються між власним позитивним і негативним значеннями. У західній античній культурі і особливо у східній культурі суперечності часто залишаються сполученими у одній фігурі, і цей парадокс зовсім не хвилює первісний розум: легенди про богів так само насичені протиріччями, як і характери цих богів. Калі є божественною і страшною водночас. Архетип аніми втілює собою і материнство, і всю силу згуби. Конфлікт між двома вимірами свідомості являє собою вираження полярної структури нашої душі, котра, як і будь-яка інша енергетична система залежить від напруження.між протилежними, полюсами. Єдність нашої психічної природи знаходиться всередині, як жива єдність водограю виникає у динамічному зв’язку між верхом і низом.

Адже живий вплив міфу відчувається тоді, коли вища свідомість, що радіє своїй свободі зіштовхується з автономією міфічного образу і не тільки не може протистояти його принадливості, але й захоплено віддається силі цього враження. Образ спрацьовує, бо приховано є присутнім в душі спостерігача і з’являється як її відображення, хоч і не визнається таким.

Особливістю міфоаналізу є так би мовити стереоскопічний, або, якщо скористатися термінологією Шелінга, симультанний, розгляд різноманітних блоків міфодосвіду: як таких, що репрезентують розмаїття архаїчних міфосистем, так і тих міфострижнів, на які намотувалися гностичні або алхімічні уявлення, а також міфічних пластів, інкорпорованих у свідомість сучасної людини. При такому синхронному розгляді стають наочними певні інваріанти структурації людиною світобудови, котрі дрейфують крізь міфосистеми різних часів та широт. Вичленовуючи ці інваріантні інтенції, ми здатні отримати певну карту принципових модусів тієї царини, яку ми метафорично іменуємо «темним розумом» (на противагу чистому розумові) і яка охоплює позасвідомий, дорефлексивний континуум людської психіки.

Дійсно, міф є єдиним за рахунок примирення, нерозрізнення протилежностей. І як тільки виникає роздвоєність, як тільки цілісності міфу загрожує розпорошення, наша психіка відразу ж реагує відчуттям глибинного дискомфорту. Врешті решт, усі наші психологічні проблеми мають своїм витоком одне -- брак цілісності, що веде до відчуття неавтентичності, депресії, логофрустрації та інших девіацій. Відсутність цілісності (можна було б сказати -- всеєдності) з будь-якою сферою реальності -- з оточенням, якоюсь особистістю, з власним внутрішнім світом тощо -- призводить до саморуйнації. Внутрішня боротьба, тривалий опір реальності -- все це шлях до хвороби, дійсним врятуванням від якої може стати тільки відтворення цілісності, головним інструментом котрого слугує створення нової міфотеми, що здатна всотати в себе попередню, поєднавши її з новими обріями життя особистості та включити їх до цілісності нового порядку.