«Червоний похорон» (радянська поховальна обрядовість у звичаєвій практиці українців Слобожанщини)

В. А. Сушко, ІМФЕ ім. Т. М. Рильського НАН України

1. Поховальна обрядовість становить найконсервативніший вид традиційної звичаєвості українців, як серед усіх її типів, так і серед комплексу сімейних обрядів та звичаїв [3].

2. Дослідження слобожанської традиційної поховальної обрядовості розпочалося у ХІХ ст., а темою наукових студій вона стала у др. пол. ХІХ ст. [4].

3. У радянські часи з метою виховання «нової людини» з «новою культурою» були розроблені усі види радянської сімейної обрядовості: «звіздини», декілька варіантів радянського весілля і, зокрема, радянський обряд поховання [1, 2]. Вивчення питань впровадженості радянської обрядовості у сучасний народний побут, взаємовпливу народного та т. зв. «радянського» похорону не проводилося. Основна маса досліджень етнокультури Слобожанщини спрямована переважно на дослідження явищ традиційної народної культури.

4. Наші польові дослідження свідчать, що за «радянським» сценарієм відбувається похорон людей різного віку, організований ритуальними агенціями, в основному, у містах та людей старшого віку комуністичних переконань.

5. Ареал звернення до «радянського» сценарію похорону в основному обмежується великими промисловими містами та південною частиною Слобожанщини (сучасний район північного Донбасу).

6. «Червоний» похорон відрізняється від народного відсутністю православної компоненти (соборування, літія, заупокійний молебень, поминальна служба Божа у церкві — «мисочка» та «печатання могили», якщо похорон відбувався без священника) із альтернативною заміною її радянською символікою, атрибутикою та церемоніальними діями, спрощенням поминальних обрядодій терміном до року з моменту смерті або й взагалі їхньою відсутністю, недотриманням народних традицій поминання впродовж річного календарного циклу. Нерідко родина, яка, за бажанням покійного, відбула світський похорон, проводить поминання під впливом узвичаєних у громаді поглядів за народно-православною традицією, оскільки радянський похорон у сприйнятті сучасних слобожан у цілому оцінюється негативно: «не по-людськи».

За винятком самого моменту похорону, коли відбувається акцентоване обрядове виплескування емоцій, народна похоронна обрядовість вимагає від родичів стриманого вияву горя, а по 40-ка днях навіть припиняються основні траурні заходи (відкриття затулених у момент смерті дзеркал, припинення щоденного поминання чи то у формі відвідування могили, чи то у формі пожертв тощо). Натомість радянський церемоніал переносить усі емоційні вияви на зовнішній супровід і робить їх керованими розпорядником дійства.

7. Окремий вид поховань становлять ті, що відбуваються з обрядом кремації. Ставлення до кремації тіла Православної церкви в цілому стримано негативне [5], під її впливом і в громаді формується ставлення до цього типу поховання, як до вимушеного («грошей не було», «хотіли ховати, так не було місця на кладовищі»). У крематоріях прийнятий досить формалізований обряд, базований на розробленому в радянські часи сценарії, зі світською панехидою, коротким прощанням та бюрократичним отриманням урни (а то й пакету) з попелом.

8. Нами спостерігається тенденція входження до народної похоронної звичаєвості музичного супроводу поховальної процесії небіжчиків середнього та молодшого віку. Однак для людей старшого віку вважається запрошення музик негарним: «це ж не свадьба».

У повоєнні роки (кін. 1960-1990 рр.) у звичаєвість увійшла традиція розкидання перед процесією квітів, з чим Православна церква бореться як із проявом «радянського язичництва», так само, як зі звичаєм ставити на могили замість хрестів надгробки та гробнички.

9. З «радянським» обрядом пов'язана і низка новітніх світоглядних уявлень про метаморфози душі та тіла такого небіжчика, звернення до живих родичів у снах. Такі уявлення підкріплюють думку рідні щодо неправильності подібного похорону, а іноді і цілого способу життя небіжчика (напр., нами зафіксовано сон, у якому померлий комуніст читав Біблію, що було потрактоване родиною як необхідність церковного поминання. Священик заборонив щось жертвувати на церкву за нехрещеного, однак порадив роздати церковні книги зацікавленим).

10. Дані наших спостережень та інтерв’ювання жителів Слобожанщини (Харківщини, південного заходу Сумщини, Луганщини, села півдня Бєлгородщини), проведених наприкінці ХХ ст. — 2005 р. свідчать, що «радянський» похорон, як і решта «запроваджених» обрядів, застосовувався у повній мірі лише за радянських часів, повністю не побутував ніколи, нині — витісняється народною та народно-православною звичаєвістю, яка повертає собі чільне місце у народній побутовій культурі.

Література

1. Обряд «Похорон».— К.: Респ. Комісія по вивченню і впровадженню в побут нових громадян свят і обрядів при Президії Верховної Ради УРСР, 1972.— 23 с.

2. Рекомендації до обряду похорон.— К., Комісія по вивченню і впровадженню нових громадянських свят і обрядів УРСР, 1975.— 53 с.

3. Сушко В. А. Аналіз трансформації сімейної обрядовості українців-слобожан у ХІХ-ХХ ст. // Традиція і сучасне в українській культурі: Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 125-річчю Гната Хоткевича.— Х.: НТУ «ХПІ», 2002.— с. 87-88.

4. Сушко В. А. Поховальний обряд як об’єкт етнографічного дослідження // Дев’яті Сумцовські читання. Матеріали наукової конференції «Музей і сучасність».— Харків, 2004.— с. 87-88.

5. Что нужно знать о поминовении и погребении усопших.— Ясенево, Православный приход Храма иконы Казанской Божией Матери в Ясенево при участии ООО «Синтагма», 2001.— 64 с.