Давні традиції народного театру

А. Сапьолкіна, Музей театрального, музичного і кіномистецтва України, Київ

Театр зародився в глибоку давнину з обрядово-ігрових явищ, притаманних усім народам світу. Однак до народної драматичної творчості належать не всі, а лише такі частини обряду, такі види ігор і хороводів, в яких відтворення діяльності людини, відносин людини і природи, взаємин між людьми має виражену образно-художню форму.

Елементи драматичної дії існували вже в первісних трудових обрядах та іграх, синтетично поєднуючись в них із піснею, танцем, пантомімою. Поступово розвивалися елементи образного відображення дійсності, трудовий досвід здобував узагальнене відображення в мистецтві, виник елементарний сюжет, з’явилися виконавці і глядачі. Особливого значення і ролі в народних іграх надавалося магічній силі слова. Зародження діалогу і посилення зображувального начала в танці стало висхідним моментом розвитку драми.

Розвиток світоглядно-релігійних, соціальних і побутових традицій сформував змістовні та формотворчі засади, образну систему фольклору, синтетичною формою якого є народний театр. Культ предків, що склався в родовому суспільстві, розвиток анімізму вносили в народні ігри та обряди образ померлої людини, фантастичні образи, які уособлювали сили природи. Обрядові свята східних слов’ян переважно були пов’язані з порами року та їх змінами, з основними етапами сільськогосподарських робіт. Велике значення мали також родинно-побутові обряди: весілля, уродини, поховання і т. п.

Універсальним періодом народного календаря, що увібрав у себе найбільш типові види народно-драматичної творчості українців, були зимові новорічні свята з їхньою традиційною обрядовістю, яка з прийняттям християнства інтегрувалася в різдвяно-новорічну. Найголовнішим її елементом було колядування — святкові обходи, які супроводжувалися поздоровленнями і побажаннями у формі спеціальних пісень-колядок. Первісний язичницький зміст цього звичаю полягає в тому, щоб за допомогою магії забезпечити багатство, здоров’я і добробут кожного члена і всієї сім’ї (роду, громади) в цілому. Найдавніші форми колядування становили синкретичний обряд, в якому ритуальне дійство, словесні, музичні й театральні та ігрові елементи поєднувалися в єдине ціле. По всій Україні в традиційних обходах колядників значну роль відігравали ряджені, що надавало обряду виразно театральних ознак. Доісторичний звичай рядження властивий всім народам і характеризується багатьма типологічними рисами. В системі образів святкового рядження виділяються такі групи: зооморфні образи («коза», «кінь» чи «кобилка», «ведмідь», «баран», «півень» тощо — генетично пов’язані з тотемістичними уявленнями давніх слов’ян), образи «нечистої» сили і образи побутового характеру. Типовою, широко розповсюдженою і найбільш архаїчною формою рядження у східних слов’ян було ходіння з «козою». В дохристиянські часи цей звичай мав магічне значення — забезпечити кращий врожай, викликавши прихильність сил природи за допомогою магічних слів.

У системі календарної обрядовості українців виділяється ще один стійкий цикл — весняний — з характерними піснями, хороводами, ігрищами, відомими під назвами «веснянок» і «гаївок», які становлять єдиний тип народно-драматичної творчості. Давнє походження ігрових гаївок зумовило їх тематику, переважно землеробську, і виражальні засоби. Велике місце в них займають також мотиви кохання та родинно-побутові пісні. В основі деяких гаівок, веснянок та хороводних ігор лежить драматична дія — боротьба дійових осіб, окремих персонажів чи сперечання двох хорів, діалог у колі хороводу тощо. У весняно-літньому циклі звичаїв та обрядів були й зооморфні ігри, в яких виконавці зображали різноманітних звірів і птахів, імітуючи їхню поведінку, і певні дії людини в її стосунках з тваринним світом. Головним виражальним засобом у хороводних іграх була мова жестів і рухів, зміст якої розкривався в обов’язковому поєднанні з пісенним змістом в контексті всіх елементів гри. Дослідники пов’язують походження весняних забав («Мак», «Льон», «А ми просо сіяли» і т. д.) з первісними магічними вегетаційними танками, церемоніями, діями, цикл яких починався з початком сонячного року і проходив через весь господарський сезон. Язичницький культ дерев та рослин яскраво відображений і в таких традиційних обрядово-ігрових персонажах українських «зелених свят», як «тополя» і «кущ».

Еволюційно народні ігри переростали у театральне видовище, розраховане на масового глядача, були основою розвитку ранньої драматичної форми, з якої народився «народний театр». Одним із прикладів справжньої побутової народної драми є стародавній обряд весілля. Українське весілля має всі ознаки театральності: драматичну дію, діалогічні пісні, монологи, пластичні рухи, танці, рядження, пантомімічні ігри тощо. Весільна драма має чітко окреслені три дії: сватання, заручини і весілля, та сталий склад головних дійових осіб. Характер і побудова весільної драми зумовили поширений в Україні термін «грати весілля». Виразна видовищність і драматизована дія весільного обряду приваблювали українських професійних драматургів, які використовували цей матеріал у своїх творах.

Окремий інтерес становить українська похоронна обрядовість, що представляє собою складний етнографічний комплекс, частиною якого є сидіння біля померлого. Особливо цікавий своєю специфікою цей обряд в карпатському регіоні, де під час такого сидіння влаштовувалися забави та ігри, які походять від давньої загальнослов’янської обрядовості. Було прийнято веселитися біля померлого, зокрема, грати на різних музичних інструментах, розігрувати фантастичні дійства. Сукупність цих обрядів була спрямована на протидію смертоносній силі і розвагу сумуючої рідні покійника. Серед типології похоронних забав із театральними ознаками в системі карпатських розповсюджені були такі, для яких драматичне дійство, маскування, перетворення становили основні, визначальні ознаки. В цьому ускладненому типі забав використовувалися елементи рядження, характерні для святочних обрядів. Дослідники виділяють три групи образів похоронного рядження: зооморфну, міфологічну і соціально-побутову. Серед зооморфних образів найпошире­нішими були ведмідь і коза, генетично пов’язані з анімістичними уявленнями давніх слов’ян. Шана, яку віддавали в народі ведмедю, пояснюється язичницькими уявленнями про цю тварину як прародича, тотема, віруваннями в його прямий зв’язок із плодючістю, здоров’ям і т. ін. Міфологічна група масок представлена зображеннями «нечистої сили» — чорта, відьми, смерті, в яких відбилися демонологічні уявлення народу. В структуру окремого типу гри входив образ «мерця», споріднений із образом «смерті». Походження й споконвічний смисл цього образу пов’язується з важливою формою світогляду слов’ян — «культом предка». Серед народних похоронних забав рядження з «мерцем» перетворилося на розгорнуте комічне дійство — пародію на похоронний обряд.

Творчість українського народу увібрала в себе стадіальні види фольклору та обрядових дійств, в основі яких лежать драматичні й театральні елементи — від прототеатральних до розвинених театральних ігрових форм. Співіснування численних і різноманітних традиційних явищ народнодраматичної творчості сформувало естетичне явище, визначене поняттям фольклорниго театру, в якому відобразився і закінчений цикл життя людини в її єдності з природою, і еволюція комплексу світоглядних, громадських, культуротворчих засад цілого народу.