Богословські антиномії природи людини    

Г.Кулагіна, Донецький державний інститут штучного інтелекту

Лейтмотивом поглядів богословів на природу людини залишається подолання внутрішньої розірваності і суперечливості людської природи, подвійності людського буття в цьому світі. Такий антропологічний дуалізм знаходить своє доповнення в аксіологічному дуалізмові: людина, в природі якої суперечливо присутні природне і надприродне, земне і небесне, тілесне і духовне, вимушено прагне до різних цінностей. Суперечності мають місце у всій діяльності людини. Реальне життя з необхідністю вимагає від людини пристосування саме до нього, тоді як ідеальна свідомість завжди вимагає, щоб не людина, а дійсність була пристосована до змісту ідеального життя. Обидві вимоги розвиваються людиною, визначаючи її самосвідомість і мотиви її діяльності. Саме тому виникає боротьба людини з самою собою, боротьба різних принципів життя, боротьба ідеалу і дійсності.

Подвійність людини виявляється, на думку теологів, в співвідношенні загального і одиничного, родового і індивідуального в людині. При цьому зростає зацікавленість до унікальності, неповторності людини, до її індивідуальності, в зв’язку з чим особливої актуальності набуває проблема особистості. Індивідуальність людини розглядається сучасними теологами як внутрішньо суперечлива. Людина, що визначається своєю природою і діє внаслідок своїх природних властивостей, найменш особистісна. Вияви індивідуальності як «самодостатності», «самості», що виступають ствердженням індивідом себе, власником своєї природи, відмінні від вищої індивідуальності, особистості людини. Якщо поняття «індивід» означає зв’язок особистості з елементами, що належать всій природі, то особистість — це те, що від природи відмінне.

Підкреслюючи внутрішню суперечливість людини, католицькі богослови користуються не лише категоріями індивіда і особистості, але розрізняють категорії «особа» і «особистість». Під індивідом розуміють людину як одиницю виду, члена біологічного і соціального роду. Відрізняє людину від тварин не стільки те, що вона має соціальну природу і належить до соціальної спільноти, скільки те, що людина виступає особою і особистістю, має безсмертну душу і знаходиться в особливих відносинах з Богом. При цьому деякі теологи відрізняють загальну характеристику «персональності», притаманну всім людям від народження як свідомим, духовним істотам, таким, що мають безсмертну душу, від індивідуалізованого результату людської діяльності, свідомих прагнень самовдосконалення. Поняття «особа» вживається для онтологічного означення людського буття. Особою людина є з часу свого народження. Особистістю людина стає в процесі здійснення свободи, в результаті моральних зусиль. З цієї точки зору особистість постає таким завданням особи, яке вільно здійснюється, а також виступає ціннісним змістом і результатом діяльності людини.

Деякі богослови вважають, що особистість — це виключно духовне начало, ототожнюють її з надприродною душею або духом. Поняття «людина» видається їм більш широким, ніж поняття «особистість». Людина трактується як «втілений дух», як особистість в її поєднанні з матерією. Таку позицію займають представники православної і католицької антропології.

Всі богослови підкреслюють духовність особистості, але подеколи не ототожнюють особистість з духовним началом, душею. В останньому випадку протиставлення духовної особистості матеріальній природі оцінюється як «термінологічно невдале». Відмінність між «природою людини» і «особистістю» має сенс лише за умови, коли під «природою» розуміють все те духовне і тілесне, що надано людині, а під «особистістю» — все те, що людина робить з цього в свідомому і вільному самовизначенні свого життя. В такому разі особистістю є людська сутнісна єдність духу і тіла, індивідуальне самобуття, що здійснюється у свідомому самовладанні і розпорядженні самим собою. Проте в кінцевому рахунку специфіка особистості пов’язується богословами з її духовністю, чим самим зазначається непереконливість попередніх тверджень. «Людська особистість є індивідом, який існує в собі і через себе самого і наділений духовними якостями — розумом та волею. Без цього духовного завершення людська особистість не існує. Саме в наявності духу людська особистість набуває трансцендентного значення, що ставить її на верхівку всього творіння,» — зазначає Бортоласо. [К.Н.Никонов. Современная христианская антропология (опыт философского критического анализа).— М.: Изд-во Моск. ун-та.— 1983.— С.124]

Відмінність між душею і тілом як двома абсолютно різними сферами дійсності не може бути виправданою. Тому традиційне трактування співвідношення тіла і духу переглядається сучасними богословами з позицій філософської антропології, що навмисно ігнорує відмінності тілесного і душевного. «Особистість — це не тільки і не стільки біологічний організм,— зауважує Іван Павло ІІ.— Людське тіло є також тілом людської особистості, тому що утворює субстанційну єдність з людським духом.» [Иоанн Павел ІІ. Мысли о земном.— М.: Изд-во «Новости».— 1992.— С.14]. При цьому наголошується на важливій ролі моральних ідеалів в житті окремої людини і суспільства в цілому. Все частіше лунають заклики реабілітувати доброчесність, до якої людина не тяжіє внаслідок переорієнтації у шкалі цінностей, помилкового розуміння того, що цінно, а що ні. Серед причин останнього називають відсутність об’єктивізму, недостатню силу волі. «Вищі цінності вимагають від людини значних вольових зусиль, за умови, що вона дійсно хоче набути ці цінності. Прагнення суб’єктивно позбутися неминучого і постійного напруження та зусиль, але виправдатися перед собою, веде сучасну людину до того, що вона починає бачити зло в тому, що об’єктивно є добро»,— вказує Іван Павло ІІ [Там само]. Вся християнська етика грунтується на принципі, що Царство Боже всередині людини. Тому матеріальне, зовнішнє, чуттєве окремої цінності не має. Моральна оцінка людини дається не за матеріальними наслідками її діяльності, дій, вчинків, а через її «світло душі». Тому під «вчинками» у християнській антропології розуміють не лише зовнішні дії (actus externi), які можна побачити і вивчити, але й дії внутрішні (actus interni).

Богословське вчення про людину завжди обгрунтовувало певну етичну і соціальну позицію. В наш час посилюється прагнення теологів пов’язати релігійну антропологію з соціальними і моральними рекомендаціями. Богословське тлумачення природи людини актуалізується соціальними проблемами наших днів, орієнтує віруючих на певні соціальні рішення.