«Блукання в стихіях краси» Юзефа Тішнера

О.М. Ляхвацька, Київський національний торговельно-економічний університет

Польський феноменолог, учень Р. Інгардена Ю. Тішнер — творець власної версії філософії діалогу або філософії драми. За способом життя Ю. Тішнер був гуманістом, за освітою — феноменологом школи Романа Інгардена. Точні і природничі науки шанував як і кожна добре освічена людина, але не черпав з них великого натхнення і не проявляв великої зацікавленості. Він вважав, що вони не потрібні для філософування. Принаймні, для такої філософії, яку він представляв. Невипадково, що вже серед його перших публікацій були статті з пограниччя філософії і релігії, а точніше, статті, які трактували з точки зору філософії релігійні проблеми. Він філософствував для того, за його висловом, щоб зрозуміти. «Чи людина в стані шукати? Чи є можливою віра, котра би очистилася від туги за розумінням? Чи є можливим мислення, котре б не прагнуло прислужитися людині ще більше?» Так запитував Ю. Тішнер на одному із філософських семінарів у 1980 році в Castel Gandolfo. Віра — це певного роду володіння, але таке володіння, котре не виключає шукання. А коли таке шукання визріває, тоді маємо справу з релігійним мисленням. Саме воно захоплювало Тішнера, було його пристрастю. «Людина, розум якої шукає віри, і віра якої шукає розуму — мислить релігійно. Через її мислення проявляється її віра і через її віру проявляється її мислення. Між вірою і розумом немає непролазної прірви. Так як і немає прагнення, щоб одне було знищене іншим. Релігійне мислення виростає з визнання законів релігії і законів розуму. Визнаючи закони розуму, віра стає мисленням, визнаючи закони віри, розум бере участь у її природі» [2. Kollokwium, Castel Gandolfo, 1980]. Історія польської філософії запам’ятає його як творця власної версії філософії діалогу або філософії драми. Дослідження Ю. Тішнера стають художньою і глибокою літературою. Це забезпечувало йому широке коло читачів, навіть серед людей, які ніколи перед тим не зверталися до філософських публікацій.

Колом зацікавленості Тішнера є людина як драматична істота, котра живе, переживає конкретний час, взаємодіє з іншими людьми, має «землю як сцену під ногами». Людину як учасника драми Ю. Тішнер характеризує трьома якостями: відкритість іншій людині, відкритість сцені, на якій розігрується драма життя, і відкритість часу, який спливає. Час для Ю. Тішнера — це час наших відносин і відносин драми, учасниками якої ми одночасно є. Цей час не лише пов’язує між собою учасників драми, він пов’язує їх зі сценою, на котрій драма розігрується. Цей час має свою логіку, яка керує його протяжністю і незворотністю. Таким чином, зрозумілий час утворює субстанцію драми. Сцена драми — це, передусім, сцена життя. Місце зустрічі й розлуки. Це — простір свободи, «в котрому людина шукає для себе, дім, хліб, Бога і в котрому знаходить цвинтар». Сцена — це те, що підпорядковано людині, чим вона оволоділа, що присвоїла. Тому відношення людини до сцени він називає інтенціональною об’єктивацією. Дані об’єктивації, декоруючи драму, надають їй змісту. Людина — основний учасник драми, автор і актор одночасно. Немає драми без Я і Ти. Інша людина, за Ю. Тішнером, стає для мене значимою тільки як учасник моєї драми. Її домагання народжують в мені обов’язки. «Ось до мене доходить твоє питання. Хвилина тиші, спільної присутності в теперішньому. Ти чекаєш відповіді. Потрібно відповісти. Це потрібно суттєво. Завдяки йому і в ньому ти є для мене» — так пояснює філософ відкритість для іншого [3. Philosophia du dramate, Paris, 1990]. Ю. Тішнер розрізняв поняття сцени і драми, або філософії сцени і філософії драми. Драма розігрується на сцені, але сцена не бере безпосередньо у ній участі. Сцену творять природничі науки, але вони не присутні в драмі. Це роль філософії специфічного типу. В роботах Ю. Тішнера важко знайти хоча б одну сторінку, присвячену аналізу філософської рефлексії над природничими науками. Виникає враження, що він уникав цієї теми. Філософія сцени з’явилася у Ю. Тішнера побічно, коли він зосереджувався над відношенням розуму до віри. Він досліджував дві великі традиції в підході до цього питання: августинівську традицію і аристотелівсько-томістичну. В августинівській традиції віра вже уконституйована і дозріла, шукає розуміння («fides quaerens intellectum») як чогось, що в ній міститься. «Шукаємо, по суті речей, лише того, що вже є якось нашим уділом. Якщо віра — «fides» — шукає розуміння, очевидно, розум вже є її уділом. Що це означає? Це означає: довіра людини до іншої людини є розумною сама по собі, доки це зможе зрозуміти рефлексивний розум. Розум не є чимось чужим і штучним по відношенню до віри, а є її внутрішньою, скритою реальністю. Віра сама собою напрошується до розуму». Віра за своєю суттю є довірою іншому. Мотиви такої довіри можуть бути цілком раціональні. Однак, раціональність такого типу не має характеру математичної очевидності чи емпіричного огляду. Вона зводиться до довіри іншій особі. Отже, вона діалогічна і належить до основи драми, а не до декорації сцени. Зовсім по-іншому предмет представляється в аристотелівсько-томістичній традиції: «Це розум шукає, розуму не вистачає самого себе. Це розум тяжіє до того, щоб повінчатися з вірою. У глибині розуму міститься зародок віри». Тут діє зворотна августинівська формула: «intellectus quaerens fidem». Таке розуміння ситуації виникає із відмінного розуміння розуму. «Розум аристотелівської філософії на власну відповідальність пізнає світ — світ як цілісність незалежного буття. (...) Розумове пізнання світу представлено різноманітними науками: фізикою, біологією, політикою, етикою і в самому кінці онтологією або метафізикою. У цих і подібних до них науках повинно міститися все знання про реальність. Це знання не має діалогічного характеру, а лише монологічні визначення. Щоправда, вони виникають за співдіяльності великої кількості вчених, але не полягають на акті довіри, тому що її підставою є спільний досвід, притаманний кожній людині». Отже, як бачимо, про те, що дане знання носить діалогічний чи монологічний характер, свідчить мотив довіри іншому як особі. Характерним також є розміщення Ю. Тішнером у спільній площині сценічних наук фізики, біології, політики і... метафізики. Вказує на це той факт, що Тішнер до свого аналізу не ангажує навіть найбільш основних постулатів філософії науки, базуючись лише на здоровому глузді. Хоча, потрібно визнати, що це розуміння узгоджується з його «загальним планом»: ані сучасна фізика, ані традиційна метафізика не є дисциплінами діалогу у сенсі Ю. Тішнера. Думаю, що філософ науки також мав би поважні застереження щодо опису природничих наук як знання: «підставою є спільний досвід, притаманний кожній людині». Варто навести ще одну цитату, в якій Ю. Тішнер дає характеристику філософії сцени: «Я знаю сцену, торкаюся її, чую її звуки. Через різні роди і ступені абстракції доходимо щоразу до більших базових істин про природу сцени. Ці істини поєднуються в цілісність на засаді логіки необхідності. Знаю: якщо А, то В; або А, або В; це та сама причина в тих самих умовах дає ті самі наслідки. Якщо виявиться, що в якійсь області замість необхідності з’явиться випадок, сцена починає хитатися в мене під ногами». Таку характеристику «сценічних наук» виправдовує лише той факт, що Ю. Тішнер в одній площині розміщує томістичну філософію природи і сучасні природничі науки. Як відомо, категорія не стільки випадку, скільки ймовірності (в усякому випадку, не категорія необхідності) править основними квантовими теоріями сучасної фізики. Цей аспект філософії Тішнера не був ним продуманий до кінця, і це велика втрата. Якби він був краще зорієнтований (і зацікавлений) у тому, що сьогодні відбувається в сучасних природничих науках і в філософії науки, його проникливий розум і глибока інтуїція могли б йому підказати багато цінних ідей. Метафора сцени і драми — сугестивна, але не може заслонити основної філософської роботи.

Аналізуючи діалогічний характер людського життя як драми, Тішнер зробив свій внесок у розвиток ідей, які розробляються сучасною філософією життя і філософією діалогу, передусім, тих ідей, які пов’язані з іменами М. Хайдеггера, Е. Левінаса, М. Бубера.

Література

1. Kollokwium Castel Gandolfo, 1980.

2. «Znak», 2000. Krakiw.

3. Philosophia du dramate, Paris, 1990.